1.2. Історична хроніка с. Волоського. Факти з минулого

21-07-2020, 15:40 By Admin Часопис

1.2. Історична хроніка с. Волоського. Факти з минулого

Даний розділ цікавий тим, що допомагає розібратися з подробицями поселення волохів та участю у цій справі командира запорозької флотилії Данила Третяка і останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського.

«Древний человек постепенно переходил от занятия рыболовством и охотой к начальным стадиям скотоводства и земледелия. Развитие хозяйственной деятельности стимулировало необходимость тщательной обработки орудий труда (шлифование, сверление), а также определяло выбор мест для поселений, удобных для земледелия, выпаса скота, охоты, рыболовства. Такие условия имелись, в частности, в районе Днепровских порогов. Одной из наиболее ранних неолитических стоянок (5 тыс. лет до н. э.) является стоянка на Козловом острове у с. Звонецкого Днепропетровской области». (Известия Всесоюзного географического общества. М., 1960. С. 443). Щоправда, цей «Козлов остров» усі місцеві українці звуть Кізлев, а не Козлов!

1770 р., 27 серпня. У літню кампанію 1770 р. поблизу Кінбурна (район Очакова) водна команда Данила Третяка захопила ханський обоз і ясир (ханських невільників – волохів і євреїв), яких татари полонили у Волощині.

1770 р., 1 вересня. З листа кошового отамана Петра Калнишевського, писаного в таборі при гирлі р. Єланець, до військового судді Миколи Тимофіїва (Косапа): «Волоскому ясиру, что кормит(и)ся нічим, могут они себі достать когда не жатвою, то молотьбою по тамошним жителям, а паче по казачим зимовникам». (Петро Калнишевський та його доба. Документи та матеріали. Упорядники В. В. Грибовський, В. І. Мільчев, І. Л. Синяк. – К., 2009. – С. 154).

1770 р., 11 вересня. – Лист військового старшини Данила Третяка до військового судді Миколи Тимофіїва (Косапа) з повідомленням, що частина виданого його команді провіанту передана на харчування відбитих від кримських татар ясирів (волохів, євреїв та турків) і проханням клопотатися про нове надходження провіанту

«Вельможному і високородному пану військовому судді Миколі Тимофійовичу

Покорний рапорт

Я з командою своєю і старшинами, по повелінню його вельможності пана атамана кошового Петра Івановича Калнишевського, минулого серпня 27 числа, в команді отриманій, до гирла Очаківського лиману для недопущення через лиман хана на кримську сторону робити переправи відправлявся, де під Кімбуром посланою командою (що хана на кримську сторону не перепущено) Божою допомогою тільки у неприятеля, якого провели в Крим, ясира: волох, жидів і турків чоловічої і жіночої статі, шістсот сімдесят три душі, отбито, котрий ясир до його вельможності пану атаману кошовому Петру Івановичу Калнишевському, снабденний від нас крупами зі своїм запасом, при нашому рапорті цього вересня 3 дня відправлений. Причому не упускаєм усього, що на сей вересень місяць на місцеву команду і провіант з Новосічанського ретренжамента прийняти час прийшов, для прийняття котрого від команди тутешньої полковник Яким Величківський і писар Михайло Шриділь на дев’яти човнахах і посилаються. Що ж до пров’янта, котрий від тутешньої команди вольним числом як на прокорм ясиру вжито, то сим рапортуя, просим відколи належить повернення в команду нашу витребувати, даби в тутешній команді через відсутність достатньо харчів не було голоду. Про що вашій вельможності в покірності рапортуєм.

Військовий старшина Данило Третяк зі старшиною

1770 року вересня 11 дня»

(Петро Калнишевський та його доба. Документи та матеріали. Упорядники В. В. Грибовський, В. І. Мільчев, І. Л. Синяк. – К., 2009. – С. 234-235).

Кіш постановив поселити євреїв у Новому Кодаці на утриманні місцевої громади. А полонених під Очаковом волохів поселено там, де нині є село Волоське на Дніпрі (поблизу Лоханського порога). Оселилося тут 1375 осіб. (Хронологический указатель материалов для истории инородцев Европейской России. Составлен под руководством Петра Кеппена. Санкт-Петербург. - 1861. – С. 138).

Історик церкви єп. Феодосій (Макаревський) називає Данила Третяка «командиром запорозької флотилії». Той же Макаревський пише: «По распоряжению Кальнишевского все волохи поселены также в Кайдаской паланке, где они оставили особое селение, доселе существующее в Екатеринославском уезде под именем Волосских хуторов». (Тут автор трохи помилився. Волоські хутори – це виселки Волоської слободи, сучасна Новоолександрівка).

Таким чином, Волоське мало б вшанувати пам’ятником двох видатних козацьких ватажків – командира запорозької флотилії Данила Третяка і останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського!

У літературі також можна зустріти і цифру – волохам нібито відведено «на правому березі Дніпра поблизу порогів Сурського та Лоханського 18120 десятин землі». (Примітки до видання: Новицький Яків. Твори у 5 томах. Том 1. Запоріжжя. 2007, с. 430).

У різних авторів різнобій з датою заснування села Волоського. Академік Петро Іванович Кеппен (1783-1864) подає як рік заснування 1769-й. (Хронологический указатель материалов для истории инородцев Европейской России. Составлен под руководством Петра Кеппена. Санкт-Петербург. - 1861. – С. 138).

Академік Іоганн Антон Гюльденштедт (Гільденштедт, 1745-1781) подає 1772 –й. (Guldenstedt J. A. Reisen durch Russlandund im Caucasischen Gebirge. St.-Petersburg. 1791). А це «доношение» свідчить, що с. Волоське засновано 1770 чи 1771 року. Старо-Кайдацької намістнії від 7 січня 1772 року, яке наводиться у єпископа Феодосія: «волохи запорожской партии в границах Оттоманской Порты прошлого, 1770 года, полоненные из-под Очакова, при том же местечке (Старый Кодак) множественным числом поселены».

1770 рік. Рішення Коша війська Запорозького: «Волохов поселить в Кодацком ведомстве». (А. Скальковський наводить цей документ).

Якого походження назва села Волоське?

У церковно-слов’янській мові «влах» означав взагалі людину романського (римського, румунського) походження, воно походить від германського walha – римлянин. З давньоруського літопису відомо, що волохи (волхъва) підкорили слов’ян, які осіли на Дунаї, але були вигнані угорцями. Одним словом волохи – назва народу, який згодом оформився у сучасні нації як румуни і молдавани. Столиця Волоського князівства Бухарест нині є столицею Румунії. (Рекомендована стаття: Королюк В. Д. Волохи и славяне «Повести временных лет» // Советское славяноведение. 1971. №1).

1770-1772 рр. Історія з полоненими разом з волохами євреями виглядала так.

Кіш постановив поселити євреїв у Новому Кодаці на утриманні місцевої громади. За згодою з полоненими, Кіш дозволив послати з двома єврейськими делегатами козаків до Польщі, де полонені сподівалися зібрати гроші за свій викуп. Їх супроводжував товариш Дінського куреня Іван Дуплич. Збір коштів затримався. В 1771 р. кодацький полковник Григорій Попович доносив до Коша, що в Кодаку євреї не мали ніякого промислу і бідували. Родичі полонених з м. Янова в листопаді 1771 р. прислали з-за кордону прохання до кошового отамана, зібравши на викуп 600 крб. і 40 ліктів сукна.

7 грудня сходка козаків команди Данила Третяка та курінних отаманів (реєстр присутніх і резолюцій) ухвалила звільнити полонених за цей викуп. Головнокомандуючий П. О. Румянцев запитував, згідно з яким указом Військо Запорозьке дозволило збір коштів на викуп. П. О. Румянцев висловив думку, що полонені могли бути звільнені тільки царським указом, але погодився на звільнення, якщо Військо Запорозьке мало такий закон або давній звичай.

П. О. Румянцев визнав за Військом Запорозьким право на викуп як давнє звичаєве право, але 8000 крб. за 100 полонених родичі з Правобережної України зібрати не змогли через бідність, тому П. О. Румянцев просив звільнити їх за зібрану суму.

У 1772 році Кіш наказав Кодацькій паланці звільнити полонених. Паланка повідомляла про від’їзд полонених, додано реєстр на 77 чоловік з Бен-Волевом на чолі.

1771 рік – лист до Коша янівських євреїв з Правобережної України Самуїла Марковича, Марка Лазаревича і Мошли Осиповича; й 1772 р. – відповідь їм Коша про передання полонених за викуп у 600 крб.; лист з Умані євреїв до кошового отамана з подякою й з презентом (головка цукру). (Архів Коша Нової Запорозької Січі. Опис справ 1713-1776. Видання друге, доповнене і виправлене. К., «Наукова думка», 1994. С. 123-124).

1772 рік, 7 січня. Духовне правління Старокодацького хрестового намісництва просить митрополита Київського додати у Старий Кодак ще одного, четвертого священика. Це зроблено через появу великої кількості православних волохів, приписаних до Старого Кодака. Диякона Василя висвячено у священики, а на його місце на прохання Коша козак Павло Порошенко висвячений у диякони.

1774 рік. «Тяжба» и «справедливость Коша в отношении волохов» (А. Скальковський).

«…над Волохами, вышедшими из Бессарабии и поселенными в Кодацкой паланке, - переводчики исполняли должность начальников, подчиненных полковникам». (А. Скальковський).

1774 рік, 2 грудня. З протоколу вирішених справ і виданих документів під час інспектування Кодацької паланки кошовим отаманом Петром Калнишевським: «Приказ Волоской слободы началнику Кості с повелінием смотріть за волохамы, чтоб они отьнюдь не опустошалы байраков и чагарников рубкою для себе и на продаж». (Петро Калнишевський та його доба. Документи та матеріали. Упорядники В. В. Грибовський, В. І. Мільчев, І. Л. Синяк. – К., 2009. С. 164).

Як виходить з попередньої цитати А. Скальковського, начальник Волоської слободи Костя, напевне, був перекладачем.

1774 рік, 2 грудня. З протоколу вирішених справ і виданих документів під час інспектування Кодацької паланки кошовим отаманом Петром Калнишевським:

«Ордер до полковника кодацкого Свитого з старшиною и вьпред будущим с повелінием смотріть за волохамы, чтоб они ни для себе, ни на продаж пустошить рубкою ни байраков, ни чагарников отьнюдь не дерзали». (Петро Калнишевський та його доба. Документи та матеріали. Упорядники В. В. Грибовський, В. І. Мільчев, І. Л. Синяк. – К., 2009. – С. 163).

1774 рік, 3 грудня. О неровном разделе взыскания. Приказ Волосской слободы начальнику: «Волошин Афанас жаловался, что у сего бывший на Кодаке полковник Попович взял денег 16 руб. за то, что последовало в байраке роще шкода от коз. А козы были не одного его, но еще и других Волохов Ивана, Дмитра, Евстафия да Василия и просил, чтобы и сии Волохи были помощниками в возврате ему жалобливому Афанасу в то число денег, сколько из них на всякого и Афанаса достанется по раскладке; - и так приказываем: чтобы с жалобливого и обжалованные претендуемые деньги 16 руб. до равномерной части распределивши взыскать и отдать жалобливому за розпискою, - егда есть только так, как представляет». 1774, Декабря 3. (Скальковский А. История Новой Сечи, Одесса, 1847. С. 199-200).

1774 рік, 5 грудня. З протоколу вирішених справ і виданих документів під час інспектування Кодацької паланки кошовим отаманом Петром Калнишевським:

«Приказ в слободі Волоской находящемусь началнику Кості, чтоб в Марка предко волошин за намысто денег не требовал и не брал». (Петро Калнишевський та його доба. Документи та матеріали. Упорядники В. В. Грибовський, В. І. Мільчев, І. Л. Синяк. – К., 2009. – С. 166).

1776 рік, 26 вересня. Жителі Волоської слободи волохи отаман Кирило Дамаскин, ктитор Василь Памфилович і обивателі Матвій Дринець, Василь Цукан і Кирило Бутан з товаришами звертаються у духовне правління Старокодацького намісництва й клопочуться про побудову у Волоському церкви в ім’я Преображення Господнього.

1776 рік, 18 листопада помирає літній волоський священик Ісаак Биц, переселений разом з волохами і який наглядав за їхніми духовними потребами.

1776 рік, 20 грудня. Старокодацьке намісницьке духовне правління клопочеться перед єпископом Славенським і Херсонським про відкриття церкви у Волоському.

1776 рік. Козак Іркліївського куреня Леонтій Лесин замовляє ікону, яка через сто років зберігатиметься у волоській церкві. «На Трисвешнике в церкви архангела Михаила села Волосского, на правом берегу Днепра при Лоханском пороге, в 23 верстах ниже Екатеринослава, (надпись на иконе) списана 6, 8 и 11 августа 1865 года. Надпись гласит: «Сооружил, козак, куреня Ирклеевского, Леонтий, Евстафиевич, Лесин, 1776 г.» (Надписи, находящиеся в Новороссийском крае // Записки Императорского Одесского общества истории и древностей. Том девятый. Одесса, 1875. с. 348). Незрозуміло, чому волоська церква названа церквою архангела Михаїла, хоча це була Преображенська церква. Храм архангела Михаїла був у сусідньому Старому Кодаку.

1777 рік, 18 січня. Губернаторський товариш (віце-губернатор) Ларіон Алексєєв у листі до Славенської духовної консисторії повідомив, що у слободі Волоській є 221 двір, та бездвірних хат 23, в них живе чоловіків 650 і жінок 614, обох статей 1264 душі. Без священика і без храму всі вони в християнських требах мають крайню потребу.

1777 рік, 13 лютого. Славенська консисторія просить Святійший Синод дати дозвіл на відкриття церкви у Волоській слободі.

