Розділ 11. ВОЛОСЬКЕ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

27-07-2020, 19:33 By Admin Часопис

Розділ 11. ВОЛОСЬКЕ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

У мирне волоське життя вірвалася війна… 25 серпня 1941 року село захопили гітлерівські війська, в приміщенні школи розмістили свою комендатуру. Комуністів та комсомольців розстрілювали, обійстя грабували, жителів за найменшої підозри катували. Віра Сільвестрівна Нальота, яка до війни працювала секретарем в сільській раді, зберегла багатьом партійним та комсомольцям життя, приховавши архівні відомості від загарбників.

Село часто було під обстрілами, тут довгий час була передова лінія оборони. Хоча Дніпро став значно вужчим, внаслідок підриву Запорізької ГЕС рівень води впав і річка повернулась до свого первісного вигляду, але все одно залишалась значною перешкодою для просування армії. Дві ворогуючі сторони довгий час вели артилерійську перестрілку, через що село зазнало значного руйнування. І люди, покинувши домівки ховалися в кручі за селом, зробивши там печеру. В кого була рідня деінде - переселялися туди. Сім’я Чорняк Валентини Леонідівни тільки з козою та теплою ковдрою пішли степом в село Василівку до рідні, де й осіли, їх бабуся при цьому зовсім не вміла розмовляти українською, лише волоською розмовляла. Союзниками німців у війні були румуни. Румунські вояки, почувши волоську мову, відчували родинні почуття і дарували волохам якісь продукти та солодощі.

Влітку 1942 року радянський літак-розвідник був підбитий в районі Дніпропетровська. Охоплений полум’ям літак впав у степу побіля Волоського. Літак згорів, пілот стрибнув з парашутом і сховався в скирті соломи, його знайшли хлопчики, що пасли корів, вони привели ввечері льотчика до будинку Марії Солодовник, яка переодягла його й сховала вдома. Його звали Григорієм Ганіним, виглядав як підліток.

Про льотчика дізналися люди, знайшовся зрадник, який видав його фашистам. Нелюди знущалися та катували пілота, вирізаючи зірки на шкірі. Знесиленого вивели на шкільне подвір’я і заставили рити собі могилу під стіною школи, оповиту виноградом. Німець грав на губній гармошці, сміялися поліцаї. Чутка розійшлася по селу, зійшлися заплакані жінки. Непомітно підкравшись шкільний сторож, якого прозивали дід Паранюшка, спитав ім’я хлопчини, він відповів: «Григорием зовут, Ганин я, с Волги, там мама». Німці розстрілявши льотчика закидали так сяк землею і влаштували на цім місці смітник.

Коли червона армія виганяла фашистів з села, німці відступали, прикриваючись мирним населенням. Селян гнали слідом за своїми військами, самі ховались від пострілів до лісосмуг, а їх виганяли в поле, під обстріл.

Тільки після визволення села 25 жовтня 1943 року жителі села відшукали всі могили загиблих і з почестями поховали в братській могилі. В ту братську могилу перенесли і прах Григорія Ганіна, сержанта Горидуліча Івана Мироновича та 32 тіла, прізвища героїв яких не встановлені. Після війни школярі створили пошукову групу, дослідили життєвий шлях льотчика, їздили на його батьківщину, зустрічалися з ріднею. В честь Григорія Ганіна названа одна з найдовших вулиць села Волоського.

520 жителів села взяли участь в боротьбі проти гітлерівців, з них 315 загинули смертю хоробрих, 352 нагороджені урядовими нагородами.

Уродженцю села Майорки Івану Гнатовичу Іващенку за виявлену мужність при форсуванні Дніпра присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Кулеметна рота 10-го гвардійського стрілкового полку 6-ї гвардійської стрілкової дивізії 13-ї армії Центрального фронту, якою командував гвардії молодший лейтенант Іващенко, в числі перших переправилася на правий берег Дніпра, знищила до 400 гітлерівців, допомогла утримати і розширити плацдарм.

Уродженець села Волоське Журавка Іван Герасимович є повним кавалером трьох орденів Слави, отриманих за мужність, відвагу та героїзм, виявленими в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками.

НАША ГОРДІСТЬ

Іващенко Іван Гнатович

Командир кулеметної роти 10-го гв. стрілецького полку 6-ї гв. стрілецької дивізії 13 армії Центрального фронту, гв. мол. лейтенант.

Народився 13.07.1916 року в с. Майорка Дніпропетровського району Дніпропетровської обл. Українець. Член КПРС з 1946 р. Закінчив сім класів в 1932 р, працював в колгоспі «Нове життя». У Радянській Армії з 1937 по 1940 р., потім з 1941 р. Учасник визвольного походу в Західну Україну в 1939 р. На фронті з 1942 року.

Після війни продовжив службу в армії. У 1951 році закінчив Ризьку школу удосконалення офіцерського складу МВС. З 1961 р. майор Іващенко в запасі. Жив в Дніпропетровську. Помер 22.10.2001 року.

Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Вітчизняної війни І ступеня, орденом Червоної зірки, медалями.

Збиваючи противника, що обороняється

На початку тридцятих років селяни в селі від індивідуального господарства перейшли до колективного. 16-річний Іван Іващенко почав працювати в колгоспі. Село перетворювалося. Молодь сідала за кермо автомашини, трактора. З’явилися робочі спеціальності: токар, слюсар, механік.

У 1937 р. по порядку з військкомату І. Іващенко йшов на військову службу. Служба була важкою, але повчальною.

У 1939 р. полк підняли по тривозі і вишикували на плацу. Командир полку оголосив, що вони йдуть в похід в Західну Україну.

У 1940 р. звільнившись з армії, І. Іващенко повернувся до мирної сільської праці. Але грянула війна. У перші дні він йде на фронт.

1942 рік був важким і невдалим для Червоної Армії. Мужньо бився уродженець Дніпропетровщини в Харківській області, під Ростовом. У боях під Ізюмом в травні 1942 р. був важко поранений, після лікування доля пов’язала його з 10-им гв. стрілецьким полком 6-ї гв. стрілецької дивізії.

Фронтовий досвід здобувається по крупицях. Успіх в бою, як свідчать факти, полягає в згуртованості, дружбі, взаємозамінності. Над цією проблемою І. Іващенко разом із заступником по політчастині, комсоргом працював систематично. Як результат - рота була однією з кращих в полку.

Багато випробував гв. молодший лейтенант Іващенко за роки війни, але ніколи не втрачав почуття відповідальності за долю Батьківщини. Воював рішуче. Так в період літнього наступу 1943 р. в районі Понирі полк протягом декількох годин стримував танкові атаки противника. Кулеметна рота, яка перебувала на головному напрямку, відбивала одну атаку за іншою. Гв. молодший лейтенант Іващенко вміло керував боєм і, переходячи від одного взводу до іншого, надихав бійців, підбадьорював їх, допомагав. У критичну хвилину бою брав автомат і вів вогонь по противнику або лягав за кулемет замість загиблого або пораненого кулеметника.

Але особливо заявив про себе Іващенко в боях за Севськ, Шостку і при форсуванні ряду великих і малих річок.

Молодий офіцер готувався до боїв. Ще задовго до походу до Дніпра командир полку гв. підполковник Бурилін попередив, що форсувати річку будуть з ходу, без тривалої паузи. На підготовку дадуть два-три дні максимум. Готувати особовий склад і переправне майно доведеться в період наступу.

Ось і Дніпро. Зупинилися в лісі. Робота закипіла більш інтенсивно. Підготували човни, плоти, все перевірили. І в ніч на 23 вересня 1943 року в районі с. Комарин Брагинського району Гомельської обл. на човнах і плотах почали переправу. Командир роти йшов на першому човні. На носі, готовий відкрити вогонь, був кулеметник. Успішно справляючись з сильною течією, воїни наближалися до правого берега. Ось і піщана мілина. Рота висадилася на березі і кинулася до ворожих позицій. Зав’язався бій.

Гв. молодший лейтенант Іващенко тактично грамотно зайняв оборону. Потрібно було оглянути місцевість, визначити розташування вогневих точок.

Противник через деякий час контратакував, але його зустрів дружний і сильний вогонь кулеметників.

З приходом підкріплення піхотні підрозділи перейшли в наступ. «Кулеметні розрахунки, супроводжуючи наступаючу піхоту, знищили до 400 солдатів і офіцерів». Було переправлено 25 ящиків з патронами. 82-мм міномети з боєкомплектом мін, 19 коней переправлено вплав». (ЦАМО РФ. Наградной лист ф. 33, оп. 793756, д. 19, л. 14.)

Збивши противника, який оборонявся, війська рішуче наступали по всьому фронту.

30.09.1943 року належало форсувати річку Прип’ять в районі с. Плютовище Чорнобильського району, Київської області. Тут гв. молодший лейтенант Іващенко переправляв вже підрозділи батальйону. Вогонь ворожих знарядь і кулеметів ускладнював переправу. Батальйон ніс втрати, але Іващенко впорався з цим завданням, проявляючи мужність, відвагу і холоднокровність, грамотно приймаючи рішення. Перебуваючи на переправі, він зумів організувати чіткий ритм роботи, своєчасний ремонт продірявлених осколками і кулями човнів і плотів, забезпечував безперебійну відправку боєприпасів і евакуацію поранених.

Підрозділи відразу ж вступили в бій за розширення плацдарму. Ні нальоти авіації, ні потужний вогонь артилерії не зупинили наступаючий порив 6-ї гв. стрілецької дивізії.

Але через три місяці відважний командир був важко поранений і на фронт вже не потрапив. Через поранення проходив службу в тилових частинах.

ЖУРАВКА Іван Герасимович

Командир кулеметного розрахунку 3-го батальйону 278-го стрілецького полку 175-стрілецької дивізії 47-ї армії 1-го Білоруського фронту, сержант.

Народився в 1913 році в с. Ракшівка Дніпропетровського району Дніпропетровської області. Українець. Безпартійний. Проходив службу в Червоній Армії з жовтня 1935 по жовтень 1937 року, з березня 1944 по жовтень 1945 р. На фронті - з березня 1944 р. Після звільнення в запас жив і працював в колгоспі ім. Котовського Дніпропетровської області. Помер 01.08.1999 року.

Нагороджений орденами Слави І, ІІ, ІІІ ступенів, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни І ступеня, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», іншими медалями.

Незважаючи на вогонь ворога

Початок життєвого шляху складався непросто.

У роки Першої світової війни загинув батько. Йому, підлітку, довелося працювати у багатіїв. Зі створенням колгоспу вступив в нього одним з перших, вивчився на тракториста. Але ось почалася війна. Івана призвали в березні 1944 року, і він відразу ж потрапив у вогняне пекло. Кулемет освоїв швидко і в перших же боях зарекомендував себе сміливим, рішучим воїном.

Відбиваючи контратаку противника, кулеметник Журавка вибрав позицію на фланзі роти так, щоб вогонь кулемета припав у фланг атакуючим. 15 березня 1944 року ворог нарвався на потужний вогонь кулемета Журавки. У ланцюзі атакуючих виникла заминка. Противник розгубився, залишивши на полі бою убитих і поранених, відступив. А наступного дня командир полку майор Сидоренко своїм наказом нагородив Журавку медаллю «За відвагу». Так починалося фронтове життя.

Бої тривали. Вони були запеклі, кровопролитні. Війська вели бої на території Польщі, в передмісті Варшави. Тут кулеметник знову відзначився. Бив без осічок. В одному з боїв, коли гітлерівці, зібравши сили, почали тіснити наші підрозділи, Журавка, незважаючи на згубний обстріл, просунувся вперед майже до бойових порядків ворога і відкрив фланговий вогонь. Противник відступив.

А в іншому бою Журавка знову відзначився. «В боях за станцію Мінзелесіє 10.09.1944 року при наступі разом з бойовим розрахунком хоробро підтримував наступаючу піхоту, знищив ручний кулемет противника і снайпера, який заважав просуванню. Крім того знищив десять солдатів противника». (ЦАМО РФ. Наградной лист,ф. 33. оп. 690155, д. 5854, л. 156.)

