2.10. Експедиція 2010 року на береги Дніпра
Розділ розповідає про натхненну роботу фахівців-краєзнавців по збиранню історичних матеріалів про мальовничий край і його мешканців.
![]()
2010 року стартувала традиційна літня експедиція, здійснювана Запорізьким науковим товариством імені Якова Новицького, Міжнародною громадською організацією «Інститут україніки», Інститутом усної історії Запорізького національного університету. Цим разом до Волоського, якому понад 240 років (засноване 1769 року, якраз, коли народився Наполеон). Багата історія, мальовничі пейзажі — все це надихає на ближче знайомство з цим краєм.
Учасників експедиції розселили в школі і почали зі знайомства з нею. Збудована двоповерхова школа з цегли розібраної Преображенської церкви в 1936 році (саме місце, де була церква, нині затоплене Дніпром). Учні й вчителі в ті дні фарбували школу до наступного навчального року. А гості пройшлися її поверхами.
На другому поверсі оглянули роботи Ксенії Петрівни Шмалько (1925 - 2006). Народна майстриня народилася в селі Майорка Волоської сільради. Зросла в багатодітній сім’ї — мала шістьох молодших братів. З п’ятнадцяти років пішла працювати у колгосп. З 1948-го Ксенія Петрівна працювала на гранітному кар’єрі. У тому ж році вийшла заміж, народила першого з трьох дітей і захопилася вишиванням. Вишила близько восьми десятків картин, а ще — безліч рушників, сорочок, постільної білизни. До кінця своїх днів не припиняла роботи над вишивками. Після смерті матері син хотів здати її роботи в музей. Але директор школи Руслан Топал переконав його, що в музеї вишивки осядуть у фондах, а подаровані школі будуть виставлені на загальний огляд. Так і сталося. Тепер вони прикрашають школу і їх щодня можуть бачити діти й дорослі. Троянди, маки, репродукції відомих картин, портрети Шевченка — все це нині виставлено в школі у пам’ять про талановиту землячку.
Учитель історії Ніна Михайлівна Ткачева — родом з Полтавщини. Але вже двадцять років живе і працює у Волоському. За ці роки село стало рідним для неї. Разом зі своїми учнями записували односельців, їхні спомини, радіє, що нині це ґрунтовно зроблять науковці. А її учениця дев’ятикласниця Ольга Шаройко разом з іншою дівчиною Олександрою Саламатською, яка нині закінчила перший курс географічного факультету національного університету, розписували вікна храму у Волоському, зобразивши виноградну лозу. Зростають у школі юні таланти, виноградною лозою тягнуться до прекрасного.
Як і в кожному селі, у Волоському є свої таланти, добре відомі сільчанам. З учасницями експедиції завідувачем дитячого центру української культури міського палацу дітей та юнацтва Валентиною Бандур та народною майстринею Галиною Хмель-Дунай експедиція вирушила до місцевого жителя Григорія Григоровича Чабана. Дорогою я поцікавився у Валентини Іванівни: чого вона чекає від своєї участі в експедиції?
- Вдячна Інституту україніки за запрошення приєднатися до експедиції. Мене особливо цікавить, якими ремеслами займалися місцеві селяни, зокрема, викликає інтерес вишивка і її нові техніки, цікаво мені, які люди тут живуть і з чим йдуть у майбутнє. Ну, й, звісно, вабить фольклор.
67-річний Григорій Григорович Чабан - якраз носій фольклору. У селі Волоському, з правіку заселеному волохами (румунами, молдаванами), на жаль, не почуєш нині на вулиці волоського слова. А колись старі люди сходилися до центру аби погомоніти між собою рідною мовою.
Як розповів нам Григорій Григорович, приблизно до 1934 року в селі в початковій школі викладалася молдовська мова. Її навчала дітей вчителька Дора Андріївна Кармазіна. Відомі події тридцятих років припинили процеси розвитку мов національних меншин. Нині село говорить українською, а якщо точніше - то нерідко суржиком. І лише вчителі ще намагаються стежити за мовою. А ще колись жителі Волоського мали запис у паспорті «молдаванин», потім їх усіх переписали в українців. Півсела було волохів, молдован, а півсела «руснаків», себто українців. Часом виникали комічні ситуації. Ось одна така кумедна побрехенька. Йде волох, назустріч йому їде руснак. Волох і питає: «Унде фост?» (Де був?). Руснак відповідає: «Не дивись, що куций хвост. Зате добре тягне!»
Бабуся Григорія Григоровича Орина Михайлівна (померла в 1953 році) навіть не вміла по-українському говорити. А дідусь Пилип Гнатович Чабан розповідав малому онукові рідною мовою казочку про Главануцу, якого спершу проковтнув бик, а потім качур. Ми почули цю казку також, як і милозвучну молдавську мову. Нині він розповідає її своїм онукам. (Казку читаємо в книзі далі в розділі 17 «Казки про Волоське»). Це дивовижно: пісня, фольклор зникають останніми. Коли вже навіть мова зникла.
Наш співрозмовник пригадав, що коли в 1950-х роках спускали рівень Дніпра, то можна було побачити на дні фундамент розібраної церкви. Дід казав, що розмірами вона була ніби така велика як Троїцький собор у Катеринославі. Тітки Григорія танцювали місцевий танець катаняска, варили місцеву страву - мамалигу, яку запікали в горщику і різали ниткою. Шкодує, що рецепт вже втрачений. Варили борщ з молодими голубами і галушками. Етнографією місцевих молдаван зацікавилися в Академії наук Молдови. Приблизно в 1955-56 роках (ми уточнили: це було в 1960 році) звідти приїздили науковці, перепитували у діда Гната, як називається те чи інше слово по-тутешньому. До речі, учні волоської школи теж склали свій волосько-український словничок.
Неподалік мешкає 79-річна Галина Іванівна Мунтян, до якої теж завітали учасники експедиції. У школі виставлено дві вишиті нею картини. А вдома зберігає й охоче показує гаптовані власноруч рушники, простирадла, сорочки. Не все може показати, бо дочка Таня вивезла частину до Кривого Рога. Галина Мунтян навчилася мистецтва вишивки від своєї бабусі Наталки, яка прожила 92 роки. Бабуся складала «пошиванку» (місцеве слово), вишивала сорочки, ткала рядна. Хоча верстат вже не зберігся, а рядна онучка нам показала. Вони, мабуть, ще довоєнні. Місцями вже в латках, проте вони дорогі онучці як родинна реліквія.
Ось деякі з зустрічей, які мали учасники експедиції лише першого дня, а всіх днів буде десять.
Микола ЧАБАН, 2010 рік.
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