1777 рік, 20 березня. Святійший Синод дає своє благословення і дозвіл на відкриття храму.

1777 рік, 10 травня відбулося закладення майбутньої церкви протопопом Федором Фомичем.

1777 рік, 6 серпня в слободу Волоську до майбутньої Преображенської церкви рукопокладений диякон Свято-Михайлівської церкви міста Старого Кодака Павло Порохов (Порошенко).

1778 рік, 31 грудня священики Свято-Преображенської церкви с. Волоського Павло Порохов і Ілля Климентідієв сповіщають духовне начальство, що церква в державній слободі Волоській побудовою завершена. Духовне начальство просять видати святий антимінс для нової церкви і благословительну грамоту на освячення її.

1779 рік, 4 лютого. Славенська духовна консисторія (мала осідок у Новому Кодаку) видає указ, згідно якого виконати прохання священиків можна буде лише після того, як церкві буде відведена і за нею закріплена земля.

1780 рік, 21 січня святий антимінс і благословительна грамота на освячення церкви в с. Волоському, нарешті, видані і 29 січня отримані в Новому Кодаці.

1780 рік, 3 лютого нововідкрита Преображенська церква в слободі Волоській соборно освячена і відкрита для Божих служб протопопом Федором Фомичем.

1781 рік. У волоській церкві служить три священики – Павло Порохов, Ілля Клементидієв та Дмитро Киріяков.

1781-1782 рр. Академік Василь Зуєв (1754-1794), який мандрував Україною в 1781 і 1782 роках, згадує фантастичний «длинной остров, называемой Воложской» (такого острова інші мандрівники не знали) і «Соханский порог» (всі знали його як Лоханський). Говорячи про одну бабу, побачену ним в околицях Дніпрових порогів, Зуєв зауважує, що «таковых каменных болванов находится множество, как мужеского, так и женского пола, по обеим Новороссийской и Азовской губерниям, где вообще их называют каменными бабами».

1785 рік. Волоський священик Павло Порохов просить перевести його з села Волоського «по неимению тамо для трех священников числа дворов» до села Гологрушівки, де будувалася нова церква. (Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания… Дн., 2000. – С. 215-216). Гологрушівка (Грушівка) – це сучасний Томаківський район. Архангело-Михайлівську церкву в с. Гологрушівка освятять 1787 року.

1787 рік, 9 травня. Проїзд цариці Катерини ІІ повз село Волоське на південь, у бік Криму (ночівля у с. Микільське на Дніпрі). Свідком проїзду степом цариці з почтом є кам’яна миля поблизу с. Волоського. Відтворити маршрут поїздки від Катеринослава за милями можна за працею Якова Новицького «С берегов Днепра (Очерки Запорожья). Путевые записки и исследования» (Новицький Яків. Твори у 5 томах. Том 1. Запоріжжя. 2007, с. 85). Яків Новицький – автор ще одного докладного нарису «Шлях Катерини від Катеринослава до Нікополя» (З народної пам’яті) (Новицький Яків. Твори у 5 томах. Том 2. Запоріжжя. 2007, с. 176-179). Його інформатори подають, що ще одна миля знаходилася за Майровою могилою.

(к. 1.2. - 1)

Ймовірно, священиком Волоського під час проїзду цариці був Ілля Клементидієв. У 1782 році він згадується ще як викладач катехизи у Катеринославській духовній семінарії, а 1788 року вже служив у Волоському.

1792 рік, 5 січня. Грекам, грузинам, вірменам і волохам, які оселилися в Катеринославській губернії, велено вважати 10-річну пільгу з липня 1783 року.

(Хронологический указатель материалов для истории инородцев Европейской России. Составлен под руководством Петра Кеппена. Санкт-Петербург. - 1861. – С. 130).

1793 рік. У Волоське доселилася група «мунтян» (вихідців з Мунтенії) у кількості 44 душ. У 1848 році ця група окремо не числиться. (Кеппен П. И. Хронологический указатель материалов для истории инородцев Европейской России. Спб, 1861. С. 130, 138). «Слідів їхніх зараз уловити неможливо». (Шишмарев В. Ф. Романские поселения на юге России. Л. «Наука», 1975. С. 68).

1794 рік. Неподалік від Волоського в селі Звонецькому на Дніпрі також оселилася невелика група волохів. У 1848 році кількість їх тут сягала всього 26 душ. (Кеппен П. И. Хронологический указатель материалов для истории инородцев Европейской России. Спб, 1861. С. 133).

1794 рік. Волоська церква вважається приходською для парафіян села Миколаївки (нині – Микільське-на-Дніпрі). Проте між двома селами – 20 верст відстані. Власниця Миколаївки генерал-майорша Авдотья Синельникова, вдова катеринославського губернатора Івана Синельникова, 10 листопада 1794 року скаржилася преосвященному Гавриїлу: «… а за далекостию приходской Волошской церкви, более 20 верст, народ лишается принадлежащих треб». (Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Дн., 2000. – С. 254). Відтак А. Синельникова бралася збудувати у Миколаївці муровану церкву. Але все обмежилося дерев’яним храмом. Мурований храм у Миколаївці збудував щойно 1835 року її син Василь Синельников.

1799 рік, 10 березня. Повірник новоросійського (тобто катеринославського) купецького та міщанського товариства купець Григорій Ісайович Кристофорський клопочеться перед митрополитом Гавриїлом про переведення волоського ієрея Іллі Клементидієва до нововідкритої в Катеринославі Свято-Духівської церкви «по общему его и нашему желанию».

1799 рік, 31 березня. Резолюцією преосвященного Гавриїла, митрополита Новоросійського і Дніпровського, священик Ілля Клементидієв зі слободи Волоської переведений до губернського міста Новоросійська (таку назву мав Катеринослав за Павла І) до купецької Свято-Духівської церкви (нині – Свято-Троїцька церква в центрі м. Дніпро). (Первое столетие г. Екатеринослава. 1787 – 9 мая – 1887 г. Доклад Екатеринославской городской управы к торжественному заседанию Думы 9 мая 1887 года. Составил М. М. Владимиров, городской секретарь (Материалы для исторического очерка). Екатеринослав, 1887. – С. 54-55). Ілля Клементидієв щонайменше десять років служив у Волоському (1788-1799), у 1786-1789 був благочинним.

1803 рік, 8 травня.

(Хронологический указатель материалов для истории инородцев Европейской России. Составлен под руководством Петра Кеппена. Санкт-Петербург. - 1861. – С. 131).

1807 рік. Під час наполеонівських воєн російський імператор Олександр І задля зміцнення своєї армії 30 листопада 1806 року обнародував маніфест про створення земського війська або міліції. У відповідь на маніфест катеринославський губернатор П. фон Берг наказав одразу скласти в повітах іменні списки тих, кого могли покликати до міліції. По Волоському в 1807-му таких «військовозобов’язаних» казенних поселян нараховувалося 1082. «Их них следует поставить по рассчету с 26 лет на службу» 41 чоловіка. «Затем остается к пособию» 16 чоловік. П’ятидесятником призначений губернський реєстратор Руденко і місцем збору для нього призначено Волоське (Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. Выпуск 4. Екатеринослав, 1907. – С. 13).

1819 рік. У Санкт-Петербурзі виходить книжка «Исследования, служащие к объяснению древней русской истории А. Х. Лерберга» (переклав з німецької Д. Язиков). У 5-му розділі «О Днепровских порогах» автор робить критичний аналіз згаданого ще французьким інженером Бопланом «Стрельчего порога» (apelle Strelczi). Хоча Лерберг застерігає, що Стрільчий поріг є радше заборою, але допускає назву Стрільчий поріг, як четвертий числом і зупиняється на його характеристиці. (Исследования…, 1819. с. 269-271).

Академік Аарон Христіан Лерберг (1770-1813) за свій твір «Ueber die geographische Lage der alten Chasarischen Festung Surkel», що визначив точно і достовірно місце проживання стародавніх хазар, у 1807 році обраний ад'юнктом Імператорської академії наук, потім екстраординарним академіком (1810). Працюючи над вивченням російської історії, переважно древньої географії та давньоруської генеалогії, Лерберг написав чимало статей, які стали широко відомі тільки через кілька років після його смерті. Вперше його дослідження видані академіком Ф. І. Кругом 1816 року німецькою мовою, а переклад їх, зроблений Д. Язиковим, - у 1819 році.

1833 рік, 24 лютого. Двадцятирічний етнограф Ізмаїл Срезневський (1812-1880) працює у 1832-33 роках учителем у панів Подольських у с. Варварівка Павлоградського повіту (нині це територія Синельниківського району) на лівому березі Дніпра навпроти с. Микільського-на-Дніпрі. У листі до матері в Харків майбутній засновник славістики і академік Петербурзької Академії наук пише про свою хазяйку: «Катерина Романовна (Подольська з роду Шидловських – М. Ч.) обещала зазвать волошку и списать у нее молдавские песни с переводом. Это вместо сюрприза…»

2 квітня 1833 року Ізмаїл Срезневський напише у Варварівці на Дніпрі передмову до своєї «Запорожской старины», того ж року виданої.

1839 рік, 20 липня. Заснована кафедра волохо-молдавської мови при С.-Петербурзькому університеті. (Хронологический указатель материалов для истории инородцев Европейской России. Составлен под руководством Петра Кеппена. Санкт-Петербург. - 1861. – С. 135).

1851 рік. Перші справжні археологічні розкопки на території Надпоріжжя відбулися на землі «громади села Волоське». За дорученням міністра внутрішніх справ Лева Перовського чиновник МВС колезький радник Піскарьов «казенним коштом» здійснив розкопки величезного кургану «Ряба могила». (Ковальова І. Ф. Волоське: з темряви віків). А. І. Піскарьов же перший склав карту місцезнаходження кам’яних баб і видав розвідку «О местонахождении каменных баб в России» (Записки Русского Археологического Общества, 1851, Т. III. - С. 205 – 220).

1855 рік, 24 грудня. Дозволено приймати волохів і молдаван до Легіону імператора Миколи І. (Хронологический указатель… Составлен под руководством Петра Кеппена. Санкт-Петербург. - 1861. – С. 140).

1856 рік. У Волоському побував письменник і етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який описав згодом Волоське у своїх «Очерках Днепра»:

«Мне кажется, - писав він, - если бы красота видов села Волошского была известна, многие проезжающие сворачивали бы сюда из Екатеринослава нарочно для того, чтобы полюбоваться интересной местностью».

1857 рік, 13 березня. Виходить сенатський указ № 31599 «Об учреждении Екатеринославской губернии, Новомосковского уезда, на р. Днепр Богатырской торговой лесной пристани».

Навпроти Волоського, на протилежному лівому березі Дніпра біля села Ворона' Новомосковського повіту (сучасна Воронівка Синельниківського району) були землі двох поміщиць Миклашевської і Наковальніної (матері та доньки). Відставному поручику Лукіну дозволено на цій орендованій у поміщиць землі відкрити торгову лісову пристань на лівому березі Дніпра, нижче Лоханського порогу. Бо до того часу на лівому березі Дніпра від Катеринослава до Олександрівська (нині Запоріжжя) існувало лише дві пристані, котрі постачали лісовими матеріалами значну частину цього безлісого краю. Пристань названо «по находящемуся вблизи камню Богатырю – «Богатырскою». Другий Богатир знаходився на правому березі Дніпра біля Волоського. З каменями Богатирі пов’язана місцева легенда, розтиражована багатьма відомими українськими науковцями.

1863 рік. Про дерев’яну волоську церкву: «До настоящего времени она не сохранилась, так как еще в 1863 г. была сломана, а на ее место сооружена каменная». (Скрыленко А. К ХІІІ археологическому съезду //Вестник Екатеринославского земства. 1904. № 26. – С. 642).

1863 рік. У Волоському на кошти парафіян збудована замість дерев’яної кам’яна Преображенська церква. Особливо шанованою була ікона великомучениці Варвари.

1867 рік. Виходить «Географически-статистический словарь Российской империи», укладений П. Семеновим (Тян-Шанським). У ньому вміщена окрема замітка про Лоханський поріг: «Лоханский порог на Днепре, Екатеринославской губернии и уезда, третий в числе главных порогов этой реки, начинается в полуверсте от порога Сурского, против с. Волосского; состоит из гряды камней, между которыми находится три острова; считается весьма опасным. Длина его 70 сажен, падение 5 ф. 8 д., а с присоединением забор Кривой-богатырской и Стреличьей, длина его считается 200 с., а падение 5 ф. 2 д.»

1868 рік. Виходить дуже цікава стаття Олександра Вельтмана «Дніпрові пороги за Костянтином Багрянородним». («Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете», повременное издание под редакцией О. Бодянского, 1868, апрель-июнь, книга вторая, с. 109-122).

Автором статті був Олександр Хомич Вельтман (1800 -1870) – російський картограф, лінгвіст, археолог, поет і письменник шведського походження. Учасник російсько-турецької війни 1828-1829 років, підполковник, начальник Історичного відділення Головної квартири армії (1826-1831), директор Московської Збройової палати (1852-1870), дійсний статський радник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук (1854), дійсний член Російського археологічного товариства (1869), родоначальник жанру історичного фентезі, одним з перших у світовій літературі застосував прийом подорожі в часі, редактор і один з авторів «старожитностей Російської держави», перекладач «Слова о полку Ігоревім». Видавець альманаху «Картини світу» (1836-1837), головний редактор журналу «Москвитянин» (1849). Організатор московських літературних четвергів. Ця цікава людина проаналізувала назви порогів у візантійського автора і сучасні Вельтманові відповідники.

1875 рік, 22 квітня. У Волоському народився і наступного дня охрещений у місцевій Преображенській церкві Георгій Бондар – майбутній художник, який навчатиметься в Москві і Петербурзі коштом Катеринославського земства. У 1900-1917 жив і працював у Тифлісі (Грузія). Помер в еміграції у Франції.