За цей бій нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня.

Після цих боїв дивізія продовжувала наступ. Кулеметник Журавка йшов попереду. Його вогонь противник не витримував. Бійці роти захоплювалися тридцятирічним воїном.

Одного разу противник контратакував. Тоді сержант Журавка висунувся і, ведучи вогонь по центру наступаючої піхоти, розсік її на дві частини. Удару у гітлерівців не вийшло. За цей подвиг командир полку нагородив сміливця медаллю «За бойові заслуги».

У листопаді 1944 року Журавка знову на вістрі наступальних дій полку. «В боях при наступі на висоту 101,3 в Варшавському воєводстві він з розрахунком в бойових порядках першим увірвався в траншею противника. Відкрив вогонь зі свого кулемета, незважаючи на сильний артилерійський вогонь противника, і вивів з ладу два кулемети з їх розрахунками, чим забезпечив просування нашої піхоти вперед.

При відображенні контратаки Іван Журавка підпустив німців на близьку відстань і відкрив сильний несподіваний вогонь по піхоті противника, де знищив більше десятка солдатів. Контратака була відбита з великими втратами для противника». (ЦАМО РФ Наградной лист, ф. 33. оп. 690155. д. 5131, л. 109). Безумовно, подвиг був відзначений урядовою нагородою. Журавка нагороджений орденом Слави ІІ ступеня.

1945 рік відрізнявся потужним натиском наших військ. Йшли бої в напрямку міста Дейч-Кроне.

У лютневих боях розрахунок сержанта Журавки 1-2 лютого відбив до десяти контратак противника. Втомлений фізично, він не дозволяв гітлерівцям підняти голови. Кульова смуга вганяли в землю фашистську нечисть. Противник успіху не досяг.

Наказом по 175-й стрілецькій дивізії Журавка був нагороджений орденом Червоної Зірки. Це вже була п’ята бойова нагорода.

Квітневий наступ було сприйнято як остаточний. Воїни з особливим ентузіазмом пішли на ворога.

«У бою при прориві сильно укріпленої оборони противника на західному березі р. Одер з 14 по 19 квітня 1945 року проявив мужність і відвагу. Підтримуючи наступ піхоти при взятті других траншей противника, вогнем з кулемета знищив два станкових кулемета, один ручний і двадцять солдатів противника, чим дав можливість просуватися стрілецьким підрозділам вперед. І сприяв виконанню поставленого завдання командування. Крім того, в гранатному бою знищив дванадцять солдатів противника». (ЦАМО РФ Наградной лист, ф. 33, оп. 686046, д. 175, л. 119).

Але останній бій був за Берлін. Там у вуличних боях Потсдама і Берліна він своїм кулеметом бив по противнику, який засів у підвалах, будинках.

Указом Президії Верховної Ради СРСР 31.05.1945 року Журавка І.Г. нагороджений орденом Слави І ступеня.

У кожному бою він виявляв мужність і відвагу.

Додому повернувся в жовтні 1945 року і відразу ж приступив до роботи в колгоспі. Працював сумлінно, по-військовому. Працював слюсарем на молочно-товарній фермі колгоспу «Зоря». Жив в місті Дніпропетровськ. Нагороджений орденами Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки, Слави 1-го, 2-го, 3-го ступеня, медалями.

Яків Олексійович ГУРИСТРИМБА, 1927 року народження, мешканець с. Волоського:

Окупація. У липні 1941-го року німці вже зайшли в село. Перші частини заїхали на мотоциклах. Фашисти ходили по хатах – грабували: яйця, молоко, цукор. А як розбили їх шосту армію, в Сталінграді, так багато перекинули сюди за Дніпро і вони місяць стояли на відпочинку. На дверях хати робили крейдою помітки: 1, 2, 3… Це означало – розподілення для солдатів – скільки заселяти у хату. Згадують, коли зайшли два німці з ранцями із телячої шкіри – щоб захист був від вологи. І з гвинтівками, нахабно так вдерлися. Двері відкрили і відразу зброю як жбурне. Каже: «Гітлер і Сталін обідають разом, а нас змушують воювать». Мабуть, розбирався в політиці. Ще бачили, як німець гвинтівку у воду вкинув і дітям показав, щоб не патякали. Вони ж потім дістали ту гвинтівку і бавились, стріляли, патронів скрізь було достатньо після відступу німців.

На правому березі Дніпра була дротяна огорожа. На острові Сурському три тисячі протипіхотних мін було знято і шашки. Сапери зняли капсулі і рибалки перевозили міни на берег. Протитанкові міни були, протипіхотні. Шашки були окремо, без капсулів, просто в ящиках. Були гранати з дерев’яними ручками, знаходили патрони, напевно з БТР. В одній хаті був цілий склад боєприпасів. Усе німці кинули і втекли. Основна переправа була у Дійовці і в Запоріжжі. Берег весь був окутаний дротами. Дріт стальний, кусачками не переріжеш. Кожен день біла переправа звідти, наша розвідка човнами діставалась. Дехто залишався тут і приживався, а інші відразу виїжджали. Обстріляють і назад втікають.

А від окупантів тут більше мадяри стояли – угорці. Вони не балакучі. Дехто розумів українську мову, можна було щось вияснити. Виходять вони до берега, тільки не на показ – з гітарою і губною гармошкою і співали: «Разлилась Волга широко…».

Був у нас місцевий поліцай Іван Трохимович, по-вуличному Бусик, комендант поліції, жив через дві хати від нас. До війни приїздив сюди, казали, що у залізничному НКВС служив. Війна почалась – він приїхав до матері і сестри. Як німці заступили, то став комендантом. А німецький комендант – окремо. Тут, у Волоському. Бусик був злим, недобрим. Де молодь збирається, - він з німецькою нагайкою – як уперіщить… Щоб не збирались – забороняв. Їздив на тачанці – бричка на чотирьох колесах на чотири сидіння – два попереду, два – позаду. Так само і німецький комендант їздив, тільки з ним ще й перекладачка була. Батько у неї місцевий, але жив у місті. Як вона сюди потрапила – невідомо. Віра Брагар…

Був випадок, коли наш винищувач одномісний упав. Льотчик йшов по дорозі, по набережній. Прізвище у нього Ганін, сам з Ульяновська (це пізніше шкільні слідопити вияснили). Його німці тримали у школі під охороною, тижнів через два розстріляли за школою, бо він нічого не признався про розвідку.

Багато односельчан забирали в Німеччину – з кожного двору. Добровільно ніхто туди не хотів, забирали силою. Була у нас лікарка, яку поставили, щоб відбирала здорових, придатних для робіт у Німеччині. З нею дехто домовлявся, щоб ставила такий діагноз, щоб не брали. Наприклад, вада серця. Брали з 1926 року народження і далі. Багато хто повернувся з тих примусових робіт, а були й такі, що гинули там, одного на лісопереробці колодою придавило – там десь і поховали – Федя Чабан.

До Дніпра німці людей не пускали. Там траншея була для сполучення і вогневі точки стояли. У кручі у них бліндаж був. Правий берег Дніпра був німецький, а лівий – наш. Німці готувалися зимувати, але не вийшло. А все-таки комендантську годину вони ввели. І мадяри були, і німці, і чехословаків вони навчали – ганяли по березі. Чорна форма у них була. Бліндажі були розташовані через хату – багато, кухні у них були. Продукти по людях збирали. Заїжджають на мотоциклі, форма у них зелена, захисного кольору, кажуть, що то були есесівці. По хатах і відразу: «Яйка єсть? Млеко, цукор?». Люди тримали цукор у торбинках – кусковий, битий, не пиляний – називали «голови». Просять жінки – не забирайте цукор! А їм під ніс пістолет, мовляв, не віддаси, то перекинешся! А як відступили від Сталінграду, зайняли тут оборону, то вигрібали у людей все підряд – і свиней, і птицю – все.

Переправа ще була у Майорському у ту ніч, що й на Військовому. Десь двісті осіб там переправляли. В літній час. О четвертій ранку. Стали переправлятися, а їх з мінометів обстріляли, потонули майже всі. Хто був поранений та добрався до берега – все одно гинули. Багато утоплених плавало у воді – і німців, і наших… Не збирали і не поховали їх. Лячно було, коли бачили засохлі трупи на камінні. Одного нашого бійця хлопці знайшли, вирішили поховали. У кишені пістон знайшли з адресою – з Архангельська. Поховати не вдалось – залишився під водою. А на місцевому кладовищі поховані 36 бійців, зібрали їх решки і поставили пам’ятник. І льотчик із винищувача теж там. Німці розстріляли там одного румуна. Як стало відомо про розгром шостої армії під Сталінградом, італійці і румуни відмовились воювати, пішли рушали додому. Отож одного з них затримали і посадили за грати, щось там випитували, а тоді вивели до урвища і розстріляли. У мирний час приїхали родичі, забрали його рештки, перевезли додому.

Ще перед війною сільрада зобов’язувала кожного хазяїна двору копати окоп, щоб було куди ховатися. Мешканці копали тунелі в кручах і жили там сім’ями, поки фронт не дійшов. А багато хто вибирався до родичів у Солонянський район.

Кажуть, що один розвідник попросив, щоб його перевезли на другий берег. Вночі не можна було, а вдень дали йому човен, то він перевізниковому сину в подарунок своє офіцерське галіфе віддав: синку, будеш згадувати дядька! А сам сів за весла, хоч і дуже вправно, але відплив. Німці не помітили.

Про Ганіна. Його з місцевих ніхто не здав. Але німці знали, що льотчик у селі. Вигнали людей і сказали, що кожен п’ятий буде розстріляний, якщо не признаються, де його ховають. Для переконливості стріляли по колу, у стіни. Ганін вийшов сам, його примусили копати собі яму. І розстріляли.

Казали, що був ще один винищувач, упав де Майорка і Кряково. Льотчик загинув.

Наші війська як пішли в наступ, так розвідники виходили до людей у балку, просили що-небудь поїсти. Людям сповіщали, що німці будуть гнати чоловіків етапом. «Ховайтеся, - казали. – Через два дні радянські війська будуть тут». Так і вийшло. Літаки почали бомбити і обстрілювали з кулеметів. Одягнені були хто в чому, у військовій одежі, і у цивільному. Гармошка у них – веселі, привітні. Молодь нашу, військовозобов’язаних, забирали. Багато потім загинули, а два чоловіки дійшли аж до Берліну.

В Німеччину відправляли ешелонами. Пульманами – закритими товарними вагонами. Хто ризикне вискочити з вагона – зверху його розстріляють німці, сиділи на даху вагонів з кулеметами. Нікому не вдавалось втекти. Вагонів було з десяток…

Василь Трохимович ВОЛОШИН, 1925 року народження, мешканець с. Волоського:

Як почалася війна. Липень, усі в степу. Косовиця. Приїхав бригадир: «Кидайте все, будемо вивозити худобу». Тут же переправа була. Йшли пароплави, баржами переправляли худобу, ревище стояло… Було сказано, що німці підходять, треба негайно колгоспне добро рятувати. Був голова сільради з сім’єю погнав худобу – це з «Червоного борця», а з іншого господарства – голова колгоспу також зі своєю родиною. Десь там, на Кубані, вони все здали, по дорозі доїли, доглядали – важко було.

Як зайшли німці. Загорілася хата на Дев’ятці, чи від снаряду, чи від чогось іншого. Казали, що на острові був батальйон винищувачів «яструбки» їх називали. То ж вони в бік німців з другого боку Дніпра вистрілили і хата загорілася. Ну, а німці захопили тил і почали хазяйнувати. Яструбки знай стріляють з того боку, а мешканці села ховаються по кручах у норах – дубаси називались. Б’ють з артилерії, на ранок – наші літаки кидають бомби. Місцеві хлопці пішли по балках шукати худобу, яка відсіялася від гурту, коли гнали на переправу. Коли це почалось бомбування. Ледве встигли добігти додому. Тут за хатою вибухнуло – снаряд влучив. Мале дитя у ночвах серед двору купалося, як він устиг відскочити – просто диво – осколок у ночви влучив. Дитя закричало: «Дядя, бух-бух!», ще й говорить не вміло… Потім поки по норах ховалися, простудився, пішли ранки по голові та й помер. У кручі надійніше було, ніж у погребі, бомба не дістане. А в погребі – як накриє, то не виберешся, там і залишишся навіки.