1875 рік, травень. Відомий український етнограф Яків Новицький записує у Волоському від 50-річного волоха Тимофія Каверми легенду про місцеві камені Богатирі. Вже наступного 1876 року легенда опублікована у виданні «Малорусские народные предания и рассказы: Свод Михайла Драгоманова» (Издание Юго-Западного Отдела ИРГО, К., 1876, с. 230-231). Легенда передрукована Яковом Новицьким у дуже видозміненому вигляді у виданні: Новицкий Я. П. Духовный мир в представлении малорусского народа. Сказания, суеверия и верования, собранные в Екатеринославщине. - Екатеринослав, 1912. С. 18. У наш час обидва варіанти легенди про камені Богатирі передруковані в другому томі 5-томного видання «Творів» Якова Новицького (Запоріжжя, 2007. С. 136-137).

Легенду про камені Богатирі також наводить у своїй праці етнограф Василь Кравченко (1862-1945). Академік Михайло Грушевський у капітальній праці «Історія української літератури» теж подає текст легенди за виданням 1876 року М. Драгоманова і дає свій коментар до переказу:

«Було б дуже привабно представити собі сей переказ, як народню пам’ять про колишні рухи орд зі Сходу на Україну. Але перемога зістається за богатирем правобічним, тому що лівобічний камінь лежить на березі – значить, сильніше був кинений. Се не відповідає фактам кольонізаційного процесу, а подиктовано тільки сим конкретним поміченнєм над скелями. По характеру свому переказ належить до того ціклу оповідань про колишніх велетів, котрих взірці ми бачили вище… Вони звичайно підтримуються отакими нібито фактичними поміченнями слідів колишніх великорослих чи надміру сильних людей». (Грушевський Михайло. Історія української літератури. Т. ІV. Усна творчість пізніх княжих і переходових віків ХІІІ- XVII. Київ, 1925, с. 561). До речі, «Історія української літератури» М. Грушевського була 1960 року фотоспособом перевидана в Нью-Йорку (США) видавничим товариством «Книгоспліка». Саме цим виданням ми й скористалися.

Тим часом Яків Новицький записав у Тимофія Каверми переказ про скарб на Стрільчому острові (Стрільчій скелі). 1876 року цей переказ опублікував М. Драгоманов, а 1908 року – сам Новицький у збірнику «Запорожские и гайдамацкие клады» (Олександрівськ, 1908). Обидві легенди наводить Дмитро Яворницький у географічно-історичному нарисі «Дніпрові пороги» (1928).

Легенди про Камені-Богатирі та про Стрільчу Скелю можна прочитати далі в розділі 16 «Легенди. З переказів нашого краю».

Додамо, що у Тимофія Васильовича Каверми і його дружини Домникії Семенівни 10 вересня 1882 року народилася і наступного дня охрещена у волоській Преображенській церкві дочка Феодора. (ДАДО. Ф. 193. Оп. 1. Спр. 202. Арк. 81 зв.).

1877-1878 рр. Російсько-турецька війна. Відоме ім’я одного ополченця – жителя Волоського Пимена Давидовича Потапенка. У нього і дружини Тетяни Іванівни 24 грудня 1877 народився син Микола Потапенко.

1880 рік. У Волоському проїздом перебував український історик, літератор Олексій Андрієвський (1845-1902). У статті, підписаній під псевдонімом Алексей Южный «Два дня на Днепровских порогах и у штундистов» в журналі «Вестник Европы» (1881, №7) подав свій варіант легенди про каміння «Богатирі» біля Волоського: «Жили два брати, що їм стало тісно. Вирішили кидати каміння – хто далі кине, той залишиться. А хто ближче – піде геть. Один кинув – близько впав камінь; а другий так шпурнув, що й брата убив. Не захотів він з горя жити там і сам пішов кудись у інше місце». Цей часопис розшукав на прохання Дмитра Яворницького і переказав йому легенду молодий київський етнограф Володимир Білий (лист до Яворницького від 10 вересня 1927 року). Дмитро Яворницький у свою чергу навів цю легенду в нарисі «Дніпрові пороги» (1928).

1881 рік. Протягом року по Волоській парафії народилося 238 малят (130 хлопчиків і 108 дівчат). Померло за рік 89 осіб (45 чоловіків і 44 жінки). Народилося 6 пар двійнят, лише 2 незаконнонароджених (народжених поза шлюбом батьків). Вінчалося 88 осіб.

1881 рік. Граф А. Уваров пише, що за сповіщенням інженерів біля устя р. Сури, що впадає в Дніпро, стоять могили, обставлені каміннями. (Уваров А. граф. Исследование о древностях Южной России и берегов Черного моря. Вып. 1. СПб, 1881). (цит. за вид.: Михайло Міллер. Кам’яні споруди бронзового віку в Запоріжжі// Наукові записки Українського вільного університету. Мюнхен, 1963. Ч. 7. С. 73).

1881-1897 рр. Народним учителем міністерської школи (тобто школи міністерства народної освіти) у с. Волоське працює випускник вчительської семінарії у Новому Бузі Херсонської губернії Іван Іванович Полонський. Отець Федір Балабанов у записці від 4 червня 1897 року звинувачує учителя І. П, в тому, що під його керівництвом школа відіграла серйозну, небажану роль у розвитку штундизму в селі. За словами о. Федора «сектантскими волнениями взволновалась почти треть прихода». Тим часом учитель Іван Полонський 1891 року вступив у числі перших до Товариства тверезості, заснованого при волоській Преображенській церкві.

1881 рік, 28 вересня. Волоське відвідала 28-річна вдова ротмістра Анастасія Андріївна Карцова (уроджена Миклашевська) – перша жінка в Україні, яка вела самостійні археологічні розкопки у маєтку своїх батьків у с. Ворона (нині Синельниківського району Дніпропетровської області на лівобережжі Дніпра – майже навпроти Волоського). Історик Дмитро Яворницький присвятив їй статтю «Женщина-археолог» (1884). У волоській церкві Анастасія Карцова того дня стала хрещеною матір’ю Івана Цибаня – сина новомосковського міщанина Петра Микитовича Цибаня. (ДАДО, Ф. 193. Оп. 1. Спр. 202. Арк. 33).

1883 рік. Заснована церковно-парафіяльна школа в с. Волоському.

1884 рік, літо. Історик Дмитро Яворницький обстежує Зміїну печеру.

1884 рік. Початки штундизму (баптизму) у Волоській парафії. Селянин Волоського Іван Трохимович Носенко, який чотири роки прослужив у німця Краузе поблизу с. Кичкас, знайомить зі штундизмом свого родича, жителя Волоського Петра Сидоренка. Останній сам починає їздити до Краузе і згодом стає найголовнішим пропагандистом штундизму серед своїх односельців. До 1887 року є пресвітером місцевої громади, до якої входили жителі Волоського і Василівки.

1885 рік, 9 лютого (за старим стилем). У Волоському народився Кіндрат Петрович Брага (Гальченко-Брага, 1885-1938) – український просвітянин, активіст катеринославського товариства «Просвіта», керівник театральної трупи, один з кореспондентів академіка Дмитра Яворницького. За основним фахом – залізничник, перед арештом 1937 року – начальник залізничної станції Верхівцеве. Став жертвою сталінського терору.

1886 рік, січень. На Йордань сталися безлади на березі Дніпра під час традиційного православного обряду. Група селян з Петром Сидоренком на чолі поглузували з почуттів православних, чинячи наругу над іконами. Глузування над святинею під час ходи на Йордань ледь не спровокувало серйозної бійки поміж православними і образниками святині, які згодом виокремилися у волоських штундистів. Цей інцидент змусив церковну владу вживати рішучих заходів.

1886 рік, 16 лютого. Створено Волоський місіонерський комітет (другий у величезній губернії – після Комісарівського біля П’ятихаток). Першим головою комітету став місцевий благочинний о. Іоанн Постриганєв і члени – священики: села Волоського – Георгій Самойлов, села Миколаївки – Федір Овчаренко, села Звонецького – Петро Глєбов та диякон села Волоського Петро Сербинов. Комітет був покликаний вести роботу з місцевими штундистами (баптистами) і навертати їх знов у православ’я.

1886 рік, 30 березня. У Свято-Преображенському храмі с. Волоського відбулося третє умовляння баптистів. Виконуючий обов’язки благочинного 2-го округу Катеринославського повіту священик Іван Постриганєв рапортом від 3 квітня 1886 року доповів Катеринославському єпископові Феодосію, що «30 прошлого марта совместно с священниками села Волоского Василием Черновым и Иоанном Завьяловым и диаконом Петром Сербиновым, в присутствии учителя министерской местной школы, учителя церковно-приходской школы, церковно-приходских попечителей и старосты, местных волостного старшины и писаря и более 200 душ различного пола и возраста, штундо-баптистам: Петру Сидоренку, Терентию Гуслистому, Димитрию Ткачу, в присутствии их единомышленников, после прочтения молитвы Святому Духу, предложено было в святом храме третье увещание». «На все приведенные доказательства Сидоренко иногда невпопад возражал, иногда говорил, что указанные места Св. Писания нужно понимать в духовном смысле. Штундисты Гуслистый, Ткач и их сообщники во все время увещания молчали, но согласия на обращение в Православие не изъявили». (ЕЕВ, 1886, № 10).

1886 рік, 23 червня. Указом Святійшого Синоду за № 2357 у Преображенській церкві села Волоського відкрита вакансія другого священика. Це було викликано зростанням населення, але, можливо, навіть більшою мірою продиктовано посиленням позицій сектантства у волоській парафії.

1886 рік, літо. Арешт провідних волоських штундистів, які протягом шести місяців знаходяться у Катеринославі під слідством, звинувачені у нарузі над почуттями православних.

1887 рік, 6 січня (в інших джерелах - 7 листопада). Перед окружним Катеринославським судом стали такі керівні волоські баптисти – феєрверкер Петро Сидоренко і селяни Дмитро Ткач, Терентій Гуслистий, Єгор Сидоренко, Семен Сітар і Василь Височин. (ЕЕВ, 1888, №8 неоф. С. 222). Місцевий священик Федір Балабанов потім напише: «суд, рассмотревши дело, приговорил Петра Сидоренка, Дмитрия Ткача и Терентия Гуслистого к ссылке в Сибирь. Этот случай подействовал на других штундистов отрезвляющим образом: сектантство после этого начинает количественно сокращаться, хотя и не так быстро как возникало». (Материалы для истории религиозно-рационалистического движения на юге России во второй половине ХІХ столетия. Епископ Алексий. Ректор Казанской духовной академии. - Казань. – 1908. - С. 435). Сидоренка як ватажка заслано на поселення в Тобольську губернію. Дружина Ткача після смерті чоловіка повертається з дітьми до Волоського. Василь Височин, який став перед судом, виїхав на Кавказ і згодом став пресвітером, а ще пізніше повернувся у волоську парафію.

В іншому джерелі фігурує і третя дата суду над Петром Сидоренком – 22 травня 1889 року. (ЕЕВ, 1889, №20, відділ неофіційний, с. 582). Нібито саме того дня Катеринославський окружний суд засудив П. Сидоренка за пропаганду баптизму. Пресвітером місцевої громади штундистів Волоського і Василівки обирається житель Василівки Прокіп Малий.

1887 рік. Житель Волоського Назар Кошелько продиктував Григорію Залюбовському народну «Пісню про Нечая», опубліковану тоді ж в «Екатеринославском юбилейном листке». Це свідчить про те, що у Волоському бував відомий український фольклорист, етнограф, видавець і слідчий. Працівник окружного суду Григорій Антонович Залюбовський (1836-1898) був також редактором «Екатеринославского юбилейного листка» (1887).

Пісня про Нечая

(Зі слів Назара Кошелько в с. Волоському)

Ой, із-за гори, з-за крутої,

З-за зеленого гаю,

Виступає сорок тисяч ляхів.

Утікаймо, батько Нечаю!

А Нечай, Нечаєнко

На то і не вдаряє,

Із кумасею, та з вельможною

Мед, вино кружає.

Як одсунув та козак Нечай

Кватирку на ринку.

Роз'їжджають ляхи, єретичні сини,

Як шашки по ринку.

Крикнув, крикнув козак Нечай

А на хлопця малого:

Сідлай, хлопчику, а сідлай, малий,

Та коня вороного.

А під мене, козака Нечая,

Та старого гнидого.

Ой, не вспів же, та козак Нечаю,

А на коника сісти,

Зачав ляхів, єретичних синів,

На капустоньку сікти;

Ой, не вспів же, та козак Нечаю,

А на коника впасти,

Зачав ляхів, єретичних синів,

А на снопики класти.

Та оглянувся та козак Нечай,

А на праву руку,

Ой, не видно його коня вороного

Та з-під ляського трупу.

Як оглянувся та козак Нечай,

На правоє плече,

Аж із його коня вороного

Кровавая річка тече.

Не за великий час, не за велику годину,

Покотилась з Нечая головка,

Ай із гори та на долину.

Стали ляхи, єретичні сини,

Стали думати й гадати,

А де ж тую з Нечая

Головку поховати?

Ой, поховали з Нечая голову,

А й у церкви під Варвару,

Нехай піде з Нечая головки

Та по всім світі слава!

1887 рік, 26 липня. У Волоському побував ректор Катеринославської духовної семінарії і редактор часопису «Екатеринославские епархиальные ведомости» Михайло Іванович Разногорський (1839-1892). Разом з причтом Преображенської церкви с. Волоського він здійснив таїнство хрещення Валентина – сина місцевого священика Василя Захаровича Чернова, який влітку попереднього року опинився на вакансії другого волоського священика.