Як почали німці господарювати у селі, закипала лють в юних серцях. Хлоп’ята ходили на Ямбург, на поле бою – зброю шукати. Обріз знайшли. Дістали там і гвинтівки, і карабіни, і гранати. Змовились утрьох, засіли і один з трійці кинув гранату під «десятку», коли їхав поліцай. А вона не зірвалась. На ранок заарештували, ледь не розстріляли. А виручив знайомий німець. Він тут жив ще до війни. У Ямбургу у кузні працював. І заїжджав іноді в цю сім’ю обідати, велосипед свій ставив. Як німці прийшли, то його відразу головним призначили. Коли начальник поліції заарештував хлопців і обріз знайшли (невістка підказала, де його ховали), той німець якраз в управу їхав з Ямбурга. Вийшла Марія Дмитрівна, вчителька, йому назустріч та й повідомила, що хлопці впіймались: «А ти ж їх знаєш, попроси, щоб не вбивали». З хлопцями ще й єврей один був, так того розстріляли. Утримували їх у вузькій камері, колишній поштовій касі – калігардії тепер.

Там не було ні вікон, ні дверей. Викликали хлопців і питає той знайомий німець: «Покажи, якою зброєю стріляв?». Ось із цього обрізу, - відповідають. А давайте поміняємось, - каже німець і дістає пістолет. А дітлахи, які залишились надворі, бачать, що пістолет у руках німця – підняли ґвалт. А він навпаки, дав розпорядження, щоб відпустили. Тільки й сказав: «Добре, що та жінка попросила за вас, нагадала, що я у вас обідав». А потім все одно недоля спіткала: усіх трьох в Німеччину відправили. Жалкували хлопці, що граната не вибухнула. У балці ж усе вийшло, була граната – кинули і бичка, який пасся неподалік, розірвало на шматки. А обріз знайшовся у колгоспному дворі.

Там була хата, свиней утримували. От вони й роздовбали підлогу та й вирили зброю. Видно, під час революції багатий хазяїн цієї хати на прізвисько Ніркул ховав у себе обріз. А хлопці почистили, помазали – і він став робочий. Жаль тільки, що куркульська зброя не стала в пригоді юним месникам. Поліцая того звали Іван Митрофанович Бусик по-вуличному. Служив до війни на залізниці, був комуністом. Прийшли німці – продався. А як наші війська прийшли, то сховався у скриню. Знайшли. Напевно, розстріляли.

Як забирали в Німеччину. З комендатури розіслали папірці, щоб люди з’явилися на певний час. Відразу в лікарню: всі боялись заразної хвороби. Якщо здоровий – на підводу і в місто, на залізницю у супроводі поліції. Там загнали у вагони. Багатьох забирали. Це був 1942 рік, влітку. У вагонах лежали покотом. Серед людей були молодята, ніяк не хотіли розлучатися, прикипіли одне до одного. Так і їхали разом. А тут зверху впала залізна балка і тій молодій дружині голову пробила. Всі присутні кинулись рятувати. Доїхали до Польщі, там вигнали до лазні, змащували чимось волосся, щоб вошей не було. Хто хитрував і не хотів мастити голову, тому дісталось стусанів від поляка. А в Німеччині за Берліном – 90 кілометрів у ліс – бранців висадили: дівчат окремо, хлопців окремо. Зустрівся там у таборі односельчанин – той самий поліцай, вже на новому місці влаштувався, раніше за інших прибув. Не відразу впізнав «юних месників», та й відлупцював, щоб були слухняними. А тоді ж таки допитався, звідкіля ті хлопці. Навіть вибачення попросив за той арешт.

А тоді тихенько сповістив: коли завтра виведуть, признавайтесь, хто кому брат чи сестра, де подружжя, то триматимуть разом. Усі підуть на заводи і фабрики, а ви не поспішайте, то потрапите до хазяїв, у сільське господарство. Там з голоду не помреш: то картоплину, то бурячок – з’їсти можна. Хоч цим допоміг…

Так я потрапив до німця у господарство. А решта земляків – на заводи, на лісові роботи, у тунелі – там усе в горах розташовано. Чотири табори невільничі – внизу, під горою. Бувало, що я втікачеві там допомагав, підгодовував. Були всілякі негаразди з хазяїном, бив мене. Я не втримався і здачі дав. Відправили мене на окопи на річку Одер. Якраз наші війська наступали, а німці окопувалися. Сталося так, що наші прорвалися на танках вночі. Німці забрали нас на поїзд, на платформи, повезли через Одер, у Франкфурт, тільки перевезли – як зірвався міст. Нас відправили на Берлін. А там ми з товаришем втекли з вагона. І знову потрапили до хазяїна в село Альтгарц. Кормили нас брюквою, спали на соломі в хазяйських сараях.

Коли визволили нас, то потрапили в збірний пункт. 143 тисячі народу зібрали, допитували всіх по черзі. Потім направили на Ельбу. Там були недовго. Вишикували в полк – двадцять п’ять тисяч і пересувались по дорозі Берлін – Варшава» по 70 кілометрів на день. У нас батальйон – 5 тисяч. Ночували у лісі, де розташовувались господарства Іванова чи Петрова. Через Варшаву проходили. Дуже розбита була. А нам треба було з піснею йти, щоб усі бачили – солдати йдуть. Так дійшли до Союзу. Там змусили працювати на шахті, поблизу Сталіногорська, неподалік від Тули, Бобрик-Донський. Був бригадиром, у бригаді – 15 людей. Так пройшло два роки.

Повернувся до Дніпропетровська. Вокзалу не було – все розбите, в сараї переночував, вранці - на трамвай. До транспортного інституту, а звідти пішки – до Волоського. Через Лоц-Кам’янку, через Койдаки. Зустрів знайомих – раді, «Вася! Ти живий!». Вдома дізнався, що брат Ваня живий, і Гриша живий. До Гриші вирушив, у Москву.

Ганна Петрівна НАЛЬОТА, 1927 року народження, мешканка с. Майорка:

Як почалася війна, на переправі стріляли, то ми вночі запрягли корів у ярма і поїхали в степ. Доїжджаємо до Большака, з посадки виходить німець. І до нас. А у мене в пазусі – маленьке порося, шкода було залишати напризволяще. Німці поджеркотіли та й відпустили нас. Ночували ми в кукурудзі, тоді подались в очерета. Корова була, то пили молоко. Два рази ми кидали домівку. За першим разом, як повернулися – ні курки, ні кабана – німці все знищили. Вікна побиті, половину хати розбито – снаряд потрапив. Тільки відремонтували – знову тікати треба. День і ніч у погребі сиділи. Горіли хати – люди боялися й гасити. Будувалися потім…

До війни добра вода була, називали Луганська. Привозили діжкою. На степу траншеї були і вода в них.

У війну поліцаї були. Наділи нам давали. Коняка одна на два двори була. Пололи, садили. А поліцаї молоді не давали гуляти. Навіть били. У моєї мами була медаль за ударну роботу, поліцай забрав. По іменах, пам’ятаю, Яшко звали. А ще старий був. Молодий після війни повернувся, але жив не в нашому селі, а в Гришуватому на тому боці. Оженився. Його не покарали, бо, кажуть, був хорошим.

Молодь було все одно збиралася. Їх потім забирали у Волоське. Як їх там карали – не знаю, вони не признавались. Поліцаїв набирали із тутешніх. А ще з Ямбурга, за Волоським. Там колонія німецька була. Звідтіля у нас начальник поліції був.

Катерина Петрівна БЕЗКЛУБА (ГУГЛИСТА), 1929 року народження, мешканка с. Волоського:

Як вступили в село німці, то почали людей гнати на роботу. Тоді їм сподобалася наша хата. Так їм було зручно, що двері виходять не туди, де наші стріляють. Згодом німці знайшли документ, що свідчив про те, що тут жив комуніст. Мати ще й до хати не дійшла, а її вже схопили німці. Дуже били. У нас був сват румун, а у німців ад’ютант теж румун. Вони розговорились та й дійшли згоди, що треба матір відпустити. Поки добігли, а матір вже дуже побили.

Чимось вдарив фашист, хотів у лице, а потрапив в груди, у молочну вену. Походила мама з тиждень, почало дуже червоніти. День і ніч кричить. Повезли в лікарню, в Мечникова, зробили операцію, вирізали грудь. Привезли додому. Ми з братом замерзаємо, голодні. Привезла нам соломи. Натопимо піч, затулимо рядном. Там, де раніше батько спав, ми з мамою лежали. Зранку, як почався піст, вона померла. А ми з братом залишились сиротами. Згодом брат також захворів і помер. Я зосталася в хаті сама.

Червоні батька забрали, а німці – матір вбили. Живи, як хочеш! Виросла, вийшла заміж. Збудували хату. У мене два сини.

Олексій Карпович БЕРЕЛЕТ, 1928 року народження, мешканець с.Волоського:

У війну три переправи були. Німців було небагато. У нас на постій стали два-три. Могли пригощали цукерками. Інші приїхали – фашисти справжні. Лютували. А коли з-під Сталінграду прибули сюди, то між ними паніка почалась. Почались розмови: «Гітлер – капут. Треба, щоб Сталін і Гітлер побились, а не ми». Колгоспи вони не розганяли. Люди виходили на роботу. Роздавали землю людям – орав колгосп.

Школа спочатку не працювала, потім заняття почались. А серед поліцаїв були й добрі люди, один попереджував, коли у Німеччину будуть забирати, щоб ховали синів та дочок. Голованенко його прізвище. Молодь гуляла при німцях. Заходили у вільну хату, грали у карти, забави були всякі.

Іван Павлович ГУГЛИСТИЙ, 1930 року народження, мешканець с.Волоського:

Під війну поліцаями були місцеві чоловіки. Семен Кранга був, це точно. Нас, хлопчаків, брали, везли на той бік, у Діброву і Комуну. Вони ходять по населенню, збирають для себе харчі, а ми носимо до човна. Кури, яйця… Частина німців стояла у колишній овочевій базі. Концерти там влаштовували, гуляли... В колишні часи була пристань, «заготзерно», заходили баржі, везли зерно на Заозерну з Комуни, з Діброви – все сюди здавали.

Німці зайвий раз населення не ображали, але за непослух – у підвал при сільраді. Комендант бив затриманих. Масових розстрілів не було. Ото тільки льотчика убили.

Як спав Дніпро. Ми рибу ловили, о четвертій годині вечора пролетіла «рама» німецька, - це літак-розвідник, фотографував. Два фюзеляжі і два хвости. Почало темніти. Буксир, бачимо, тягне баржі. Німці з літаків почали бомбити, капітан буксира зметикував і затяг баржі у Суру.

На ранок примусили вивозити худобу, приплив пароход, зробили пристань напроти ферми. Мати попрощалася з нами – худоби нагнали багато – корови, вівці, телята, свині. А вночі підірвали Дніпрогес і вода спала. Пароходи залишились на мілині на тому боці. Три баржі потонули з пшеницею. Вода спала миттєво. Риба залишилась на березі – неміряно. Матері вдалося втекти від того гамору (правда, вона відпросилася у начальника, бо дома дитина мала), до дядька у Діброву. А дядько доправив її додому. Худобу не всю вдалося перевезти, бродили корови недоєні… Матері ховатися вже не було потреби, бо скрізь були вже німці.

Ми вирішили евакуюватися, за Солоним є село Дніпровське, там жив материн брат. Ми стали там жити. А як визволителі прийшли, ставили «катюшу» у дворі у дядька. А кіньми тягали важке озброєння. Дядько запропонував поміняти коней на своїх – більш витриваліших. Погодились.