1887 рік, 10 грудня. У волоській церкві хрестили народжених того дня дві пари близнюків. Цікаво, що в одній родині народилися два хлопчики, в другій – дві дівчинки. Одні були волохи, другі – українці, що виглядає символічно. В родині волоського селянина Григорія Григоровича Калалба (в книзі урочисто виведено «КалъАлбъ»!) і його дружини Марії Іллівни (можливо, з роду Швець) народилися хлопчики Данило і Лука. А в родині «билетного солдата» Василя Івановича Таранця і його дружини Харитини Никанорівни з’явилися на світ дві дівчинки – Юліанія і Анастасія. (ДАДО, ф. 193. Оп. 3. Спр. 53. Арк. 69 зв. -70).

1888 рік, літо. Біля села Волоського працює як археолог друга жінка в Україні, яка проводила самостійні археологічні розкопки, – 29-річна Катерина Мельник. (Згодом буде відома як К. Мельник-Антонович). (1888 рік подано у «Дніпрових порогах» Д. Яворницького).

«В настоящее время в Киеве находится коллекция предметов, собранных г-жею Е. Н. Мельник, которая летом текущего года была командирована Московским императорским обществом на юг России для производства раскопок. Предметы, вошедшие в состав коллекции, найдены близ села Волосского Екатеринославского уезда, между порогами Сурским и Лоханским. Поводом к производству в этом месте раскопок послужило то обстоятельство, что на поверхности площади, изрытой в недавнее время кладоискателями, попадались древние предметы. В местности, где производились раскопки, подпочва оказалась гранитной…» (Записки Императорского Русского археологического общества. Том 4. Спб. 1889. - С. 459).

1888 рік, 17 жовтня сталося «чудесное спасение государя» Олександра ІІІ в Борках під Харковом під час повернення його з родиною залізницею з Півдня. Парафіяни Преображенської церкви с. Волоського замовили до своєї парафіяльної церкви з нагоди чудесного порятунку три ікони. (ЕЕВ, 1889. № 20. С. 341).

1888/89 навчальний рік. Волоську школу відвідав член єпархіальної училищної ради, інспектор народних шкіл Петро Корнилійович Борзаковський. (ЕЕВ, 1890, №3. Отдел неофициальный. – С. 72).

1890 рік, 8-24 січня у Москві проходить 8-й археологічний з’їзд. Археолог Катерина Мельник-Антонович виголошує доповідь «Стоянка и мастерская каменного века у Днепровских порогов». В основу повідомлення покладені результати її знахідок у с. Волоському. Потім доповідь виходить друком у «Трудах VIII археологического съезда в Москве».

1890 рік, 12 січня. У волосному правлінні Волоського вісім штундистів волоської парафії, жителів села Василівка дали розписку у наверненні у православ’я. Це була дівиця Ксенія Терентіївна Гуслиста (дочка висланого до Сибіру одного зі стовпів місцевого штундизму Терентія Гуслистого) і Григорій Дмитрович Щербець з дружиною, трьома синами і двома доньками. У волосному правлінні при численному зібранні громади вони дали з клятвою обіцянку «во всю свою жизнь пребывать верными чадами православной церкви и других заблудших к тому склонять, потому что они вполне осознали ложность вероучения штундистов». (З рапорту на ім’я єпископа Катеринославського благочинного 2-го округу Катеринославського повіту священика Івана Постриганєва). Син Григорія Щербеця Спиридон мав намір побратися з донькою Терентія Гуслистого Оксаною і, зокрема, вони обіцяли вступати в законний шлюб за православним звичаєм. Підписку дано місцевому священику в присутності місцевих властей – старшини с. Волоського, волосного писаря, сільського старости та інших, декількох членів сільського товариства, спеціально запрошених для цього. За себе, дружину і малолітніх дітей розписався Григорій Щербець, його дорослий син Спиридон Щербець і волоська селянка Ксенія Терентіївна Гуслиста. Потім свої підписи поставили священик, волосний старшина і декілька селян. (ЕЕВ, 1890, №3. – С. 47-48).

1891 рік, 17 березня. Затверджений статут товариства тверезості, відкритого при Преображенській церкві с. Волоського. До товариства відразу записалося 48 членів. Про цю подію сповістили не лише «Екатеринославские епархиальные ведомости», але й журнал «Церковный вестник», що видавався з 1875 року Санкт-Петербурзькою духовною академією.

1892 рік. Катеринославська губернська земська управа розпочала видавати 168 карбованців стипендії на рік селянському синові з Волоського Георгію Бондареві «для получения художественного образования». Він став учнем училища «живописи, ваяния и зодчества при Московском художественном обществе». 18 листопада 1895 року Контора ради Московського художнього товариства видала свідоцтво Г. Бондарю «в том, что он состоит в числе учеников вышеозначенного училища, поведения отличного, курс наук окончил, а по искусству находится в натурном классе и занимается с хорошим успехом. Свидетельство сие выдано для представления в Екатеринославскую Земскую Управу». Відтак він отримував по 300 карбованців стипендії на рік від Катеринославського губернського земства. 1897 року Георгій Бондар з двома малими срібними медалями закінчив Московське училище «живописи, ваяния и зодчества» і прийнятий того ж року до Імператорської Академії мистецтв до майстерні професора, академіка, керівника вищого художнього училища й ректора академії Володимира Маковського. У 1900-1917 Георгій Бондар викладає малювання в Тифліському кадетському корпусі, селянський син дослужився до чину статського радника. Потім, напевне, емігрував.

1892 рік. У львівському часописі «Зоря», № 22 друкується фото «Камінь Богатир над Дніпром». Галичан дуже цікавили Дніпрові пороги.

Не обходиться без курйозів. Письменник Іван Пільгук у книзі про художника Сергія Васильківського (1854-1917) пише: «Думалося закінчити картину «Богатир-камінь, могила князя Святослава біля Лоханського порога на Дніпрі»... Ніч застала мандрівників біля Сурського порога. Лоцман розпалив багаття. Художник бере папір, олівець, а лоцман підкидає хмизу, невтомно підтримує, щоб не погасло». (Пільгук Іван. Сонячні розсипи. Оповіді про митця. К., 1982. С. 219). Нам це смішно читати, бо автор поскидав все до купи: насправді камені Богатирі знаходилися біля Лоханського порога. А от умовна могила князя Святослава біля порога Ненаситець...

1892 рік, 11 жовтня. Цікавий зразок підписки наверненого у православ’я: «Подписка обратившегося в православие. Проживая в сообществе с штундистами и, увлекаясь их гнусной обрядностию, их лжеучением и лжетолкованием, я в настоящее время, будучи убежден во всем их безумном лжеучении, даю сию подписку священнику села Волосского Александру Дмитревскому, что отныне прекращаю всякие связи с лицами, зараженными штундою, или другою какою-либо сектою, обязуюсь выполнять все постановления и обряды Святой Православной Церкви, недопустительно, ежегодно говеть в своей приходской церкви и заявлять себя при том местному причту. Буде же замечен буду местным причтом в уклонении на сторону какой-либо секты, то подвергаю себя и свое семейство, какое буду иметь, всей строгости законов, как обманщик и кощунник. Подписку сию даю в присутствии сельского старосты Лазаря Кривого, в чем и подписуюсь 1892 года октября 11 дня. Мирон Легкий.

Матвей Грановский подписался по его личной просьбе по его неграмотности». (ЕЕВ, 1892, №24. С. 446-447).

1893 рік. Відомий український археолог, етнограф та мистецтвознавець, майбутній академік Микола Біляшівський (1867-1926) у своїй статті «Розкопки на Княжій горі в 1892 році» розповів про свої розкопки на городищі в Києві на березі Дніпра і принагідно зазначав:

«Совершенно аналогичное поселение каменного века с обширным производством каменных шлифованных орудий исследовано К. Н. Мельник у с. Волошского, Екатеринославской губернии и уезда, в урочище, называемом «Стрельча скеля». (Киевская старина, 1893, т. 41. Апрель. - С. 140)

1893 рік. За розпорядженням начальства охрещено до 20 душ дітей штундистів. (За протестантським віровченням штундисти не приносили своїх дітей хрестити до православної церкви). Що стосується співжиття без здійснення таїнства шлюбу православним священиком, то таких випадків серед «сектантів» волоської парафії до 1897 року не траплялося.

1894 рік, 20 квітня. У катеринославській земській лікарні помер селянин Волоської волості Борис Щербак, який знаходився в цій лікарні з 7 січня того року. Кошти по його утриманню списувалися «по бедности, удостоверенной Волосским волостным правлением».

1895 рік, 16 лютого селянин Іван Новик затверджений єпархіальним начальством церковним старостою с. Волоського. (ЕЕВ, 1895. №5. С. 86).

1896 рік. Протягом року по Волоській парафії народилися 181 хлопчик і 162 дівчинки. Померло 213 осіб – 107 чоловіків і 106 жінок. Вінчалося 94 особи, виникло 47 подружжів.

1896 рік. До братської кружки для членів православного причту за рік надійшло заледве 900 карбованців. І лише орендна плата за дачі (до 10 крб. за десятину) дещо виручала з біди.

1897 рік. Згідно першого Всеросійського перепису населення у Волоському мешкало 4865 жителів.

1897 рік, 3 вересня. Голова Волоського місіонерського комітету священик Преображенської церкви о. Федір Балабанов виступив на першому місіонерському з’їзді катеринославського духівництва з доповіддю «Віровчення сектантів с. Волоського Катеринославського повіту». Згідно записки о. Федора Балабанова від 4 червня 1897 року «Про стан сектантства у Волоській парафії Катеринославського повіту», після заслання у Сибір головних сектантів штундизм у парафії став помалу танути. На 1897 рік нараховувалося лише 11 родин сектантів. З них дорослих (з 16 років) – 29 чоловік, а малолітніх 43. Якщо виключити говіючих з числа штундистів, то за словами священика сектантів лишалося власне 30 чоловік.

1897-1898 рр. У Волоському діє фельдшерський пункт (один з чотирьох на великий повіт – ще три пункти в Сурсько-Михайлівці, Сурсько-Литовському і Лоцманській Кам’янці). У кожному фельдшерському пункті лікар обов’язково приймає хворих раз на місяць (у визначений заздалегідь термін) і перевіряє діяльність фельдшера. Лікар знаходився в Солоному, а Солонянська лікарська дільниця включала 7 волостей. Таким чином, один лікар припадав на 42275 чоловік населення. (Постановления Екатеринославского уездного земского собрания чрезвычайной и ХХХIII очередной сессии 1898 года. Никополь, 1899. – С.158).

1897/98 навчальний рік. На 1 січня 1898 року в двокласному міністерському училищі у Волоському навчалося 54 хлопчики і 9 дівчат. Вибуло до закінчення курсу в 1897 році 16 хлопчиків. У 1898 році - 5 хлопчиків і 1 дівчинка. (Постановления Екатеринославского уездного земского собрания чрезвычайной и ХХХIII очередной сессии 1898 года. Никополь, 1899. – С.125).

1898 рік, 13 травня звільнений за штат за визначенням єпархіального начальства волоський священик Петро Сербинов. 14 травня на його місце переміщений священик Стефан Гладченко. (ЕЕВ, 1898, № 16. с. 242). Гладченко служитиме у Волоському протягом п’ятнадцяти років. Один з найколоритніших місцевих священиків.

1898 рік. Один з авторів «Нивы» друкує в щомісячних літературних додатках до журналу свої дорожні нотатки:

«Следующий поселок – немецкая слобода Ямбург, колония, еще недавнего происхождения. Дома больше, чем наши хаты; видны садики; в них немецкие девицы выделывают аккуратные грядки; часто слышен кузнечный молот, так как жители имеют промысел - делают телеги...

Следующее село – это село Волошское: колония Екатерининских времен; здесь поселились молдаване. ... хоть я и сделал всего верст 10, а до Волошского версты 2, но шел я с роздыхами, не торопясь, и уже вечереет. Впрочем, не все село заселено волохами – есть и хохлы». (Нива. 1898, С. 251).

1898 рік. Виходить російський переклад книги чеського археолога, етнографа і історика-славіста, члена Чеської Академії наук Любора Нідерле «Человечество в доисторические времена» (чеське видання 1893), де викладена археологія всієї Європи від палеоліту до середньовіччя включно. На стор. 78 російського видання автор згадує археологів і їхні розкопки: «проф.В. Б. Антонович – при впадении р. Сулы в Днепр возле села Волошского». Звісно, замість р. Сули мало б бути «Сури», але невідомо, хто допустився неточності – автор чи перекладач. Окрім того, ще напевне вкралась неточність і в ініціали – не В. Б. Антонович, а Катерина Мельник-Антонович (дружина попереднього).

1899 рік. У Волоському народився український історик Василь Васильович Гуристримба (1899-1937), науковий співробітник інституту історії України УАН, фахівець з історії народів СРСР, співавтор підручника «Історія України» (1936). Українець. З селян. Член ВКП(б) з 1925 р. У 1934 р. закінчив Інститут червоної професури у Москві. У 1934-1936 рр. працював старшим науковим співробітником Інституту історії ВУАМЛІН, у 1936-1937 рр. - старшим науковим співробітником Інституту історії України АН УРСР. Одночасно у 1936-1937 рр. працював у Партвидаві при ЦК КП(б)У у відділі по виданню творів В.І. Леніна, готував примітки до українського видання творів В.І. Леніна. Автор статті «Роль українських націоналістичних партій в другому поході Антанти» («Під марксо-ленінським прапором», 1936. №1. с. 130-132).

Заарештований у Києві 5 вересня 1937 року й з того часу утримувався в Київській тюрмі. Звинувачувався в тому, що «вредительски обрабатывал примечания к сочинениям В. И. Ленина», «При составлении учебника умышленно идеализировал партию боротьбистов». На закритому судовому засіданні Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві 24 жовтня 1937 року засуджений до розстрілу з конфіскацією майна. Вирок виконано наступного дня у Києві. Його дружина Ксенія Григорівна Ованесова заарештована 29 жовтня 1937 року і як член родини зрадника батьківщини засуджена до 5 років заслання. Покарання відбувала в Акмолинському виправно-трудовому таборі, звільнена у 1942 році. В. В. Гуристримба та К.Г. Ованесова реабілітовані 1960 року.

Початок 1900 року – пожежі селянських будівель і особливо цінних водяних млинів у Волоському почастішали настільки, що Катеринославська губернська управа колегіальним рішенням 14 березня того року вважала за потрібне у вигляді надзвичайного заходу протистояння частим і вдало приховуваним підпалам понизити для всіх водяних млинів села Волоського страхові суми до норми 100 карбованців за кожний.

1900 рік, 24 березня. За наругу над православними іконами постановою Катеринославського окружного суду селянин с. Василівка Кузьма Васильович Папук засуджений до тритижневого арешту при Катеринославському повітовому поліцейському управлінні. Це покарання він відбув 24 серпня того року. А 29 жовтня перейшов у православ’я.

1900 рік, осінь. До православної церкви повертається декілька впливових штундистів з с. Василівка Волоської волості і парафії. 29 жовтня 1900 року переходить у православ’я один з найревніших стовпів штунди селянин с. Василівка Кузьма Васильович Папук (1855 року народження). 5 листопада 1900 пориває зі штундизмом і його брат Сила Васильович Папук (1840-1924), похований на василівському цвинтарі в родинному гробівці. 6 січня 1901 року приклад братів Папуків наслідує також селянин Микита Савинченко зі своєю родиною.

Навернений у православ’я Косьма Папук виступав як помічник єпархіального місіонера у різних куточках губернії. Катеринославський єпархіальний місіонерський комітет виплатив підручним помічникам комітету в 1901 році П. Новаку 117 карбованців і К. Папуку 88 карбованців (ЕЕВ, 1902, №5. С. 73).

1911 року К. Папук працював на місіонерському полі як єпархіальний книгоноша, і за відгуками священиків, працював вельми успішно. (ЕЕВ, 1911, №1, частина неоф. С. 31-32). У квітні-червні 1912 року він як книгоноша бере участь у хресній ході з Новомосковська до Маріуполя з чудотворною іконою Божої Матері Самарської.

1900 рік, 1 листопада єпископ Катеринославський і Таганрогський Серапіон (Покровський) зранку відвідав у Волоському церковно-парафіяльну школу, в якій були зібрані і діти Майорської школи грамоти. Єпископ звелів того дня звільнити дітей від занять. Тут же, в будівлі церковно-парафіяльної школи, прийняв від владики благословення новонавернений штундист з села Василівки. З церковно-парафіяльної школи єпископ пішки пройшов до міністерської школи, де також перевіряв знання учнів. З Волоського єпископ Серапіон переїхав до Старих Кодаків.

1901 рік. Створено ІХ Волоську лікувальну дільницю. Дільниця тяглася вздовж узбережжя Дніпра від Катеринослава до Микільської волості. Охоплювала три волості – Волоську, Лоцмано-Кам’янську та Ямбурзьку. Площа дільниці 228 кв. верст. Кількість жителів – 21387 особи. Щільність населення досить висока – 93 особи на 1 кв. версту.

1902 рік. Вийшов 20-й том «Трудов» Геологічного комітету. Там можна було прочитати «На берегах Днепра здесь между прочим попадается сиенит с крупными кристалами роговой обманки. В правом берегу Днепра, близ Лоханского порога направление простирания пород (подано технічні характеристики), то же направление порода сохраняет и при устье Маіоровой балки». (Труды Геологического комитета, 1902, с. 129).

1903 рік, травень. Головою «церковно-приходского попечительства» затверджений священик Преображенської церкви с. Волоського Стефан Гладченко. (ЕЕВ, 1903, 21 мая. - № 15. С. 176).

1903 рік, червень. Висловлено подяку єпархіального начальства парафіянам Преображенської церкви с. Волоського, які пожертвували два священичі облачення на суму 115 крб. і Гликерії Гуслистій, яка пожертвувала гроші на священиче облачення вартістю 45 крб. (ЕЕВ, 1903, №18. С. 215).

1903 рік, 23 липня співробітник Катеринославського музею ім. Поля Василь Строменко листом до професора Дмитра Яворницького пропонує останньому заїхати до Волоського.

1903 рік, листопад. Законовчителем Волоського міністерського училища затверджений о. Стефан Гладченко. Законовчителем Волоського земського народного училища затверджений о. Юхим Гладушев.

1904 рік, літо. У Волоському побували Василь Олексійович Бабенко (1877-1955) і його дружина помічниця вчителя Олена Родіонівна Бабенко-Нікітіна. Наступного року В. Бабенко писатиме: «Летом прошлого 1904 года Екатеринославское губернское земство, ассигновав из своих средств 3000 р., по предложению предварительного комитета по устройству ХІІІ археологического съезда в Екатеринославе, командировало для изучения губернии в этнографическом и археологическом отношении и для собирания самых предметов для проектируемой выставки при съезде меня с помощником учителя Е. Р. Бабенко-Никитиной. В течение 4-х месяцев, с мая по сентябрь прошлого года нами и была предпринята этнографическая экскурсия по губернии, причем за такой сравнительно короткий срок нам пришлось объездить большую часть губернии – целых шесть уездов». Подружжя Бабенків привезло з експедиції масу фотознімків, а також костюми представників різних народів, які населяли губернію. Для археологічного з’їзду В. Бабенко також виготовив моделі (очевидно селянських жителів). Подружжя під час «екскурсії» мало два фотоапарати – музейний і земський.

Наслідком поїздок подружжя Бабенків стала поява «Этнографического очерка народного быта Екатеринославского Края» (Катеринослав, 1905), в якому окремо йшлося про волохів с. Волоського, надруковано фотографії волоських родин. Крім того, Василь Бабенко опублікував розвідку «Из этнографических наблюдений в Екатеринославской губернии» (Труды Харьковской комиссии по устройству ХІІІ археологического съезда в г. Екатеринославе. Изданы под редакцией проф. И. К. Редина. Харьков. 1905. - С.337 - 348). Це – ще одне джерело до бібліографії писань про с. Волоське.

1904 рік, літо. Волоську Преображенську церкву оглянула співробітниця Катеринославського музею ім. Поля Антоніна Скриленко. «Летом прошлого 1904 года директором областного музея имени Поля (Дмитром Яворницьким) поручено было мне осмотреть старинные церкви и сохранившиеся в них предметы запорожской старины ввиду предполагавшегося тогда устройства отдела церковных древностей при областном музее». (К ХІІІ археологическому съезду. Церковные древности (Екатеринославского и Александровского уездов) //Вестник екатеринославского земства. – 1905. - №26. – С. 641). У статті названо 9 предметів, які становили інтерес. Деякі з них (олов’яна чаша, великий хрест) за переказами були вивезені з-під Очакова першими поселенцями на чолі зі священиком Ісааком Біцем. «Волосская церковь сохранила наибольшее количество предметов, связанных с именем запорожцев. Объясняется это отчасти тем обстоятельством, что, как это явствует из некоторых документов, многие престарелые запорожцы, сидевшие вблизи зимовниками, избрали Волосское своим приходом и поэтому по традициям снабжали церковь необходимой утварью, да и от Коша неоднократно получались пособия». (Там же. С. 642).

1905 рік. У першому каталозі Катеринославського обласного музею імені Поля, відкритого 1902 року, вказана, зокрема, під номером 579 старовинна волоська скатертина. (Каталог Екатеринославского областного музея имени Поля, Екатеринослав, 1905. С. 232).

1905-1912 рр. Учителем двокласного зразкового Міністерського училища у Волоському працює Пилип Дмитрович Деревинський. 1912 року вчителькою Майорської міністерської школи є вдова диякона Марія Миколаївна Агафонова. Її чоловік диякон Георгіївської церкви с. Бешево Маріупольського повіту Василь Савович Агафонов помер 26 листопада 1909 року. Згідно єпархіального довідника 1908 року мав лише 29 років, навчався в однокласній церковно-парафіяльній школі, в родині у нього дружина і троє дітей 4, 2 і 3 років. Бешево – це за 300 верст від Катеринослава. Можливо, помер від холери, пошесть якої тоді лютувала.

ЕЕВ, 1910, №2. С. 18.

1905 рік, 17 жовтня. Виходить царський маніфест «Об усовершенствовании государственного порядка». Підписаний імператором Миколою ІІ маніфест проголошував громадянські свободи, створення Державної думи. Вважається вимушеною поступкою царизму народові в ході революції 1905-1907 років. У багатьох селах маніфест селяни зрозуміли по-своєму, він став стимулом для погромницького руху. Селами поширювалися чутки, нібито маніфестом велено знищувати внутрішніх ворогів Росії, якими є євреї. У с. Волоському селяни звернулися до місцевого урядника з вимогою дозволити бити євреїв. Коли ж урядник став пояснювати незаконність їхніх дій, селяни виявили обурення і виказували погрози на адресу поліції. (Михайлюк Олександр. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.: соціокультурні процеси. Дніпропетровськ, Інновація. 2007. – С. 198).

1905 рік, 18 листопада. Проходить сходка селян, на якій перед селянами виступає 20-річний студент Катеринославського гірничого училища Микола Стасюк і закликає їх до створення Селянської спілки.

1905 рік, 20 листопада. Друга сходка селян. «В начале ноября некоторые села Солонянской волости присоединились к (Крестьянскому) Союзу, приняв соответствующие приговоры и выделив своих уполномоченных.

…По селам Никольской волости (Волосское, Никольское, Звонецкое, Войсковое и Вовниги) разъезжал известный агитатор Николай Михайлович Стасюк (студент горного училища) и призывал селянские сходы к бойкоту правительства, полным и немедленным прекращением уплаты податей и к открытому непризнанию власти ни в лице своих старых выборных, ни в лице правительственных чиновников…

«Главной задачей Крестьянского союза, - говорил Стасюк, - является аграрная борьба». В селе Волосском агитации Стасюка содействовал местный священник Гладченко. Он собирал сходы, где призывал к бойкоту правительства.

…Ст. Гладченко, «изъясняя» значение манифеста, сводил все к тому, что «селянам разрешается делать все, что вздумается»…

«Господа мои прихожане, – говорил Гладченко в одной из своих проповедей, - пережили наши деды и прадеды, да и нам много чего досталось от наших дворян и чиновников, которые над нами не мало издевались и сосали нашу кровь…» (Летопись революции. 1928. №6. С. 198).

1906 рік. У Волоському збудовану лікарню («лечебницу») на 12 ліжок. Дворову ділянку в 1210 квадратних сажень напередодні придбало для цього земство. В штаті – лікар, фельдшерка-акушерка, 2 фельдшера і 1 віспоприщеплювач.

1906 рік, 10 листопада. В газеті «Екатеринославские губернские ведомости» оголошено список осіб, котрі мають право на участь у виборах на повітовому і двох попередніх з’їздах Катеринославського повіту для обрання виборщиків у губернські виборці, які обирали членів до Державної Думи. (Така складна була система виборів до першого російського парламенту). Право брати участь у виборах надавалося, зокрема, настоятелеві волоської Преображенської церкви (ним був о. Стефан Гладченко) з зазначенням майнового цензу – причт мав 152 десятини землі. Ця земля скоріш за все здавалася в оренду селянам.

Із заможних жителів Волоського, яким майновий ценз дозволяв брати участь у виборах, назвемо 8 таких осіб: торговці Олександр Іванович Баленко, Андрій Оврамович Брага, Пилип Євтихійович Височин, Іван Гнатович Заскока, Іван Єгорович Ігнатищев, Карпо Васильович Наливайко, Семен Кіндратович Малий, особистий промисловець Трохим Антонович Попов, службовці Данило Васильович Пасегірін і Андрій Варфоломійович Сагайдак і троє з Новоолександрівки Волоської волості – торговці Іван Парфентійович Гончаренко та Ілларіон Трохимович Шавлак, службовець Митрофан Володимирович Новохатько.

1907 рік, травень. Волоське волосне правління надіслало земському страховому агентові до Катеринославського губернського земства одразу 20 пожежних актів по одному селу Волоському. Це спонукало губернську земську управу негайно відрядити до села разом з агентом службовців страхового відділення для фактичної перевірки. Внаслідок цього з’ясувалося, що в деяких селянських садибах і навіть окремих будівлях виявлена підвищена страхова оцінка, яку після перевірки понижено до дійсної вартості. А пожежність у Волоському після цього зменшилася майже втричі…

1907 рік, 9 вересня. У Волоському волосному правлінні відбуваються вибори виборщиків. Вони в свою чергу обиратимуть у листопаді у Катеринославі членів Державної Думи Росії. Уповноваженими від Волоської волості виявилися дві особи – Кирило Семенович Каракаш від с. Волоського і Тимофій Антонович Жилка від с. Новоолександрівки. (1907 року Новоолександрівка була «деревней» Волоської волості. 2016 року Волоське приєдналося до Новоолександрівської сільради).

1907 рік. Археолог Микола Макаренко розкопав декілька могил біля с. Волоського. Могили 1, 2, 3 та 4 мали кромлехи всередині по периферії. (Михайло Міллер. Кам’яні споруди бронзового віку в Запоріжжі// Наукові записки Українського вільного університету. Мюнхен, 1963. Ч. 7. С. 69). Микола Омелянович Макаренко (1877-1938) – історик мистецтва, археолог і маляр-графік, у 1902-1919 – кустос в Ермітажі (Петербург). Автор книги «Археологические исследования 1907-1909 годов» (СПб., Типография главного управления уделов. 1911), у якій оприлюднив результати своїх розкопок 1907 року у Волоському та поблизу нього. Після переїзду до Києва взимку 1918-1919 років він займається дослідженням Софійського собору. У 1920-25 рр. Макаренко – директор київського Музею західного та східного мистецтва. 1934 року змушений виїхати з України до Казані. Тричі репресований, загинув у Томську. (Більше про результати розкопок М.О. Макаренко читаємо далі в розділі 6 «Кургани».