Галина Федорівна БЕРНЕВЕК, 1932 року народження, мешканка с. Волоського:

Дівоче прізвище – Кравченко. У мене бабуся, Берелєт Параска (Пріня) Кіндратівна, була дуже мудра і розумна. Батьки наші загинули у війну, а вона нас чотирьох дітей-сиріт виховувала. Дідусь, Петро Олексійович Берелєт, також був щирої душі чоловік. Їх розкуркулювали, колективізація була. Дісталося їм лиха, випало на їхню долю. Нас четверо та їхніх дітей п’ятеро – це під час війни. В окопах ховалися, як здійснювалась переправа через Дніпро.

Бабуся пішла в колгосп, а він – ні, працював у рибгоспі. Дуже хороший майстер по дереву він був. І гардероби людям робив, і серванти, і дивани… І човни! Я закінчила тільки сім класів – важко було. Фізично працювала. А батьки до війни були колгоспниками. Батько керував, як голова колгоспу. Переправляли худобу. За останньою переправою повинен був і він переправитись. Але з думкою про дітей вирішив залишитись – завтра переправлюсь. Аж раптом – снаряд! Отримав тяжке поранення і помер. Це було у листопаді 1941 року.

Під час війни. Першими увійшли румуни, італійці, вони не хотіли воювати. А потім вже німці. У нашій хаті були німці, був ніби штаб. У сараї бабусинім стояли коні, корови. То приходили, забирали. Але великої шкоди не робили. Незадоволені були і Гітлером, і Сталіним. А вже як треба було їм тікати, то зірвали Дніпрогес, замінували Дніпро, у багатьох людей у погребах були міни. Люди гинули. На ранок увійшли наші війська.

Про Ганіна. Пілот залишився живий, як літак упав. Переховувала його жінка з 5-ма дітьми. Мабуть, з місяць. То на горищі, то у балці. Але впіймали його, бідненького. Повели за школу, вирив сам собі могилу, розстріляли і зарили. Потім перепоховали від сільради. Стоїть пам’ятник слави на кладовищі.

Надія Іванівна КИТАЙ, 1931 року народження, мешканка с. Волоського:

Батьки мої: маму звали Ганна, дідуся – Василь. Батько мій – Іван Ульянович Ларін, моя бабуся – Орина, а дідусь – Ульян.

Як почалася війна. Увечері стемніло, плив по Дніпру пароплав. А ми жили над берегом. Стояли, дивилися. Раптом з’явився у небі літак і кинув бомбу. Просто на пароплав, який був повен людей! А ще вдень ми з сестрою пасли корів, а потім вона послала мене до корови, а сама пішла по воду, бо мама хворіла на малярію. Не встигла я дійти, як загули літаки. Наші. Скидали бомби, фашистські літаки гнались за ними. Одна з сусідок якраз вийшла чоловіка гукає обідати, там її розірвало на шматки… Отак почалася війна. З окопів не вилазили.

Батько на війні був зв’язківцем, потрапив у полон, в оточення. Вишикували їх у шеренгу і женуть – ніхто не знає куди. Німцеві сподобались його чоботи – помінялись, він дав йому свої діряві. Поставив його в шеренгу, де поранені шикувались для відправки додому. Якби помітили, що він здоровий – розстріляли б.

Так потрапив додому. Почали наші наступати, прийшли якісь два добровольці, просять перевезти на той бік, де вже червоні стояли. А він якраз копав окоп у садочку. Зайшов у хату, каже: повезу людей до червоних. Заходять гестапівці і забрали його. Закрили в конуру біля сільради. Комендант там знущався над ним, дуже бив. Хоч і наш, тутешній. Так ми ходили до німецького коменданта, щоб відпустив. Він відмовив: звертайтесь до свого коменданта.

У цього німецького коменданта була перекладачка, наша, сільська. Віра Брагар. Були слухи, що вона – розвідниця. Людям помагала. На степу працюють, комендант з нагайкою, щоб не сідали відпочивати. А вона щось йому таке скаже – і він слухає її, не зачіпає працюючих. Спочатку тут румуни були, а не німці. Місцеві люди мали говірку, схожу на їх мову. Ось румун каже нашому сусіду: «Туші руминіше?» (Чи говориш румунською?), а той відповідає: «Ніт, ші». – не знаю. «Чу ж ті грідіші?» (А чого ж відповідаєш?). Вони були до нас лагідніші. А італійці дуже мерзли. Аж сміялись над ними, що й до вітру боялись вийти, бо роса холодна.

Готували німці самі для себе, у приміщенні школи, внизу, ця будівля і досі стоїть. Там на майданчику щодня займалися фіззарядкою, копали окопи.

А тата таки випустили і звеліли евакуюватися, бо фронт ішов через Дніпро. Багатьох повиганяли у степи, там у кого була рідня – виїздили. Хліб уже був скошений – наші наступали, поле стало чорним, стільки ми бачили наших бійців убитими…

Після звільнення ми повернулись додому і тата відразу ж забрали. Більше ми його не бачили. Смерть свою він передчував. Казали йому: бери баян з собою! А він: ні, як потраплю в піхоту – мене відразу вб’ють. Це було як штрафбат для тих, хто потрапив у полон до німців і повернувся додому.

Ми писали, розшукували його, то отримали відповідь: «Він тяжко поранений і відправлений на лікування». По вказаній адресі написали, а звідти пишуть: до нас такий не прибував.

Марія Петрівна БІЛОУС (ГУРИСТРИМБА), 1936 року народження, мешканка с. Волоського:

У нас у селі стояли німці, а на тому боці – наші війська. Сюди приїздили машини німецькі – «емки» ми їх називали. Перечікували, поки обстріл закінчиться. Нас ніхто не зачіпав, не кричали. Ми ховалися в погребах, де картопля і кваснина стояла. Потім якась пожежа була, били у дзвони. У школі був штаб. У кожен двір заходили, казали, що буде великий бій, щоб ховалися.

Худобу переправляли, і людей. Німці гнали худобу. Корови ревіли, люди старались їх подоїть хоч на землю, якби тільки їм полегкість була. Ще пам’ятаю, що їхали у Солонянський район, до родичів, був обстріл дороги з літака, ховалися у кукурудзі. Дісталися до родичів, у них своїх дітей троє та ще й нас двійко. На батька нашого бронь була, він механізатором працював. Щоб його німці не чіпали – ховався у родичів, всередині у кирпичах, що робились із коров’ячого гною для опалювання хати.

Мамине дівоче прізвище було Мала, а батько – Гуристримба. Мама працювала у колгоспі, батько теж. Коли німці відступали, батько зі схованки вибрався. Повернулась наша сім’я у свою хату. І батька забрали наші на війну. Воював, був поранений, обидві ноги прострелені. Везли його через Дніпропетровськ. Сповістив у листі, що везуть на Ташкент. Видно звідтіля, з боку Західної України. Мама не встигла побачитись із ним, поїзд відправився. Видужав він, повернувся на милицях, у шинелі. Механізатором уже не міг працювати, пішов рибалити. Взяли у рибколгосп, у місцеву бригаду. Там і працював до пенсії. А маму виключили із радгоспу за те, що чоловік не з нею працює. Довелося їй іти прибиральницею в школу.

Микола Апатійович ЛЄПША, 1934 року народження, мешканець с. Волоського:

Тільки-но стало відомо про початок війни, вивозились наші батьки і діди вночі кіньми – до міста. Там було училище, оголосили збір. Відправляли на фронт. А через 20 днів і німці зайшли. Ми були хлопчаками. Бачив я танк, який рухався через рівчак за нашою хатою, потім почали рити окоп – бліндаж. А Дніпро окутували дротом колючим.

При німцях була тільки одна баржа, крайня – возили зерно, коли збирали врожай. Чоловіки розвантажували мішки, дітвора батькам їсти носили. Був там великий склад.

Ми не так боялися німців, як своїх поліцаїв. Прізвище одного з них – Пометай. Подобалось йому бити людей. Бив і насолоджувався. На нього ще Кишка казали. Було таке, що йшла тітка Марія на базар (до сільради), а він там неподалік стояв. Вона собі йде, а він націлився та й убив її. Ні за що. А як наступали наші, то він утік і не могли знайти. Не одну тітку убив, а ще й чоловіка одного – люди бачили у першому відділенні. Чотириста метрів від школи. А ще був поліцай Вася Рибалка, років вісімнадцяти. Він теж десь утік, що його більше й не бачили.

Німці облаштували собі на нашому боці окремий аеропорт. Поставили там макети літаків. Поблизу, де був наш аеропорт. Для того, щоб збити з толку наших пілотів. А Іван Боцан набрав собі на допомогу чотирьох хлопчаків, вилізли з кручі вночі і підпалили два літаки. Мерщій утекли, а ті макети всі погоріли.

Партизанів у нас не було. Один пілот, як його збили, вистрибнув з парашутом. Дійшов до двору Петра Овчаренка. А в нього було четверо дітей. Пілот не хотів накликати небезпеку на сім’ю та й питає: «Як мені дістатися на той бік?». Петро й направив його до свого брата. Поки той ішов, він побіг і доніс німцям про пілота. Не встиг він і кроку зробити до того подвір’я, як тут фашисти і схопили його. Розстріляли за школою.

Після війни поставили йому пам’ятник. Доглядали його, майданчик там облаштували. Кожен рік на День Перемоги всі жителі сюди приходять і вшановують загиблих солдат.

У нас були бої ближче до Дніпропетровська і ще в зоні Нікольського, де переправа. Встановили наші бійці, коли відступали, міни протипіхотні на самому острові. Поклали їх під копиці, піском присипали. Розрахували, що німці там наступатимуть. Фашисти потім увесь берег колючим дротом обнесли. Коли німці відступили, то наші сапери витягли там купу заліза, колючі дроти. Тут не було жодного пострілу, а на переправі багато народу полягло.

Під час війни німці примушували працювати: сіяли соняшник, кукурудзу, примушували потім полоти бур’яни. І все без перепочинку. Тільки присіли відпочити, вже на коні мчить наглядач з нагайкою, б’є по спині. Матері наші ходили побиті…

Віра Василівна ЧЕРВОНА (ЧЕРНЯК), 1934 року народження, мешканка с. Волоського:

Батько мій Василь Миколайович Черняк не повернувся з фронту. Мама – Єфросинія Матвіївна Черняк (Попова). Батько до війни рибалив у колгоспі «Дніпрова хвиля», а взимку шив чоботи. Були в нього колодки на будь-який розмір. Чоботи чоловічі, жіночі. Машинка швейна йому дісталася ще від дідуся нашого. Шив валянці – бурки. А мама – домогосподарка. Вишивала рушники, простирадла. Для себе. А коли тата не стало, то мама продовжила його справу – шила бурки. Літом в поле іде, орали коровами після війни. А взимку заробляє шитвом. Бувало, накроїть мені спідничок, кофтинок, наживить, а я шию.

У 1940 році я пішла до першого класу. Закінчила рік на відмінно, мені вручили похвальну грамоту, срібними буквами там написано: Сталін, Ленін. Мама поклала ту грамоту до документів, щоб німці не знайшли, у лежанку – видовбала отвір і замазала все. Як наставала зима – то документи витягали. І машинку швейну в димоході ховали. Але знайшлися такі люди, що все це повитягували і знищили. Нас дома не було, німці вигнали.

Під час окупації я в школу не ходила, а мама просила вчительку Марію Гаврилівну Овсієнко, щоб вона мене навчала. Вчителька погодилась, вона сама з Любимівки, а останнім часом жила у Дніпропетровську. Мама їй дещо шила, їсти носила. Часто я до неї зверталась за порадою, навіть коли дорослою стала.

Бабуся моя добре знала німецьку мову, бо працювала у Ямбурзі, у німців. І молдавську мову також знала. Зайшли якось два німці в хату. А в кутку сидить квочка на яйцях. Перевіряє бабуня, яке яйце запліднене. Німець і собі рукою тягнеться до квочки, а та його клює. Німець спересердя і скрутив їй голову. А бабуся каже: «Щоб тебе бидашики з’їли!» Німець перепитує, що таке бидашики. Вона здогадалась, що він румун чи молдаванин. І питає: «Євши рубирешті?». Він з радістю відповідає: «Щі, щі! Рубирешті!», а другий сказав, що він – німець. А вона й по-німецькому розмовляє, каже, що пожаліється коменданту. Вони тоді поспішили піти, щоб бува не пожалілась. Дівоче прізвище у неї було Магро. Читати не вміла, а мови розуміла. І математик із неї був добрячий, хоч жодної букви і цифри не знала. Чули ми вибухи на переправі. Бабуся каже: будуть німці втікати. Але далеко не втекли, їх оточили в селі і в кручі забрали, тільки небагатьом вдалося втекти. А корову у нас хтось таки украв, зарізали десь.

А ще при німцях було таке. Запалили вони зерновий склад. Ячмінь швидко згорів, а пшениця – тільки зверху. Можна було прогорнуть – і там хороше зерно. Я почала туди ходити і набирати зерно у відро. Німці сміялись, що така мала і таке важке носить. Не ганяли і не забороняли. Я й наносила додому цілу скриню, був у нас такий кіш, із лози плетений і обмазаний зовні і всередині глиною. Там зберігали зерно. Таким чином запаслися і дуже все згодилося згодом. Мама потім носила зерно міняти на одежу. Бо ми вимушені були просити у німців онучі та шоломи (в’язані шапочки з отвором для лиця, мама фарбувала їх бузиною) – так ходити, щоб тепліше взимку було. А потім таки мама змогла виміняти вовняної матерії – пошила нам з сестрою спіднички, а ще виміняла справжні теплі хустки і ми німецьке вже могли не носити.

Були поліцаї. Пам’ятаю по прізвищу Гречко (дражнили – Бусик). Бабуся моя ще хрещеною матір’ю у нього була. Ми копаємо город з бабусею, а він на коні летить. Нижче нашої садиби загорілась хата, там боєприпаси були німецькі. Хата горить, черепиця аж до нас долітає. Щось обізвалась до нього бабуся, а він – нагайкою! Бабуся крізь сльози каже: «От спасибі, хрещенику, що ти свою хрещену матір б’єш!». Витягує із землі лопату та його по спині – геп! Аж кінь дибки став. Ну, все, думаємо, тепер поліція вся тут буде, бо він – старший поліцай. Бабуня каже мені: «Приготуй, внучко, сорочку, спідницю, панчохи, капці, бо за мною поліцай прийде». А сама – мерщій у погріб, при хаті, у сінях. Я нагорнула на ляду побільше качанів кукурудзи. Бабуня веліла мені їжу їй принести, коли стемніє.

Поліцай не забарився. Прийшов з ключкою, гострою, як спиця. Поліз на горище, щоб сіно проштрикнути. Ще й кричить на мене: «Не ходи за мною слідом!». А я ж боюся, щоб він бабуню в погребі не знайшов. Але він не здогадався, що у сінях може бути погріб. Пішов за сарай, позаглядав навіть у нужник. У сараї перевернув увесь кирпич, що на паливо заготовили. Не знайшов. Бабуня вибралась із погреба і пішла. Довго десь була, з’являлась вночі і знову йшла кудись. Аж до звільнення.

А було, що я додумалась піти і порубати дроти німцям. Сапою спробувала – не виходить, а ножем – нормально, порубала ізоляцію собі на намисто. Мама била мене качалкою: «Коли ти ума наберешся?»

Під час окупації я не ходила роботу до німців. А після визволення допомагала старшим орати коровами в степу. От переплачувала газету «Сільські вісті». Дивлюсь, а там знімок післявоєнних часів, там я – точнісінько так одягнена, стоїть дівчинка біля корови, тримається за неї. Тепер все повіддавала в музей: і ярмо, і прядку, і кочерги, і рогачі, і ікони, і рушники, що мама вишивала.

Визволили нас 20 вересня. Я дуже зраділа, що знову в школу піду. А мама: куди там у школу, ви – голі і босі і батько на фронті. І не пустила. А тоді таки вчителька умовила, бо я була здібною ученицею. Пішла я в жовтні аж у четвертий клас, у другий, третій не ходила. Закінчила десятирічку. Отримали від батька листа, писав: «Вчи дітей, Прісько, щоб грамотні були». А нас трійко: брат старший, а сестра – молодша. Брата силоміць у Німеччину забирали. Він ховався, і кислотою себе обливав, обпікав. А все одно наші волоські підстерегли його і видали німцям у комендатурі. Повернувся аж у 1948 році. Допомагав червоним військам визволяти Німеччину. Ще відбув і строкову службу.

Василь Михайлович ДАНОВ, 1925 року народження, мешканець с. Волоського:

Коли прийшли німці, мені в школу ніяк було повертатися, працював на різних роботах, на кар’єрі біля Ракшівки – там ми молотками камінь подрібнювали після вибуху. Потім на аеродромі злітну смугу будували, увечері відпускали додому.

Під час війни був тут комендант Іван Митрофанович. Клятий! Нагайка у нього завжди була напоготові. Якщо десь хтось проявить недорозуміння його команди, то відразу скуштує тієї нагайки. Так і трясе нею та загрожує: «Я тебе одягну, я тебе взую!» - цебто, ніякої поблажки від нього не жди. Люди не стільки боялися, скільки ненавиділи за його пихатість та зверхність.

Масово німці тут не з’являлись. Порядкували поліцаї – із місцевих. У Ракшівці був поліцай Лисичний. У кожному селі був поліцай. Для нагляду за порядком. Щоб дотримувались комендантської години – до десятої години вечора. У них – коні, бричка. Почули, що десь лунають співи – відразу туди! Розганяють! Сидіть по хатах – і все! Мертвий час!

Я на роботу ходив. Платили – склянка борошна, квасолі або гороху. А в обід годували – квасолевий або гороховий суп. Траплялось, що черви плавали. Брат, трохи старший, він був дома – корову пас. А сестра Марійка, менша, її силоміць забрали в Німеччину. Працювала посудомийницею при якомусь інституті, де виготовляли ліки. Пляшечки мила. Це містечко було поблизу Ельби. Над дівчатами була старша, називали «нянька». Був такий випадок, що вона зачепила ногою посудину з вакциною і вона розбилась. Посадили в туалет на дві доби і зовсім їсти не давали. Звільнили їх американські війська. А я був біля 80 кілометрів від Берліна і знав, що вона від мене близько. Якось вдалося їй листа передати.

У 1943 році повернулися наші. І мене забрали на війну. Мені ледь виповнилося 17 років. Три рази був поранений. Воював піхотинцем на Першому Білоруському фронті, командувачем був Рокосовський. Звільняв Ковель, Коростень, Овруч, форсував Буг, далі - польський Люблін. Тричі був поранений. Потім був Перший Український, називали Перший Степовий. Жуков там керував.

Брав Харків, Дніпропетровськ. А потім Рокосовського перекинули на Другий Український, а Жукова – на Перший Білоруський. Після поранення я потрапив на Тарданлідський плацдарм, на Віслу. Опинився, як казали, у мішку. Потім відбулося розширення фронту, форсування Вісли. Перший Український звільнив Краків, а Другий Білоруський – Варшаву. Вийшли ми на німецько-польський кордон, пішли на Одер. Там – знову поранення. Потрапив у госпіталь. Куйбишевська область. Після лікування – Ульянівська область, працював на заготівлі лісу. Потім – військово-інженерні підрозділи, Москва. Тільки у 1950 році повернувся додому.

Анастасія Марківна БЕЛИБА, 1941 року народження, мешканка с. Волоського:

У війну людей ганяли чистить сніг на аеродромі. Люди старались втікати. То їх загнали у сарай на цілу добу, не давали їсти. Тільки випустили, люди знову втікали. Додому не повертались, по кручах рили для себе схованки і сиділи там. А вночі приходили їсти. Круча у нас називалась Довжок. Коли стали форсувати Дніпро, то людям переказували, щоб не сиділи по домівках, бо наші будуть звідти стріляти. Всім треба було в окопи йти. Або в погреби.

Про Ганіна нам в школі розповідали, що видав його Петро Овчаренко. Є пам’ятник тому пілоту Ганіну. Приїздили його рідні на могилу і діти-школярі їздили туди, де він жив.

Німці влаштовували собі штаби у тих домівках, які їм подобалися. Продукти у них було хороші, мабуть, їм посилки надсилали. Дітям, бувало, шоколадки, цукерки, цукор давали. Співчували, казали, що і у них «кіндери» дома є. І воювати їм не хотілося, їх зобов’язували, гнали.

Але були і вредні. Моя свекруха розповідала, що у них по-сусідськи стояв штаб. Там був добрий німець. Стояв танк, щоб його возити. Увечері привозить господині дому продукти і вона готує для нього їжу. Було він не їсть, поки аж привезений лікар поїсть. Боявся, щоб не отруїли. Залишки їжі залишав хазяїнам дому.

Як почали наші наступати, він переконував господарів, щоб утікали, бо «русіш жене». Небезпеку відчував. Стережіться, казав, будуть стріляти. А ми додому, «на хаус». А інший його підлеглий був дуже злий і лютий. Так він старався кудись його відсилати на цілий тиждень.

Як отримала моя свекруха повідомлення про смерть старшого сина, сидить плаче, а добрий німець їй каже: «Не плач, мамаша, у нас також діти є, вони за мною плачуть. Ми не винні, нас посилають. Так само і ваших посилають!».

Катерина Андріївна ЖИВОТКОВА, 1929 року народження, мешканка с. Волоського:

Як почалася війна, копали ми з сестрою Оленою окопи біля Дніпра. Табір німецький розташовувався понад Дніпром. Їм приносили листи, посилки – вся пошта надходила. Моїй подружці вдавалось потихеньку вкрасти цукерок із тих посилок. Може, німці і не помічали.

Коли почали бомбити, ми ховались по погребах, там їли і спали. Дуже страшно було. А сестрі ж 16 років, хочеться на вулицю вийти, а їх, молодих, ганяють, не дають збиратись у гурти – проганяють, б’ють. Примушують копати окопи, виганяють в евакуацію. А далі в Німеччину силоміць гнали. Дуже багато з нашого села забрали. Люди старались ховатися в кручах, в огородах. Кого впіймають – лупцюють.

Брат мій, Трохим, не служив в армії – хворий був. І документи у нього на те були – легенева хвороба у нього. У школі зібрали людей, переглядали документи. Він там і здав свої довідки про хворобу. На руках не лишилось нічого. А німці тих, у кого не було документів – усіх без розбору направили на Федорівку, на переправу, де були наші. Але під час переправи, коли німці втікали, накрило і його вогнем. Залишилась невістка біля нас – вдова. А тата забрали через Кринички, через військкомат. Прийшов лист звідкись, питав тато: як там Фрося? А куди ми напишемо – фронт не стоїть на місці. Не повернувся і тато.

Ганна Іванівна МУНТЯН, 1931 року народження, мешканка с. Волоського:

Під час війни у небі розпочався повітряний бій, потім почали бомбити. Ми з дідусем бігаємо по двору, дідуся у солому закрутило, а я впала в буряках, мене грязюкою там і накрило. Скільки пролежала – не пам’ятаю, чую, мама плачуть: «Де дитина, Боже мій!». Я й вилізла, а брат біжить, кричить: «Тьотю Меланю бомбою вбило!» - вона несла обідати своєму синові. Похорон у нас був страшний… Німці нас виганяли із села, жили ми в Антонівці, у сім’ї дяді. Німці худобу гнали, переправляли на той бік, дівчат забрали тих, хто працював дояркою. Потім дівчата втікали додому.

Поліцай був. Викликав нашу маму у сільраду і сказати, що її заберуть у Німеччину. Вона каже: «Та ти що, Іване! Куди мені, двоє дітей!». «Який я тобі Іван? Я – Іван Митрофанович! А дітей хай доглядають свекор і свекруха!». Та вже якось і облишив, не взяли маму. А скільки ж народу погнали! Хто здумав втікати – повбивали. Чула, що цього Івана самі наші люди й убили після війни. Дуже вислужувався перед німцями.