1908-1910 рр. У Волоському будується двокласна школа.

1909 рік. У Волоському мешкає 7584 особи – 3823 чоловіки і 3761 жінка. В селі також мешкали 87 штундистів та 11 старовірів. Діяло 5 шкіл: 1 Міністерства народної освіти, 1 земська та 3 церковно-парафіяльні. (Подаємо за виданням: Новицький Яків. Твори у 5 томах. Том 1. Запоріжжя. 2007, с. 430. Хоч на нашу думку подані цифри і факти стосуються не одного Волоського, а всієї Волоської волості).

1909 рік, січень. За клопотанням повітової земської управи на сесії губернського земського зібрання виголошено доповідь губернської управи про необхідність призначення ветеринарних фельдшерів у 4 села, в тому числі у Волоське.

1910 рік. У ніч на 26 серпня пожежею знищено все майно заможного волоського селянина Прохора Кравченка, який наживався на горілці. Підпал зробила селянка Єлизавета Бардовська. Катеринославська газета «Южная заря» в замітці «Крестьянская драма» докладно розповіла про це. («Южная заря», 2 вересня 1910).

1911 рік, 2 серпня. У листі до директора Катеринославського музею Дмитра Яворницького хранитель цього музею, поет і етнограф Трохим Романченко (1880-1930) сповіщає історика, що через хворобу (сухоти) він планує виїхати на відпочинок у Волоське.

1911 рік. Епідемія тифу набула у селі таких розмірів, що губернським земством направлено до Волоського спеціальний епідемічний загін та відкрито тифозний барак.

1912 рік, 5 січня. Катеринославська газета «Южная заря» повідомляє про повернення у Волоське декількох родин з Катеринославського повіту, які за столипінською аграрною реформою переселился до Оренбурзької губернії. Але через голод, якого зазнала ця губернія, переселенці були змушені повернутися додому.

1912 рік, 21 січня. За словами газети «Южная заря», Волоське стало останнім часом вогнищем усіляких епідемій. А епідемія тифу набула просто загрозливих вже розмірів. Хворих розміщено вже в двох бараках.

При цьому газета зазначає: «…почти за полтора века население настолько увеличилось, как естественным путем, так и припиской местных жителей, что в настоящее время земельная нужда достигла в Волосском острой формы». Населення зросло майже до 10 000 чоловік.

1914 рік, літо. Початок Першої світової війни. Волоський волосний сход у вересні пожертвував на утримання протягом трьох місяців одного ліжка (в лазареті) імені схода - 150 карбованців. (Екатеринославские губернские ведомости, 30 вересня 1914). А невдовзі преса стала друкувати повідомлення про вбитих, поранених і пропалих безвісти:

«Бомбардир Плахотин Ефим, женат, Екатеринославского уезда, Волосской волости, убит 11 августа,

младший фельдфебель Максименко Петр, холост, Екатеринославского уезда, Волосской волости, ранен 16 августа,

драгун Сухачев Евдоким, холост, Екатеринославского уезда, Волосской волости, без вести пропал 17 августа».

1915 рік, літо. При волосному правлінні у Волоському відкрито телефонний переговорний пункт. Ось що писала про це тогочасна преса: «Телефонные переговорные пункты. Екатеринославская уездная земская управа предложила всем волостным правлениям открыть телефонные переговорные пункты при волостных правлениях для общего пользования, на что изъявили согласие следующие волостные правления … (серед інших названо і Волоське). При указанных волостных правлениях телефонные переговорные пункты открыты». (Екатеринославская земская газета, № 19, 17 липня 1915).

1915 рік, 20 серпня. Волоський 31-річний житель Іван Карандашев (1883-1924) за якусь провину в умовах військового часу відправлений адміністративно з Катеринослава до Сибіру. Попереду був далекий шлях. Прибув на місце тільки 12 жовтня. А вже 3 листопада того ж року захворів на тиф, лежав без пам’яті. Звільнений Лютневою революцією 1917 року, повернувся на Катеринославщину, але вже з підірваним здоров’ям. Невдовзі в Катеринославі помирає.

1917 рік. Лютнева революція в Російській імперії і повалення самодержавства. Початок бурхливих революційних подій і у Волоському.

1918 рік, 22 червня. У Волоському народився народний художник України Петро Іванович Магро (1918-2010), талановитий пейзажист, твори якого знають і за межами України. Учасник 15 виставок, з яких дві відбулися 1998 року в Мельбурні (Шотландія) і в Лондоні. Як учасник Другої світової війни часто у своїх ліногравюрах звертався до воєнної тематики. Його творчості присвячений чудовий альбом «Петро Магро. Живопис, графіка» (м. Дніпро, «Герда», 2013). Серед вміщених там репродукцій картин – «Річка Сура. Волоське» (1984), «Дощ на Сурі» (1994), «На березі Сури» (1997), «Стара хата в с. Волоське» (1997), «Зима на Сурі» (2000), «Вечір на річці Сура» (2007).

1918 рік, листопад. З поваленням гетьманського режиму і відходом німців більшість з 600 кримінальних злочинців втекли з губернської тюрми і полишили Катеринослав, роз’їхавшись по різних місцях. Відомі бандити брати Харитон і Максим Бойки перебралися до с. Волоського. 28 листопада в Катеринославі отримано звістку, що обидва вони в цьому селі розстріляні самоохороною під час грабунку. Також під час пограбування розстріляний самоохороною бандит Гуслистий. (За газетою «Приднепровский край», 29.11.1918).

1919 рік. У Катеринославі як видання Катеринославського союзу споживчих товариств побачила світ книжечка професора Василя Біднова (1874-1935) «Дніпрові пороги. Топографічні відомості». Автор писав про село Волоське зокрема таке: «Нащадки тих волохів живуть тут і досі, зберігаючи не тільки свої звичаї, а й мову навіть, не вважаючи на те, що до них прилучилося й немало селян-українців з Полтавщини, Київщини та Волині. Це дуже велике село; воно ділиться на окремі части (Майорка, наприклад). В самому селі, якраз коло Лоханського порогу, стоїть величезна скеля, а кругом неї розкидано каміння. З цієї скелі одкривається чудовий вид на Сурський і Лоханський пороги й їх околиці. По боках цієї скелі помітно невеличкі могилки, та вони пориті копачами, що шукають «кладів». Понижче її – балка, а за нею – теж висока, укрита гранітом гора; в останній горі є печера, відома в спеціяльній літературі». (Біднов В. Дніпрові пороги. Катеринослав, 1919. С. 23-24).

1919-1920 рр. Волоське відвідує «батько» Нестор Махно зі своїми братчиками. Маємо лише усні спогади з цього приводу на користь і не на користь Махна. Старому жителеві хутора Майорка Мартину Йосиповичу Гаржі пощастило завдяки розпорядженню Махна повернути коня, реквізованого махновцями (спогад онуки Гаржі Євдокії Чабан). Усна історія зберегла й трагічні сторінки історії. За спогадами жительки с. Василівка Надії Хридаєвої, її двоюрідний дід Іван Іванович Чекан був убитий махновцями у Волоському лише через те, що перетнув «демаркаційну лінію» - перелазив через перелаз сусіднього двору, де зупинився Махно. У сусідній з Волоським Василівці махновцями був страчений старий Іван Дамаскин, у якого махновці вимагали гроші і золото (спогади правнучки І. Дамаскина жительки с. Василівка Надії Булоусової). Відгомін махновських відвідин зберігся і в місцевій пісеньці: «Гуристримба Лука всю Волоську ляка. Прийшов батько Махно – Гуристримба тіка».

1920 рік, 10 лютого. На Майровій могилі за селом похований Ісая Кузьмович Папук (1885-1919) – поки що не досліджена постать місцевої історії. Був учителем початкової школи у Василівці й національно свідомою людиною. З хроніки громадянської війни: «В средних числах ноября 1919 г. убит в бою повстанцев-«украинцев» с «кадетами» и погребен на Маіоровой могиле 10 февр. 1920 г.» (приписка рукою священнослужителя проти запису про народження І. Папука 9 травня 1885 року в метричних книгах волоської Преображенської церкви). Ісая у 1909-1911 вчителював у школі с. Василівка. Тим часом його батько Кузьма Папук названий організатором Радянської влади в с. Василівка. (Знаємо також Кузьму Папука з Василівки, 1855 року народження, який очолював місцевих штундистів, а 1900 року повернувся у православ’я. Можливо, це одна й та сама особа). Ісайю Папука як свого сина згадує сам Кузьма Васильович Папук в ЕЕВ, 1901, №8, с. 203.

1920 рік, літо. «В Волоській волості державна розкладка виконується. Відношення до радянської влади гарне. В селі мається «Просвіта», котра улаштовує по неділях вистави та концерти. Пошесть тифу припинилась» («Селянська правда», Катеринослав, 1 серпня 1920).

1920 рік. Останній приїзд до рідного села зі своєю трупою уродженця Волоського, залізничника за фахом і режисера українських любительських труп при товаристві «Просвіта» у Катеринославі Кіндрата Петровича Браги (1885-1938).

1926-27 рр. Волоське відноситься до Лоц-Кам’янського району.

1926 рік, 2 лютого. Катеринославська селянська газета «Зірка» пише:

«Чи можна ж так знущатись з батрака! Є в нашому селі партієць Медведів Олексій. А в його був наймит Хведір Кривий, який проробив у нього два роки. Аж ось прийшло на голову Медведіву вигнати його, не беручи до уваги, що він винен по договору Кривому за один рік 50 карбованців. Недовго здумавши, схопив Медведів Кривого за піджак так, що всі ґудзики поодлітали, далі крикнув на жінку, щоб та подала йому наган. Та Кривий вже встиг вискочити на вулицю, хоч Медведів гнався за ним і по вулиці. Тополя».

1926 рік, 19 лютого. З листів до газети «Зірка»:

«Пора відчинити книгозбірню. При нашім сельбуді є книгозбірня, а в ній є більш ніж 600 книжок ріжних відділів. Та ніхто й не знає, що в нас є така сила книжок, бо завідуючий нею Яків Демуш занадто перегружений ріжними нагрузками, а саме головне, що він касіром споживчого товариства, де й буває допізна.

Селяне забігають до книгозбірні взять книжку, яку радив агроном чи що, і лаються, що вона ніколи не відкривається. Правлінню сельбуда уже час подумати та виділити другого завідуючого. Невідомий».

«Так ставитись до обов’язків не можна. Коли було оголошено останній збор допризовників 1924 р., в нашому селі ніхто наказу про це не бачив. Наш голова сельради Павло Чабан забув таку «дрібничку»: сповістити про збор допризовників у с. Майорку, де є 4 допризовники. Так ці допризовники й не пішли на збор, бо нічого не знали про його, бо наказ про збор було замкнено в шафі сельради. Чи можна ж так ставитись до своїх обов’язків?

Дніпрова Чайка.

С. Майорка Лоц-Кам’янського району».

1926 рік, 5 березня. «Нова сельрада наказ виконає. 27 лютого обрали в нашому селі представників до нової сельради с. Волоського (бо наше село своєї окремої сельради не має). В виборах брало участь 56 % виборців. Селянство уважно обговорювало кожну кандидатуру. Є тверда надія, що наказ селянства члени нової сельради проведуть в життя. До нової сельради проведено 6 кандидатів, між ними одну жінку. Присутній.

С. Майорка Лоц-Камянського району». («Зірка», 5 березня 1926).

1927 рік. Згідно статистики у Волоському проживає 887 молдаван. Це становило 17,3% населення Волоської сільради. (Національний склад сільського населення України (за національністю господарів). Т. І, вип. І. Харків, 1927. Цит. за: Шишмарев В. Ф. Романские поселения на юге России. Л. «Наука», 1975. С. 86. Та ж цифра молдаван подана у виданні: Дніпропетровщина в цифрах. Дніпропетровськ, 1927. – С. 13). В цілому ж на 1927 рік у Дніпропетровській окрузі подано 945 чоловік-молдаван. (Шишмарев. Романские поселения… С. 86). Тут напевне до Волоського додавалися й Волоські хутори чи Василівка.

1927 рік, літо. Черговий приїзд до Волоського академіка Дмитра Яворницького. (Згідно листа Михайла Рудинського до Дм. Яворницького від 12 вересня 1927). Яворницький показав Євгенії і Михайлові Рудинським Стрільчу Скелю і Лоханський поріг.

1927 рік, липень. У с. Волоському живуть і працюють українські археологи Євгенія Рудинська (1885-1977) та її брат Михайло Рудинський (1887-1958), обоє згодом репресовані.

З листа Євгенії Рудинської з с. Волоського до академіка Дмитра Яворницького від 3 липня 1927: «Живемо коло Стрільчої Скелі в ста кроках від Дніпра. Згадуємо Вас з великою вдячністю за пораду братові (Михайлові) оселитися у цих місцях». (ЕСЯ, Вип. 1. 1997. С. 454).

1927 рік, 12 вересня. У листі до академіка Дмитра Яворницького археолог Михайло Рудинський високо оцінив Волоське і його околиці: «На мою думку, Лохан – найкращий поріг, як Волоське з його околицями чи не найкращий куточок у Надпоріжжі». (ЕСЯ, Вип. 1. 1997. С. 456).