При німцях ми у погребі жили. Обіклали стіни солом’яними матами, поклали подушки і так жили. А фашисти – у нашій хаті. Відкривають погріб і командують: «В етап ідіть, евакуація». То дідусь запрягав коняку у возик, ми з бабусею всідалися, а мама з братом – за возиком – їхали степом до дяді в Антонівку. Сім кілометрів.

А як ми у погребі жили, то брата примушували дроти носити – телефонну лінію тягли. То брат, було, каже: «Давай я наріжу цього дроту і зроблю тобі намисто, там ізоляція різнокольорова». Ми трохи прикопали того дроту. А потім забули де, так і залишилось десь у землі.

А вже 1943 рік, то мій тато тоді воював, поранили під Смоленськом, потрапив у полон, підлікували і перевели у німецький табір, табір смерті називали. Їсти майже не давали, а на роботу вигонили. Упав, пристрелили. Тому й трималися люди один за одного, щоб не впасти. Прийшло визволення – американці визволяли. Повернулись на батьківщину, а тут їх послали на три роки відбудовувати шахти. Ми вже й не знали, чи живий наш тато.

Галина Федосіївна ВОЛОШИНА, 1926 року народження, мешканка с. Волоського:

Про війну ми дізналися із повідомлення по гучномовцю (у кожній хаті був гучномовець). Батько мій, Федосій Андрійович, був головою сільради з 1929 року і до війни. Отож він прийшов з роботи і приліг відпочити. Постукав дядько-сусід і каже: «Федосію, у тебе радіо увімкнене?». Батько відповідає: «Так!». «І ти нічого не знаєш? Війна почалася!». Ми жили на гірці. Прийшов хтось із повідомленням від райкому партії, щоб нашу сім’ю евакуювати, бо вже підходять німці. Воду з Дніпра Дніпрогес злив. Ріка стала вузькою. Спустили воду із шлюзів і зробили пором. Через нього цілодобово йшла переправа. Машини, корови, вівці – все добро не повинно було дістатись ворогу.

Довелось нам евакуюватися. Військкомат в Одинківці зібрав усіх чоловіків. А ми гнали худобу. В Одинківці її перерахували. Дали нам направлення, куди рухатись далі. Було тепло і тому ніхто не замислювався – брати теплі речі, чи ні. Молоді, з комсомольським ентузіазмом, вважали, що відбуваємо ненадовго: ось ворога відіб’ють і ми швидко повернемось назад. Ми з сестрою були комсомолками, а з нами - мати і зовсім малі двоє дітей. Їхали у гарбі і поганяли волів – як цигани. І погнали худобу аж до Дону. Був там міст, який люди рухали в один і другий рік, щоб могли проплисти пароходи. Потім знову з’єднують, щоб пройшли підводи.

А літаки в небі гудуть, кидають бомби. Мені було 14 років. Страх охопив, паніка почалась. Треба втікати! Ночували в лісі, там стояла військова частина. А потім рухались далі, до Краснодара. Було сказано, що там є пункт, де у нас приймуть худобу. Звісно ж, що в дорозі корови хворіли, збивалися з ніг, але перерахунок сходився. Дістались ми до Рементівського району Ростовської області.

Пішли ми з сестрою в сільраду, там сидить головиха і секретар. Надворі вже зима, нам треба десь перегрітися – дітки ж малі у нас. Направили нас до хазяйки – Тетяни Самсонівни Нікішиної. Прийняла вона три сім’ї. Але дуже скупа була. І мама придумала, як нам спілкуватись між собою, щоб вона не розуміла. Ми по-волоськи розмовляли, як у селі нашому було заведено.

Мама направила мене до річки, де плавали качки, там на березі вони неслись. Дітям же треба хоч яйце зварити. Так ми й жили там, працювали, порались біля худоби. А німці перебрались через Дон. Нам довелось евакуюватись далі. Гнали худобу далі, в степи. Там німецькі колонії, різні села…

Дійшли до Приуральського району Чкаловської області. Ріка Урал протікає. Посилають нас на окопи, а ми – голі і босі. Поки за нас не вступився один із евакуйованих, вербувальник. Стоять морози 40-50 градусів. А який на нас одяг, взуття? Послали нас на свиноферму. Хряки здоровенні з іклами. Вірі, сестрі кажу: «Вони нас з’їдять!».

А була з нами ще Таня, придумала як держаками оборонятися. Так і працювали. Їздили степом з собаками, на возику, мажара зветься. Зустрівся нам калмик у степу, що об’їздив територію. Ферми там розкидані, де хочеш. Киргизка там топила у кібітці – там мене відігрівали.

Згодом ми поїхали в Зауральськ. Двадцять п’ять кілометрів. Тут також нас застала зима. Працювали біля овець. Дали нам хатинку-мазанку – там жили. Нічого про тата не знали, чи хоч живий-здоровий? Я дуже хворіла, клімат не підійшов. Тоді вдалося зв’язатися з татом, він очолював там якийсь колгосп поблизу Ростова. З великими труднощами таки дістались до рідних країв. Дізнались від людей, як тут лютував поліцай Іван Митрофанович, Бусик дражнили. Комсомольців-волохів повбивав. Люди потім йому самосуд вчинили.

Анастасія Федотівна БРАГАРЬ, 1921 року народження, мешканка с. Волоського:

Важко було нам з дитинкою, донькою моєї старшої сестри під війну, їй ще й рочку не було. За те сестру у Німеччину не взяли, бо дитинка маленька.

Був у нас комендант, а Віра була у нього перекладачкою. Багатьох людей рятувала, відстоювала. А от молодого хлопця не врятувала. Пололи в степу полілками і хтось перерізав там дріт, там їх було повно – для зв’язку прокладали. Забрали одного хлопця, убили, залишились дві сестрички. Хто там знав, чи то він зробив, чи хтось інший. Ніхто не розбирався – убили та убили.

Іван Григорович КУЧЕРЕНКО, 1919 року народження, мешканець с. Волоського:

Прийняли мене в партію в 1943 році, на фронті. Був сміливим і впевненим. Все-таки фронтовик – три з половиною роки. Починав службу в 1940 році. Потрапив у Житомир. Вивчили на танкіста. У третій ударній армії був танкістом на танку Т-34. 360 німців ми оточили під Сталінградом. Маю чотири ордени, багато медалей. Інвалід другої групи, мав поранення в ноги. Визволяв Смоленськ, Юхнов, Волоколамськ, Можайськ. Далі – під Сталінград перекинули. Після боїв мене направили в Горьківське танкове училище в Гороховецьких таборах. Прослужив я сім років у танкових військах. Чотири рази брав участь у військових парадах у Москві.

Надія Михайлівна ДОБРОВОЛЬСЬКА (ЛЄПША), 1936 року народження, мешканка с. Волоського:

Моя мама Лєпша (Снісарь) Марія Федорівна 1914 року народження, померла у 1996 році. Батько вбитий у лютому 1943 року. Проживали саме тут.

Про війну. У нас було 13 окопів там, де круча. Там ми, діти, ховалися при німцях. До нас приходили втікачі-полонені, ми їх переодягали і підгодовували. Вони рухались далі. У батька була бронь, бо – тракторист. Але він був упертим: «Чого я буду зрадником, відсиджуватимусь тут, треба йти воювати!». І пішов на війну.

Коли в 1943 році на переправу привозили колоди великі, що на них можна було переплисти на той бік, - приїхав до нас водій. Хворий, температура більше 40 градусів. Ми кинулись усі його рятувати: і прогрівали, і розтирали. Звати його Борис Григорович Ромашкан, 1916 року народження. Жив десь за Києвом. Пізніше приїздив до нас у 1958 році, бо мав допуск до секретного автозаводу. А у воєнний час його вдалось підлікувати і закохався він у радистку, одружився і було у них четверо дітей. За те, що ми його вилікували, він повіз нас із мамою до міста і там я останній раз побачила свого батька. Борис Григорович сказав, що будуть такі бої, що, може, й не побачимось більше. Батько не міг і подумати про такий сюрприз! Був дуже радий і казав: «Маню, якби ти за мною поїхала, я ніколи б не вмер!». А мама каже: «А куди ж я Надю діну?» А він зажурився: «Так, я про неї і забув!». Так і поїхали ми додому, а вони з Борисом Григоровичем отримали різні призначення.

Ще про Ганіна, льотчика. Моя тітка помітила його у копиці соломи. Та й привела толокою додому, щоб нагодувати. Баба й нагодувала. А тоді почалося бомбування. Ми сиділи в погребі у сусідів з мамою. Бабуня просить: «Побудь, синку, до вечора!». А він відмовляється, бо йому треба на переправу. Такий молоденький. Було йому 18 років. Таки він побув біля нас, люди там з нами були у погребі. А тоді ж таки каже: «Як перейду на той бік, то оцих німців розбомблю, не буде їх тут!». А серед тих людей одна жінка, коли прийшла додому, то сказала чоловікові: «Ти знаєш, Дунька (моя тітка) приперла якогось пацана і він нахваляється, що розбомбить тут усе! Ми ж усі пропадемо!». А той бігом в комендатуру. Там через кожні 5 хат – комендатура. Отож не встиг той хлопець добігти до кручі, як німці з вівчарками – слідом і схопили його, привели в комендатуру. Там був дід затриманий та каже йому: «Тікай, хай мене розстріляють, а ти втечеш». А хлопець каже: «Ні, тоді із-за мене все село розстріляють, спалять». Не погодився. Примусили його викопати собі яму і там же розстріляли.

Нам довелося втікати на Паньківку до родичів, бо в окопах я не могла знаходитись – у мене нога розпухла і гнила від сирості. І там приходить дядько Михайло, каже, що чув від німців, ніби вони збираються спалити село. Треба десь сховатися. Але щось там у них змінилося. Не палили. А дядько ж той наполягає, що чув, треба тікати. Ми виїхали на возі.

А німці почали стріляти і спалили все село. У мами залишилась записка німцеві – дав їй за те, що вона корів подоїла, щоб мене прийняв німецький лікар у селі Петровському. Нам там відмовили. Одна бабця принесла меду, щоб дали лікарю. Дуже мама його просила, то він погодився і сказав, що ваш Іван вже біля Дніпра. Вичистив рану, приклав якоїсь мазі. Дав її нам і бинтів. Ще й їжею поділився. Нога поступово зажила.

А мій батько теж загинув. Мама присвятила своє життя мені. Працювала у колгоспі імені Шверніка.

Клавдія Федорівна МОРГУН, 1937 року народження, мешканка с. Волоського:

Як була у нас несправжня переправа (справжня була у Військовому), щоб заманити німців, то у нас за хатою штаб німецький стояв. А вночі розвідники переправлялися. Мама їм воду носила, прибирала у хаті, застилала соломою долівку. На розвідниках такий одяг, як у старців, а як розкриєш, а там – форма і медалі. І все вони щось з мамою розмовляють. Ми ховаємось у погребі. Мама напече коржів, накладе мені і посилає з козою до кручі.

А там треба було сказати: «Пташенята, пташенята, візьміть собі ось це». І покласти коржі. Птиці й понесуть татові на фронт. Тільки пізніше я дізналась, що передавали ми продукти для розвідників. Вони робили тунелі в кручі і вночі виходили, щоб дізнаватись про обстановку. Клепали там собі човен. От наші льотчики і знали, як треба бомбити.

Марія Артемівна, БОНДАРЕНКО (ЯРОШЕНКО) 1935 року народження, мешканка с. Волоського:

Про війну. Я була мала. Жили ми на низу. І батько, було, весь час за хату ходить. Побачив світло прожекторів. А я й собі дивлюсь, питаю, що то таке. Ніхто дітям поки нічого не казав. Ми пішли до своєї тітки Олі, а тут раптом почалось бомбування. Тітка кричить: «Тікайте додому!». Ми побігли. Запам’яталось, як низько летів літак, бомби кидав і вбило осколком матір Гриші Піркіна. Вона брала солому біля скирти. Ось була жива, а ось її вже немає, лежить мертва.