1927 рік, 15 вересня. Убивство контролера Цетроспирту. «15 вересня о 7 год. вечора, три озброєних грабіжники напали на контролера Центроспирту П. О. (Петра Олександровича) Феденка, який їхав з села Волоського до Дніпропетровська. Пострілом з револьвера вони вбили контролера, візника і жінку, яка їхала з контролером, бандити зв’язали і скинули з підводи, а самі зникли. Грабіжники захопили з собою портфель, в якому грошей не було. Міліція почала дізнання». («Звезда», Дніпропетровськ, 17 вересня 1927). Петра Феденка поховали на Чечелівському кладовищі. За новими звичаями вбитого не відспівували в церкві, а прощалися з ним у червоному куточку горілчано-спиртового заводу. По небіжчикові лишилися дружина, мати, брат і сестра.

1928 рік, 5 лютого. У листі до Дм. Яворницького з Києва до Дніпропетровська археолог Михайло Рудинський знов сповіщає: «Я не писав Вам про Лоханські острови й Волоську. Проти Лохану, трохи нижче, по тім боці – є становище (станція) неолітичне й цікаве. А хіба ж воно одне?» (ЕСЯ. Вип. 1. 1997. С. 459).

1927-32 рр. У ході Дніпрельстанівської археологічної експедиції серед пам’яток повного неоліту порожистої частини Дніпра дуже цікаві залишки поселення експедиція виявила на Сурському острові біля с. Волоського. (Докладніше про це: Міллер Михайло. Дніпрельстанівська археологічна експедиція Наркомосу України 1927-32. Науковий збірник УВУ, VI, Мюнхен, 1956).

1927 рік. «Надаючи великого значення археологічному вивченню території Дніпрельстану, Яворницький після попереднього обстеження місцевості з групою вчених-спеціалістів прийшов до висновку про необхідність комплексного дослідження цієї території (також і з погляду етнографічного). «Окрім того я вважаю за потрібне, писав він у звіті 1927 р., - провести ще й етнографічне виучування території Дніпрельстану. Тут треба дослідити такі важливі пункти, як Лоцманську Кам’янку та Ст(арий) Кодак – селище лоцманів, також є Волоське – селище волохів, що добре ще заховали особливості свойого побуту, свою мову й обрядовість». (Яворницький Д. І. Короткий звіт за попередню археологічну розвідку на території Дніпробуду//Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України. Ф. 18. №1. Цит. за вид.: М. М. Шубравська, Д. І. Яворницький: життя, фольклористично-етнографічна діяльність. К. Наукова думка», 1972. С. 202-203).

1928 рік, березень. «Днепропропетровский округ. В с. Волосском для выдачи бедноте с/х т[оварищест]вом получено 1000 пуд. ячменя и 1000 пуд. пшеницы. Тракторное т[оварищест]во объявило льготную обработку земли. Указанное мероприятие вызывает одобрительные толки бедноты и стремление последней к увеличению посевной площади по сравнению с прошлым годом. (Спецсводка № 5 информотдела ОГПУ о весенней посевной кампании по состоянию на 21 марта 1928 г. //Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. 1918-1939. Т. 2. Год 1928. Москва, 2000. - С. 734).

1928 рік, травень. Дніпровими порогами повз Волоське проїхався відомий український письменник Семен Скляренко (1901-1962). Опублікував у республіканський газеті «Більшовик» низку статей з циклу «Мандрівки по Україні» – «Хортиця», «Нове на Дніпрельстані» тощо. У нарисі з промовистою назвою «Знеславлені пороги» писав:

«Камінь за каменем, забора за заборою, Безів, Чугунний, Кулики, Плоський, Богатир, Черепаха.

– Ось тут колись зійшлися два богатирі. Наш і чужий. Наш, як шпурнув каменем, – Дніпро перекинув, а їх – ні, так і лежать вони.

Село Волоське, Майорка. Плавкий камінь – з одного боку, чорний – із другого. Між ними – Звонецький поріг. І знов спокійно минає пароплав поріг. Тільки на хвилину здригнулося його тіло…» («Більшовик», Харків. №114, 18 травня 1928).

1928 рік, 2 липня. У Волоському заночував видатний український драматург Микола Куліш (1892-1937). У щоденнику лишив скупий запис: «Ночівля в молдавському селі». Разом з іншими українськими письменниками М. Куліш подорожував порогами Дніпра.

1928 рік, 10 серпня. «Зараз на Дніпропетровщині перебуває харківський етнограф Білецька В. Ю., яка входить до складу Дніпрельстанівської археологічної експедиції Всеукраїнської академії наук. Завдання Білецької полягає в вивченні побуту прибережних сіл, які підлягають затопленню Дніпрельстаном». («Звезда», Дніпропетровськ, 10 серпня 1928). Віра Юхимівна Білецька (1894-1933) – етнограф та історик, авторка студій про українські пісні: «Сучасні пісні» в «Етнографічному віснику» 1925, 1927, 1929 рр. Трагічно загинула.

1928 рік. У Волоському організовано колгосп «Червоний борець», першим головою якого обраний Григорій Кіндратович Чабан. (ДАДО, Ф. 4540. Оп. 2, Од. зб. 79, арк. 4).

1928 рік. Цікаві штрихи про Волоське містить географічний нарис Якова Якуші «Територія Дніпрових порогів»: «Коріння насельники – волохи з-під Очакову, що осіли тут в 1770 роках. Тепер вони становлять лише третину всієї людности села, бо згодом до них прилучилося немало українців та циган. (Про циган ніхто, крім Я. Якуші, не згадував). Про цих волохів треба сказати, що вони й досі додержали своєї мови, звичаїв, побуту, одягу тощо, хоча і помітна сильна українізація, хоча і стидаються виявляти своє національне походження, іменуючи себе в офіційних випадках то українцями, то руськими». (Якуша Я. Територія Дніпрових порогів //Краєзнавство, Київ, 1928. №2-3. – С. 32).

1929 рік. «С. Волоське (казьонне) – живуть Українці і Волохи. Крім хліборобства Волохи ще стрижуть шпанку і цим так славляться, що багато купців і поміщиків запрошують їх до себе стригти овець – з усієї Катеринославщини і навіть з Полтавщини і з Херсонщини». (Первісне громадянство та його пережитки на Україні… Науковий щорічник за редакцією Катерини Грушевської. 1929. С. 130). (Відомості взяті з книжки Олександра Афанасьєва-Чужбинського.).

1929 рік. Волоське готується до затоплення водами Дніпра історичної частини села внаслідок побудови ДніпроГЕСу у 1932 році. Волоське з його 1109 дворами є найбільше у цей час прибережне село поміж Дніпропетровськом і Запоріжжям. (Слідом йшла Лоцманська Кам’янка, яка мала 945 дворів). Відтак у Волоському підлягала затопленню найбільша з сіл цього регіону кількість дворів – 315. Населення Волоського з боку соціального у цей час виглядає таким чином: 4 % заможних, 18 % середняків і 78 % бідняків. (Вісті ВУАН, 1929, №7-8).

1929 рік. Д. Яворницький про Змієву печеру:

«Нижче Лоханського острова в гранітній скелі правого берега Дніпра, на леваді селянина села Волоського Я. А. Заскоки є природна печера, названа Змієвою, довжиною більше 25 аршинів; щоб пробратися до цієї печери, треба спершу проповзти сажнів два животом по сирій землі, витягнувши руки вперед, потім уже піднятися і йти ногами. Скелястий острів — 100 сажнів довжиною і близько 20 шириною» (Яворницький Дмитро. Вольності запорозьких козаків. Дн., 2002. С. 56).

З путівника Павла Козаря:

«На побут волохів має значний вплив побут український, мова ж, за відсутністю грамотності по-волоському, надзвичайно попсувалась і збідніла. В кінці с.Волоського, в так званих «скелях» у дворі селянина Заскоки є велика печера з слідами життя доісторичної людини. Нижче ж Лоханського порогу та в кінці того ж таки с. Волоського міститься високий острів «Стрільча скеля». На ньому знайдено стоянку-майстерню людини кам’яної доби…»

1929-1930 рр. У Волоському перебуває в експедиції український художник і етнограф Юрій Юрійович Павлович (1872-1947). Народився в м. Києві. Закінчив юридичний факультет Київського університету та Рисувальну школу М. І. Мурашка. З 1896 по 1918 р. – бухгалтер банку в Петербурзі. У 1903 р. приїздить до Києва, де знайомиться з М. Біляшівським. Налагоджує контакти з М. Сумцовим. У 1918 р. здійснює ряд експедицій до різних регіонів України. З 1928 р. – член ради Всеукраїнського етнографічного товариства, бере участь у діяльності Етнографічної комісії Української академії наук. У 1930-х роках працює в Академії наук УРСР художником Інституту матеріальної культури. У 1929-1934 рр. – співробітник Кабінету антропології та етнології ім. Ф. Вовка. З 1944 по 1947 р. – співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. Виконані Юрієм Павловичем у Волоському малюнки – чоловічі та жіночі типи, споруди, вишивки 1929-1930 років – зберігаються у фондах Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського в Києві.

1930 рік, 26 серпня. Археолог Аркадій Добровольський (1885-1956) у листі до керівника Дніпрельстанівської археологічної експедиції академіка Дмитра Яворницького, який посилав його на розкопки на Дубовий острів, пише: «Хоч, правду кажучи, думаю, що мені краще було б зразу їхати до Волоського і розпочинати розкопкою Стрільчу скелю або Лоханський острів». (ЕСЯ, Вип. 1. 1997. С. 215).

1931-32 рр. Археологічні розкопки у Волоському і його околицях здійснювали археологи Іван Левицький (1896-1952) і Трохим Тесля (1903-1937). Спогади про участь у цих експедиціях лишив померлий у Канаді «писар козацького батька» Дм. Яворницького Микола Костюк (1915-1997).

«Низька лесова тераса вкрита тільки одним ярусом лесу. Тут Т. Т. Тесля та І. Ф. Левицький в основі лесу та делювій-алювіальних порід відкрили верхньо - палеолітичні стоянки (Ямбург, Волоське, Дубова балка, Кайстрова балка та Осокорівка). Верхня лесова тераса (4-а) вкрита двома ярусами лесу з одним або двома копальними ґрунтами». (Вісник Академії наук Української РСР. Вип. 1. 1935. – С. 34).

1932 рік, 10 жовтня. Початок затоплення Дніпрових порогів. Драматична сторінка в історії Волоського. Під водою опинилася вся стара історична частина села. Підлягало затопленню 315 володінь. Змінювався весь культурно-економічний ландшафт.

1932-33 рр. Голодомор, який збігся в часі з затопленням нижньої частини села. Завдано два потужні удари по колись процвітаючому селу.

1934 рік. У Києві виходить геологічна праця, зокрема, про місцеві граніти. Ось цитати:

«…ніжний на полап, карбонатний, неверствований, з вапняними трубочками в порах. З глибини 2-3 м в ньому трапляються вже піскуваті проверстки. В с. Волоському на третій терасі глибина криниць 22-25 м, причому вже з глибини 12 м натрапляємо на граніти. Отже основу приступка третьої тераси складають кристалічні породи. Балки, що прорізують третю терасу, здебільшого відкриваються на другу терасу. Нижче с. Волоського правий схил плато до дніпрової долини досить стрімкий і прорізаний глибокими свіжими ярами із стрімкими схилами. Неширока перша надзаплавна тераса, заввишки 7-10...

Над першою підноситься вона на 10 - 15 м. На ній розташована більша частина с. Майорки. В ярах, шо прорізують високу терасу, видно яснополовий легкосуглинястий карбонатний ліс завглибшки 2 - 2,5 м; нижче залягають суглинки.

На лівому боці Дніпра, вище Сурського порога, на досить високій терасі (до 20 м) - комуна «1 Травня». Проти Лоханського порога, на лівому боці Дніпра - перша тераса близько 6-8 м.» (Матеріали т. 1. К., 1934. С. 55).

1937 рік. Волоське знаходиться в складі Приміського району Дніпропетровської області.

1937 рік, осінь. Майбутній археолог Олександр Всеволодович Бодянський, якого звільнено з музею Дніпробуду в Запоріжжі, живе в селі Веселому Запорізького району і приїздить на затоплені пороги в районі села Волоського. Свої знахідки описує в листах до академіка Дмитра Яворницького: «Восени, коли дуже вода спала на колишніх дніпрових порогах, я їздив на два дні, й , коли приїхав, саме вода прибавилась трохи, й було видно одного острова чимало, то я застав лише вершок». Попервах юнак навіть не знав назви того острова і тільки листом від серпня 1938 року сповіщає Яворницького, що то був острів Лоханський. «Я на йому нічого не знайшов, а один дядько знайшов чудової роботи кістяне шило, яке відноситься до кінця неоліту, доби шліфованих сокир». (ЕСЯ, вип. 1, Дніпро, 1997. – С. 81). Бодянському вдалося стати власником цього шила, він на все життя захопився археологією: «Як я люблю це діло, новокам’яну добу й бронзовий вік. Якби де вчитись по цьому…». Район Дніпра біля Волоського став одним з найулюбленіших у майбутній біографії вченого-археолога.

1940 рік. Професор Петро Петрович Курінний (1894 - 1972) досліджує пам’ятки бронзової доби біля с. Волоського. У відомому своїми археологічними пам’ятками урочищі Стрільча Скеля виявив поховання в подвійному кромлеху, розташованому на місці неолітичної стоянки. За словами професора Михайла Міллера, звіт з цих розкопів опублікований не був. Лише на з’їзді Археологічного інституту в Києві в січні 1941 року проф. П. Курінний дав стислу доповідь про свої дуже цікаві розвідки. Поза тим конспект цієї доповіді був надрукований на ротаторі і розданий всім учасникам з’їзду. (Міллер Михайло. Кам’яні споруди бронзового віку в Запоріжжі// Наукові записки Українського вільного університету. Мюнхен, 1963. Ч. 7. С. - 71). З 1943 року проф. Петро Курінний жив на еміграції в Німеччині. Був професором Українського вільного університету в Мюнхені. Зокрема, видав «Нариси з історії української археології» (1947). Помер у Мюнхені.