До приходу німців людей мобілізовували на переправу, гнали худобу на той бік, щоб німцям не дісталась. Тварини розбрідались, гинули… А ми ховались і в кручах, і в погребі. Надя, Віра, Галя – найстарша… Купа дітей – кому ми потрібні? Батька забрали на фронт, мати сама з нами… Боялись німців, вони з кокардами, та все на нас горлають: век-век! Жили ми у погребі аж поки німці втекли. Вони недовго були. Як прийшли наші, то давав нам кухар армійський молочний кисіль, ми їли.

Ганна Єлисеївна ГАРКУША (ГЛУЩЕНКО), 1926 року народження, мешканка с. Волоського:

При німцях степ не гуляв, засівали кукурудзою, доводили людям до двору полоти 15 рядків. Нам за місяць платили – 5 кілограмів вівсяної крупи. Військових дій на території села не було. Німці ставилися до людей байдуже, а поліцаї (не всі) били нагайками привселюдно, що усі бачили і боялися.

Іван Петрович ДАНОВ, 1920 року народження, мешканець с. Волоського:

Коли війна почалася, я служив в армії і залишався тиждень до демобілізації. Вже й документи підготовили. Службу проходив у Тбілісі. Дозволили нам під кінець служби відпочити біля Чорного моря. Звідти по команді прибули знову у Тбілісі.

Перший бій, у якому я побував, проходив у Таганрозі, на Азовському морі. Маю багато нагород, бойові поранення. Два роки важко було воювати, а наступні три – вже легше. Після поранення потрапив в артилерію. В танкових військах був, при бронепоїзді і в піхоті. А при звільненні Києва потрапив під міну. Вона розірвалася і отримав поранення в ноги. Був на Першому Українському фронті, на Третьому і на Четвертому.

Микола Григорович КУЧЕРЕНКО, 1928 року народження, мешканець с. Волоське

Про війну. Два коменданти було на території: один у Волоському, у сільраді, другий – у Ракшівці. За роботу платили зерном. Людям приходилось збирати врожай взимку, молотили, а німці давали по кілограму зерна на трудодень. Треба було чимось жити, то й люди виходили на роботу. Мені 15 років було, на конях робив. Бачив, як керуючий (це ж із наших!), якщо помітить, що сповільнив хтось роботу, верхи його доганяє, на ходу свариться кулаком і періщить нагайкою.

Але треба сказати, що й наші, коли прийшли, то лінивих теж карали: штрафували на 5 трудоднів.

А комендант не поїхав з німцями, він перебрався у Петровське, там надіявся, що німців не виженуть. А наші «катюші» як усмажили, так німці – врозтіч! Комендант заховався у скриню, жінка зверху коров’ячого палива наклала. Еге! Наші його знайшли – молотили з усієї сили. Шомполами! Але прийшов міліціонер і сказав: «Усе, хлопці, навтішалися – досить. Не змогли вбити – забираємо». Дали йому 25 років в’язниці. А тільки ж після смерті Сталіна багатьох по амністії відпустили. От і він вижив. Сюди не з’являвся, жив, кажуть, у Харкові.

У Німеччину забирали. Спочатку люди в Польщу на фабрику потрапляли, а за другим набором – у Німеччину: 1920-25 роки народження. Хотіли й 26-тий забирати, так не вдалося – прогнали їх.

Наші завжди попереджували, що будуть бомбити, людям треба було тікати. Ми, троє дітей з матір’ю, тікали степом. Ледве встигли із села вибігти, а снаряди то тут, то там рвуться. Сім кілометрів нам довелося бігти, поки минула небезпека.

Олена Титівна МОРГУН, 1931 року народження, мешканка с. Волоського:

Війна. Забрали тата на підготовку, на 45 діб. Тримали там до червня. А ми з мамою поїхали на базар, продали молоко. Мама кажуть: «Пішли до казарм!». Були Федосіївські казарми. А вже ешелони йдуть і йдуть, як на параді. Тато нас побачив! Гукнув: «Катю, нас везуть на вокзал!». На Лоцманський.

Мама звеліла мені йти додому, на пароплав, а сама – за батьком. Ми ж продукти мали при собі, сумок не було – плетені з соломи кошички. Треба було якось передати. А я тим часом пішла до батькового брата, дяді Антона. Жили вони в однокімнатній квартирі у місті. Заходить дружина і каже: «Антоне! Війна почалася!». Дісталась я додому на пароході, поспішила сповісти рідним ту новину. А вони кажуть: «Цить! Не кажи нікому! Може, це брехня?». «Та, ні! Я чула по гучномовцю у місті!». А на ранок приїхав вістовий верхом на коні із військкомату. Оголосили мобілізацію.

Тато служив зв’язківцем. Маминих чотирьох братів забрали. Німці прийшли, то не вигонили нас із хат – у Майорці ми жили. Пошту привозили. Де зараз дачі, там був німецький штаб. Тут великі бої йшли і нас евакуювали аж за Солоне. Ми чули як гули літаки, розривались снаряди, свистіли кулі. Німці примушували людей працювати, щоб врожай не пропадав, кудись усе відправляли. Ніхто не вірив, що німці сюди дійдуть, ніхто нам не казав, як з ними треба поводитися. Спимо ми на печі, а вони займають більшу кімнату. Ніколи нас не ображали, все «кіндер-кіндер», діти, мовляв, розуміємо. А коли вони вже втікали, кажуть, стали дуже агресивні, багато шкоди робили.

А матері звертались до коменданта з проханнями. Перекладачка Віра у нього і він все вислуховував. Щось там дозволяв. Партизани були у Волоському. Декого спіймали і розстріляли. Другий комендант був не німець, але дуже вислужувався перед ними. Доповідав про всю обстановку. Тільки наші прийшли, то його відразу схопили і ніхто не знає, куди його поділи. Звали його Іван Трохимович Постулака. Були у нього дружина і діти, але виїхали, покинули його. По-вуличному його Бусик звали.

Багатьох силоміць забирали до Німеччини. Багато й не повернулися звідти. Були такі пари, що там одружилися. До тих, хто повернувся, ставились з недовірою, обзивали: «кобила німецька». А як же це несправедливо! Ми ж бачили, як людина плакала, не хотіла туди їхати, вся рідня тужила! Хіба можна було потім звинувачувати цих людей?

Їм нелегко довелося жити в неволі. Розповідали, що їх вибирали, як робочу худобу, примушували займатися принизливими роботами.

Нам оголошували про евакуацію і ми йшли з возиком, запряженою коровою, дітки маленькі там сидять – і до родичів за Солоне. Там нам виділили куточок у сараї – з березня і до грудня. До нас ніяк не торкалися. Жили собі, нас навіть у хату не запрошували. Дід-господар дав нам бадилля, соломи, настелили на підлогу, куфайками вкривалися. Їли ми те, що під ногами знаходили: збирали колоски, крутили на жорно – крупа на суп, квасолю знаходили, соняшникове насіння, кукурудзу, буряк. А тоді прийшов дід у село і каже: «Нема вже німців, у селі тихо, можна повертатися».

Що ж ми застали дома? Вікна, двері вибиті, навкруги – руїни… Якісь мародери все порозкрадали. Почали латати, замазувати, затуляти. Топити нічим, збирали гіллячки, корів треба було чимось годувати.

Тяжкі бої гриміли на переправі… Тепер там, біля Федорівки - братські могили і пам’ятники. В одній могилі – 12 тисяч, в другій – 9 тисяч, а в третій – 11 тисяч.

Чоловікова сестра вийшла заміж за Дем’яна Гейка. А він при німцях погодився бути поліцаєм, форму носив. Аж поки йому хтось із німців не сказав: «Ти її не носи, а закопай у землю, бо прийдуть ваші – розстріляють». Все одно судили, його відправили у в’язницю, в Росію. Дружина за іншого пішла і діти були. А за Дем’яна пішла, щоб її в Німеччину не погнали. Він, правда, не дуже вредний був. Було попереджує хлопців і дівчат, щоб не дуже голосно співали та гуляли – гуляйте, каже, тільки тихенько, бо комендант нагряне. Бідарка й нього була на гумовім ходу. І вівчарки за ним біжать. Люди на них «тумби» казали, такі здоровенні.

Галина Павлівна НАЛИВАЙКО, 1932 року народження, мешканка с Волоського:

Я в школу пішла разом з усіма, але провчилася тільки один рік – захворіла на тиф. Потрапила в лікарню у Ямбург, там німці жили. Німецький лікар вилікував мене. Але ходити я ще не могла і коли прийшли німці і треба було ховатися в окопи, то мене носили на руках. Під окупацію ми в школу не ходили, батько – на фронті, а мама моталася по степу, шукала залишків врожаю кукурудзи.

Було дуже скрутно. А особливо, коли на нашому боці Дніпра були німці, а на протилежному – радянські війська. Перестрілки не припинялися, а коли близько Військового організували переправу, виганяли всіх людей. Ми поїхали за Солоне, там мамина сестра жила. Побули місяців зо два і повернулися.

Ольга Павлівна ПАПУК, 1926 року народження, мешканка с. Волоського:

Наша хата була крайньою у селі, за нами – степ. Саме там збиралась дітвора, щоб гуляти. Чудовий літній день. Бачимо до села рухаються якісь великі незнайомі машини. Доїжджають і з них вискакують люди, щоб викрикують на незнайомій мові. Злякались ми, втікаємо додому. А ось вони вже й заходять у двір. Троє. Відразу ж – у сарай. А там у нас свиноматка тільки-но привела поросят. Вони відразу ту свиню закололи, витягли у двір, а поросятка залишились. Отак «порядкували» у кожному дворі. А за ними вслід їхала бортова машина і вони все захоплене у людей добро скидали у кузов. Під’їхали до двору нашої тітки, у неї кури, вони кричать: «Яйка, яйка!». Ну, вона повернулась до горщика, у якому сотня яєць була, відібрала з десяток у мисочку і подає німцеві, а він відсторонив її та до горшка – забрав його, а їй залишив той десяток. Добре, що хоч село не спалили, степ запалили, хліб горів!

А як відступили німці, ми в одних людей у погребі ховалися. Я неподалік побігла на город, щоб викопати картоплі. Раптом чую, хтось до мене обзивається: «Дівчинко, а ти не знаєш, де тут штаб німецький?». А штаб – через дві хати. Я навіть не відповіла, а тільки голосно закричала з переляку і кинулась бігти геть. Добігла до погреба – не можу дух перевести. Розказую своїм, а вони - зирк, його вже й сліду немає. Сховався. Ходив потім наш хлопець, щоб повідомити, де штаб.

Німців гнали, так вони з собою забирали всіх чоловіків із села. І батька взяли, хоч йому вже більше 50-ти років було. Кудись вони їх гнали, а хто був незгодним, відривались від натовпу і ховались у скиртах соломи. Німці взяли та й підпалили ті скирти. Люди боялись, що розстріляють і не виходили з вогню – так живцем і згоріли. З Майорки там було п’ятеро…

Катерина Антонівна ТКАЧЕНКО (ШВЕЦЬ), 1929 року народження, мешканка с. Майорки:

Батька мого, Антона Захаровича Швеця, вбили на війні у 1943 році. Ми залишились з братом (1941 року народження) і мамою – Марією Данилівною.

Як дізнались про початок війни. Молодь зібралась біля клуба, якраз неділя була – гуляли. Радіорупор на стовпі. Гармошка грає, дівчата, хлопці танцюють у дворі. Раптом чується із рупора незвично суворий голос диктора, який сповіщає про те, що почалася війна. Всі застигли від несподіванки. Голови посхиляли, почали розходитись по домівках. Чого чекати? Ніхто не знав. Аж тут почали забирати на війну чоловіків.

Батька ще раніше брали на перепідготовку – муштрували їх у казармах нагорі. Пам’ятаю, музей там поруч був. Виставка демонструвалася: Ісус Христос там у терновому вінку, якась пані зображена з ситом, а в ньому – цуценята.

Отож батька забрали, він вважався вже підготовленим. Але смерть таки його дістала.

Партизани перелізли на цей бік, де стояв німецький штаб. Знайшовся зрадник, пішов і доніс фашистам. Тут таке піднялося! Дніпро освітили прожекторами. Треба було прорвати фронт, відстояти переправу. Бійці переправлялись, а німці розстрілювали їх. Крики, стогін, топились люди. Місяць тривали криваві бої.

А ми були в Антонівці, у дядька. Нам було видно, як вранці городами переправлялися солдати. Переправа була у Військовому. Бійці в шинелях, змучені, пити просять, за плечима у кожного – саперні лопатки, якісь сумки навішані. Так ми виносили їм із погреба молоко. Але їм не давали зупинятись, вони на ходу встигали щось сьорбнути.

Німці, відступаючи, палили людські оселі, людей заганяли в приміщення і підпалювали. Так згоріло село Діброва. А наше не встигли спалити. Мама ходила на передову, носила харчі, просила зустрічі з татом. Він встиг їй сказати, що на ранок планується наступ. Там вийшло так, що наші стояли на горбі, а німці у балці. Батька поранили. Серед німців були калмики, вони добивали поранених. Батька докололи багнетом. Калмики були відомі мародерством і жорстокістю в поводженні з людьми. Грабували оселі і зносили добро у бліндажі, облаштовані у балці. Пізніше хлопчаки бігали, щоб подивитись, що там є, у тих бліндажах. То деякі поплатились життям, дехто залишився інвалідом – не розуміли, який підступний ворог і чого від нього чекати.

Олена Павлівна ЦИГАНОВСЬКА (ДЕМУШ), 1934 року народження, мешканка с. Волоського:

У нашій сім’ї було восьмеро дітей, я – найменша. Мама ніде не працювала, дітей доглядала. А батько працював біля волів, сторожував у степу.

Як почалась війна, ховалися у погребі, у кручах. Батьки окопи копали і в них ховалися з нами. Вночі мама ходила до хати, пекла там хліб і приносила нам у кручу. Німці забрали у нас корову, а вона втекла. Три дні була недоєна, прийшла додому, реве – годувальниця наша. Люди вибралися із села – хто куди, а німці розселилися по хатах, їсти там собі готували.

Чоловіків забирали, щоб вони на них працювали. І батька нашого забирали у степ. Хтось там перерізав дріт, який забезпечував телефонний зв’язок. Так німці почати знущатися з населення. Трьох хлопців забрали і більше ніхто їх не бачив. Поліцаї були із місцевих. Пам’ятаю був такий Кишкарь. Доносив німцям про все. Нагайкою бив того, хто йому не подобався або суперечив. Як німці втекли, то його знайшли мертвого, видно, хтось таки відомстив за всі знущання. А був же не старим, зовсім молодий.

Ганна Іванівна ШВЕЦЬ, 1926 року народження, мешканка с. Волоського:

Влітку 1941-го почалася війна. У 1942-му мене забрали в Німеччину. Три роки там була. Прийшли визволителі: «Дівчата, повертайтесь на батьківщину!». А чим? «Пішки, - кажуть, - наші будуть повертатися і вас підберуть». Ми зібралися, пішли. Аж їде машина. Нас троє дівчат. Додому, у Дніпропетровськ, дісталися 7 травня. Тільки на обід наступного дня потрапила у Волоське. Хоч і голодна їхала, а відчувала велику радість від повернення додому. Стою біля в’їзду в колгосп «Червоний борець». Усі на мене дивляться, дивуються, адже стільки часу мене не було у селі. День Перемоги – найбільша радість.

Євдокія Якимівна ШУТЯК, 1937 року народження, мешканка с. Волоського:

Літо 1941 року. З репродуктора весь час сипались повідомлення: Варшава горить! Далі вже пролунало: почалася війна. Всі плачуть. Чоловіків забирають. Німці взяли наше село. Гнали до переправи худобу. Спочатку ми сиділи в окопах у кручі. Неподалік вцілив снаряд і нашу заслінку при вході в окоп засипало землею. Спасибі, люди знайшли, почули наші крики і відкопали.

Населення евакуювали в Антонівку. Багатьох забирали в Німеччину. Батька вже ніхто нікуди не брав – старий був. Він викопав для нас землянку. Корова була з нами, годувальниця. А як вже наші вигнали німців, рано вранці густий туман був. Навіть не видно, хто поруч іде. Хтось гукає: «Тарас, Тарас!». Ми зрозуміли, що все вже наші! Мама хліба напекла, стрічала визволителів. Запрошувала у двір. Повмивалися, поїли, молока попили. І пішли далі. А додому ми повернулись аж восени.

Поіменний список незворотних втрат жителів с. Волоське, які загинули, померли від ран або зникли безвісти під час Другої світової війни:

Безклубий Василь Іванович
Безклубий Олександр Михайлович
Берелет Василь Карпович
Берелет Іван Васильович
Берелет Іван Сидорович
Берелет Яків Пимонович
Бирсан Іван Григорович
Бирсан Олексій Дмитрович
Болваненко Андрій Пимонович
Бондар Роман Борисович
Борщ Андрій Матвійович
Брагар Василь Васильович
Брагар Григорій Васильович
Брагар Кирило Степанович
Бразинський Сава Семенович
Бровченко Гнат Никифорович
Варапай Олександр Маркович
Варлатий Григорій Борисович
Варлатий Петро Григорович
Великий Василь Давидович
Великий Іван Петрович
Великий Сава Овер’янович
Верлатий Іван Борисович
Верлатий Сергій Маркович
Волошин Григорій Миронович
Волошин Григорій Миронович
Волошин Іван Григорович
Волошин Михайло Дмитрович
Волошин Михайло Максимович
Волошин Михайло Трохимович
Волошин Петро Дмитрович
Волошин Степан Корнійович
Волошин Федір Миронович
Гаржа Григорій Петрович
Гаржа Кирило Леонтійович
Гаржа Іван Іванович
Гаркуша Іван Антонович
Герасименко Павло Васильович
Глушко Павло Пантелеймонович
Голоцван Василь Дмитрович
Голоцван Іван Іванович
Голоцван Михайло Іванович
Голоцван Тимофій Маркович
Горідуліч Михайло Миронович
Горцила Тимофій Іванович
Граненко Павло Герасимович
Грива Роман Іванович
Гуржит Володимир Васильович
Гуслистий Василь Денисович
Гуслистий Іван Григорович
Гуслистий Іван Мусійович
Гуслистий Іван Пилипович
Гуслистий Федір Іванович
Гуслистий Яків Іванович
Данов Григорій Якимович
Данов Максим Карпович
Данов Микита Дмитрович
Данов Ульян Кирилович
Данов Федір Якович
Демуш Василь Павлович
Демуш Іван Федорович
Демуш Павло Давидович
Домаскин Дем’ян Гаврилович
Домаскин Іван Гаврилович
Домаскин Іван Мусійович
Домаскин Йосип Архипович
Домаскин Олексій Свиридонович
Домаскин Прокіп Максимович
Заскока Дмитро Тимофійович
Заскока Левко Семенович
Іващенко Василь Єлисейович
Іващенко Гнат Лукич
Іващенко Іван Гаврилович
Іващенко Іван Олександрович
Іващенко Іван Петрович
Ікол Маркіян Маркіянович
Канівець Григорій Никифорович
Капацин Василь Степанович
Каракаш Василь Пилипович
Кирлаш Михайло Дем’янович
Кравченко Степан Павлович
Кравченко Федір Кирилович
Кранга Микола Григорович
Кранга Олексій Григорович
Кривий Іван Миколайович
Кропивний Іван Петрович
Кропивний Петро Петрович
Кряж Микола Григорович
Крячун Іван Якимович
Кучеренко Василь Григорович
Кучеренко Михайло Михайлович
Лавров Дмитро Антонович
Ларин Іван Омелянович
Легкий Прокіп Володимирович
Левенко Василь Маркович
Лепша Василь Васильович
Лепша Іван Пимонович
Лепша Леонтій Андрійович
Лепша Лука Федотович
Лепша Михайло Гаврилович
Лепша Пилип Федотович
Лепша Сергій Павлович
Лисичний Трохим Артемович
Лізунов Сергій Платонович
Магро Василь Прокопович
Магро Петро Григорович
Михайленко Іван Романович
Моргун Андрій Миронович
Моргун Василь Остапович
Мунтян Михайло Данилович
Нальота Михайло Якимович
Носенко Іван Федосійович
Носенко Олександр Трохимович
Окулитий Іван Іванович
Оцеля Архип Ульянович
Папук Григорій Михайлович
Петров Іван Маркович
Петров Петро Маркович
Петров Петро Павлович
Пікінер Григорій Григорович
Пікінер Олексій Маркович
Пікінер Сергій Володимирович
Пісочний Олександр Михайлович
Покулитий Іван Іванович
Попов Максим Федотович
Попов Павло Андрійович
Попойко Кирило Мусійович
Потапенко Андрій Ісакович
Протопопенко Микола Петрович
Протопопенко Петро Федорович
Протопопенко Федір Іванович
Ракша Олександр Іванович
Ралета Микола Семенович
Рибалко Петро Пилипович
Рожко Андрій Олексійович
Рожко Антон Устимович
Рожко Іван Мусійович
Рожко Микола Михайлович
Рожко Тимофій Мартинович
Рожко Трохим Семенович
Рудий Гнат Максимович
Рудий Денис Максимович
Рудий Іван Іванович
Савінченко Михайло Филимонович
Снісар Василь Сидорович
Снісар Гаврил Максимович
Снісар Іван Федорович
Снісар Федір Іванович
Спотар Іван Михайлович
Тизик Петро Сергійович
Тищенко Петро Васильович
Тищенко Сава Васильович
Тищенко Тимофій Михайлович
Ткач Григорій Наумович
Ткач Наум Якович
Третяк Дем’ян Тарасович
Тритяк Микола Тарасович
Триодіал Іван Петрович
Триодіал Василь Павлович
Триодіал Петро Оникійович
Тронько Федір Никифорович
Царан Андрій Степанович
Царан Михайло Дем’янович
Цигановський Гнат Гурович
Цигановський Петро Іванович
Чабан Микола Андрійович
Чабан Петро Павлович
Чабан Яким Іванович
Чабан Степан Тимофійович
Чебан Василь Григорович
Чепіжко Петро Федотович
Чередник Семен Романович
Черняк Іван Іванович
Чокан Андрій Терентійович
Чокан Іван Максимович
Чокан Іван Павлович
Чокан Григорій Павлович
Чокан Іван Олександрович
Чокан Сава Павлович
Чокан Яків Терентійович
Чолак Василь Федотович
Чолак Петро Парфентійович
Чорняк Василь Миколайович
Чорняк Григорій Миколайович
Чорняк Іван Іванович
Чорняк Федір Миколайович
Чумак Микола Андрійович
Чуприн Микола Назарович
Швець Антон Захарович
Швець Василь Карпович
Швець Григорій Мифодійович
Швець Іван Мифодійович
Швець Іларіон Йосипович
Швець Микола Максимович
Швець Микола Федотович
Швець Петро Кіндратович
Шелех Анатолій Сергійович
Шербик Федот Єгорович
Шмалько Дем’ян Петрович
Шмалько Іван Іванович
Шуричин Кирило Маркович
Щелез Анатолій Григорович
Щербак Володимир Іванович
Щербак Федот Іванович
Явдищенко Павло Данилович
Явдошляр Андрій Якимович
Явдошляр Степан Леонтійович
Явіров Олександр Лаврентійович

(Посилання: ЦАМО РФ, Книга Пам’яті Дніпропетровської обл.)

Попередній: Розділ 10. ВОЛОСЬКЕ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ

Наступний: 12.1. Перші волоські священики: хто вони?

Волоський часопис

Розділи: / Розділ 11. ВОЛОСЬКЕ У ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Розділ