1941 рік. Головою передвоєнного колгоспу у Волоське призначається Михайло Миколайович Кіловчук. З початком війни покликаний до війська. На війні поранений.

1941 рік, 7 березня. Археолог Олександр Бодянський, який часто працював у Волоському до і після Другої світової війни, пише з Києва до Дніпропетровська вдові академіка Яворницького Серафимі Дмитрівні Яворницькій: «У нас у музеї з Наркомосу (тодішня назва міністерства освіти, що відало наукою) був фотограф, який фотографував ливарні форми з села Волоського й учасників експедиції. А я не схотів фотографуватися, то на мене були дуже розсердились, тепер наче ні…» (ЕСЯ. Вип. 1, 1997. С. 88). (Більш докладно про проведені розкопки О. Бодянським поблизу Волоського читаємо далі у розділі 6 «Кургани»).

1941 рік, 22 червня. Початок війни. Німці не ліквідували колгоспу у Волоському. Головою місцевого колгоспу призначено німця з місцевих (ямбурзьких) Клейна.

Внаслідок підірваного Дніпрогесу відновилося старе русло Дніпра. Знов з’явилися Дніпрові пороги. Археологи змогли повернутися до археологічних досліджень, фінансованих окупаційною владою.

1943 рік, літо. Археологу Павлу Антоновичу Козарю (1898-1944) німецька окупаційна влада доручає обстежити курган біля с. Волоського. Робота археолога була оцінена і його нагороджено медаллю. (Питання німецької історії. Збірник наукових праць. Дніпропетровськ. Видавництво ДДУ. – 2011. – С. 214).

1951 рік. Інститутом гідрології та гідротехніки АН УРСР і Дніпровським басейновим управлінням шляху втретє зроблена зйомка ділянок Дніпра в районі Федорівки, Микільського і Волоського (Волоське розташоване в 66 км від греблі в Запоріжжі) з метою вивчення динаміки берегів озера ім. Леніна та отримання матеріалів для прогнозу динаміки берегів новопроектованих великих водосховищ. (Труды Института океанологии. М., 1954. С. 87). Результати цієї горе-наукової «динаміки» нам добре відомі – хворий нині стоячий Дніпро цвіте вже в травні!

1952 рік. Археолог Олександр Бодянський пише про бронзівничу майстерню біля Волоського, залишки якої становлять окрему групу пам’яток пізньої бронзової доби (Археологічні пам’ятки, IV, 1952). За словами Я. Пастернака ці майстерні є «свідки широко розвиненого місцевого металургійного виробництва над долішнім Дніпром та в Причорномор’ї». На поселенні коло с. Волоського викопали 10 матриць - форм з талькового лупаку для відливання кинджалів, вістер до списів різного типу, стулчастих сокир-кельтів із двома вушками, щоб прикріпляти сокири до колінчасто-зігненого держака, плескатих сокир-теслів, серпів, ножів та ін.» (Пастернак Ярослав. Археологія України. Торонто, 1961. - С. 252). Я. Пастернак також вмістив цінну «Мапу палеоліту Надпоріжжя (за М. Міллером)» (Пастернак Я. Там же. - С. 69).

1953 рік. Проводяться археологічні розкопки в гирлі річки Сура (Волоське). (Археологічні пам’ятки УРСР. т. 12. К., 1962. С. 157).

1950- і роки. Ось що писав у своїй розвідці про романські поселення на півдні Росії лауреат Ленінської премії академік Володимир Федорович Шишмарєв (1875-1957):

«Но Волосское образовало со временем выселки, так называемые Волосские хутора (Волоські хутори – сучасна Новоолександрівка ), лежащие в 10 км. к западу от Волосского. Волохи живут здесь вперемежку с украинцами, и число их невелико. Украинизация их, идущая естественным путем проникает поэтому гораздо глубже, чем в Волосском, где она, конечно, также имеет место. Но в последнее время в Волосском наблюдается и стремление обратить серьезное внимание на родной язык, которым до сих пор население пользуется исключительно в порядке живого общения, разговора. В местной школе организуется систематическое преподавание родного языка и на родном языке, что в значительной степени поднимет его значение и поможет овладеть молдавской письменной речью». (Шишмарев В. Ф. Романские поселения на юге России. Л. «Наука», 1975. С. 72).

1955 рік. У Волоському проводить розкопи археолог Валентин Миколайович Даниленко (1913-1982), який у повоєнний час працював під керівництвом відомого археолога Петра Єфименка. Наслідком розкопок стала стаття В. М. Даниленка «Волошский эпипалеолитический могильник» («Советская этнография». 1955, кн.3).

«На могильнику в с. Волоське на південь від Дніпропетровська розкопано 19 поховань, розміщених компактними групами (Даниленко, 1955). Переважну більшість небіжчиків поховано в дуже скорченому стані на правому боці, із зігнутими в ліктях та піднесеними до обличчя руками. Переважали чоловічі кістяки; серед кісток виявлені окремі крем’яні вістря у вигляді пластинок з затупленим краєм. Одне вістря застряло в шийному хребці похованого». (Археологія Української РСР. Том п’ятий. К., «Наукова думка», 1971. – С. 75).

1955 рік. Виходить розвідка: Добец Г. Ф. Черепа из эпипалеолитического могильника у села Волошского («Советская этнография», 1955/ 6, No 3).

1957 рік. З’являється дослідження: Шапошникова О. Г. Поселение раннебронзового времени у села Волошского //Краткие сообщения о докладах и полевых исследованиях Института истории материальной культуры. Выпуск 67, М. – Л. Изд-во АН СССР, 1957, с. 94 - 96.

1960 рік. Експедиція науковців з Кишинева обстежила стан говірки молдаван с. Волоського. На той час у Волоському проживало лише 100 родин волохів (у 1927 році 887 осіб). Матеріали обстежень увійшли до чотиритомного Молдавського лінгвістичного атласу (Атласу лингвистик молдовенеск, Кишинэу, 1968-1973). Село Волоське стало в атласі одним з 77 пунктів мережі поза територією Молдови. Всього до атласу увійшли обстеження з 61 пункту на території України. Відомий молдавський лінгвіст, член-кореспондент АН Молдови Рубін Якович Удлер (1925 -2012), померлий у Пітсбурзі (США), оглянув матеріали всіх експедицій до різних молдавських сіл на території СРСР 1960, 1963 і 1964 років у статті «Современное состояние островных говоров молдавских поселений в СССР» (1975). У 1969-1971 роках тексти, записані на магнітофон у с. Волоське, опубліковані у кишинівському збірнику «Тексте диалекталэ». Всього там надруковано тексти з 10 молдавських сіл, розташованих поза Молдовою. (Удлер Р. Я. Современное состояние островных говоров молдавских поселений в СССР //Шишмарев В. Ф. Романские поселения на юге России. Л. «Наука», 1975. С. 174, 176).

1960 рік. У Москві у видавництві Академії наук СРСР під редакцією академіка Б. Рибакова виходить солідний науковий збірник «Черняховская культура». У книзі фігурує Волоське і зазначено: «Большую работу по обследованию берегов оз. им. В.И. Ленина осуществлял и осуществляет местный археолог А. В. Бодянский, доставивший в Институт археологии большое количество черняховского материала». (Черняховская культура. М., 1960. С. 149).

1961 рік. У Торонто (Канада) надрукована класична праця Ярослава Пастернака «Археологія України. Первісна, давня та середня історія України за археологічними джерелами». У ній на 9 сторінках згадується с. Волоське, неодноразово фігурує поселення Стрільча Скеля.

1962 рік, 4 листопада. При огляді берега Дніпра біля с. Волоського в гирлі р. Сура в культурному шарі поселення «епохи переселення народів» археолог Олександр Бодянський знайшов мідну візантійську монету імператора Маврикія (правив у 582-602 роках), карбовану в Херсонесі. Цінна знахідка одразу була помічена науковою громадськістю. (Византийский временник. Том ХХV. М., Изд-во АН СССР, 1964. – С. 172).

1963 рік, 3 березня. Пройшли вибори до місцевих органів влади. Депутатом Солонянської районної ради обрана ланкова радгоспу ім. Котовського з с. Волоського Катерина Іванівна Голоцван. Напередодні, 1 березня її фото вмістила на першій сторінці районна газета «Вперед». Депутатом Солонянської райради стала ще одна людина з волоським прізвищем – Олексій Онуфрійович Гернець, голова колгоспу «Дружба».

1963 рік, квітень. Волоське належить до Василівської сільради Солонянського району. «На околиці с. Волоське виростає робітниче селище радгоспу ім. Котовського. Вже збудовано двоповерховий гуртожиток, їдальню, ряд житлових будинків. А в іншому місці споруджується нове тваринницьке містечко». (І. Хітько, голова виконкому Василівської сільради. Благоустрій сіл – справа наших рук // «Вперед», Солоне, 11 квітня 1963). Іван Миколайович Хітько (1914-2009) прожив довге життя, учасник війни. Оскільки він займався розбудовою Волоського, варто згадати його добрим словом. Похований у Василівці.

1963 рік. Науковці повідомили, що на ділянці Волоське - Комуна геологами виявлено породи віком 2700 мільйонів років (Труды одиннадцатой сессии Комиссии по определению абсолютного возраста геологических формаций. (21-25 мая 1963 г). М., 1963. С.123). «Одним из них (карьеров) является детально изученный нами Ямбургский карьер, расположенный на северном берегу Мокрой Суры, в 10 км от Днепропетровска, где впервые в 1955 г. были обнаружены нами древнейшие породы Украины». (Труды, Том 10,Часть 1961.- с. 50).

1966 рік. Волоське відноситься до Солонянського району. «Волоське Солонянського району Дніпропетровської області, молдавські села на Донбасі) молдавани називають себе «волохами». Це пов'язане з тим, що східнороманські народи здавна називались «волохами»…» (Наулко В. І. Географічне розміщення народів в УРСР. К., «Наукова думка», 1966. с. 22).

1967 рік, 15-22 серпня. У Ленінграді проходить Міжнародний симпозіум з паводків та їх розрахунків. В одній з доповідей йшлося про «Стоянки, сведения по которым использованы для оценки водности Днепра в районе порогов на островах Козловом, Сурском, Шулаевом; на Игренском п-ве в устье Самары. Площадки, на которых производилась обработка каменных изделий. … Волосское. Оценка характера водности половодий и их повторяемости. Повторялись высокие, средние и низкие половодья... На Днепре повторялись с какой-то последовательностью как маловодные, так и многоводные годы». (Матеріали симпозіуму, видані «Гидрометеоиздатом» 1969 року в 2-х томах).

1968 рік, 26 грудня. Рішенням виконкому Дніпропетровської обласної ради в складі Дніпропетровського району утворено Волоську сільраду з центром у селі Волоське. Волоській сільській Раді підпорядковано села Майорка, Ракшівка і Червоний Садок Новоолександрівської сільради.

1970 рік. Мюнхенський український емігрантський часопис «Сучасність» пише про мало обговорювану тему «українщення» молдаван в Україні:

«Відворотний процес українщення молдаванів відбувається у селах Данул (Ришканський р-н), Байрак (Горлівський р-н Донецької области), Волоське (Дніпропетровський р-н), Вишневе-Магала (Татарбурнарський р-н Одеської області». («Сучасність», Мюнхен. 1970. С. 117).

1977 рік. У книзі Катерини Матейко «Український народний одяг» опубліковано кірсетку з с. Волоського. (Матейко К. Український народний одяг. К., Наукова думка, 1977. С. 94).

2006 рік. У тернопільському видавництві «Богдан» виходить Антологія українського міфу у трьох томах. Видання опрацював Валерій Войтович. Легенда про камені-богатирі біля Волоського зайняла там почесне місце. Ці камені згадуються і в романі Романа Чумака «Бране поле» (1969), «Хрестоматії з української народної творчості» (1959) й багатьох інших виданнях.

2006 рік. З книги М. Богомаза і В. Мороза «Топонімія Дніпропетровщини»:

«Волоська Могила знаходиться у Солонянському районі поблизу с. Василівка, сусіднього з с. Волоське. В цій місцевості за часів козаччини були поселені волохи, визволені козаками з турецького полону. Місцеві жителі назвали курган Волоським, бо землі поряд з ним використовувались волохами». (Богомаз Михайло, Мороз Володимир. Топонімія Дніпропетровщини. Дн., 2006. – С. 386).

2010 рік. Експедиція до Волоського співробітників Запорізького державного університету здійснена рядом інституцій – Запорізьким науковим товариством імені Якова Новицького, Міжнародною громадською організацією «Інститут україніки» (м. Дніпро), Інститутом усної історії Запорізького національного університету. У Волоському науковці записали і зафільмували спогади старожилів села у вигляді записів усної історії. В результаті підготовлено до друку 2 томи усних свідчень найстаріших жителів (не видано через економічну кризу).

2016 рік. – Після майже півстолітнього існування (з грудня 1968-го) скасовується Волоська сільрада і приєднується до Новоолександрівської. Створено Волоський старостинський округ, в який входять села Волоське, Ракшівка, Майорка та Червоний Садок. Першим старостою обирають о.Андрія Пінчука, який розпочинає енергійні заходи по модернізації села.

Склав Микола ЧАБАН.

Попередній: 1.1. Козаки поселяють волохів, або ж початок села Волоського

Наступний: 2.1. Питома вага волохів на Катеринославщині

Волоський часопис

Розділи: / 1.2. Історична хроніка с. Волоського. Факти з минулого

Розділ