Розділ 9. ВОЛОСЬКЕ В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ. ДОВОЄННІ ЖИТТЄВІ ОБСТАВИНИ СЕЛЯН ВОЛОСЬКОГО
З історії земської лікарні у Волоському
Волоська лікарська дільниця, утворена 1901 року, розташовувалася по узбережжю р. Дніпро і простяглася від Катеринослава до Микільської волості з центром у Микільському-на-Дніпрі. До складу дільниці входили три волості – Волоська, Лоцмансько-Кам’янська і Ямбурзька. Площа дільниці дорівнювала 228 квадратних верст. Число жителів на 1912 рік сягало 21387 осіб, з них корінного населення 20742 і прийшлого 645 душ обох статей. Щільність досить висока – 93 особи на 1 квадратну версту.
Жителі лікарської дільниці – майже виключно хлібороби. Положення дільниці центрально-крайове, крайні пункти дільниці: північ - 17 верст, південь - 23 версти і захід - 15 верст. Ці цифри вказують на те, скільки верст міг проїхати викликаний до хворого лікар, якщо в тому виникала крайня потреба.
У дільниці був один самостійний фельдшерський пункт – у с. Лоцманській Кам’янці.
Земство придбало для лікарні дворову ділянку в центрі с. Волоського величиною в 1210 квадратних сажнів (1 сажень - 2, 13 м), тобто близько 1450 м2. На ділянці в 1906 році повітовим земством збудована лікарня на 12 ліжок такого розміру як у Діївці, але без підвального приміщення. Крім лікарні, був також будинок під кухнею і пральнею, будівлі під сарай і погріб. Усі житлові служби і лікарня були забезпечені водогоном і опалювалися кам’яним вугіллям. Будинки для квартир медичного персоналу до 1912 року ще не збудували за браком вільного місця, і персонал жив по приватних квартирах. Лікарню обладнали повним інвентарем та інструментарієм згідно з вимогами раціонально обставленого лікувального закладу, в ній був навіть мікроскоп.
Продуктами лікарня забезпечувалася частково з місцевого базару, частково з міста, звідти ж доставлялося кам’яне вугілля для опалення. Штат лікарні в 1912 році складався з одного лікаря, однієї фельдшерки-акушерки, двох фельдшерів та одного віспоприщеплювача. Бракувало заразного відділення і квартир для всього персоналу.
Волоський лікар Юліан Вікентійович Живицький 1903 року закінчив медичний факультет Харківського університету і з 1 вересня 1909-го служив земським лікарем у Катеринославському повіті. Починав службу в Солоному, потім перейшов у Волоське. У 1912 році як учасник з’їзду лікарів у Катеринославі, брав участь в дискусії про фельдшерів-віспоприщеплювачів.
Про інший медперсонал відомо таке. Фельдшерка-акушерка Геня Давидівна Сандомирська закінчила Катеринославську фельдшерську школу в 1902 році і з 15 жовтня 1903 р. служила в Катеринославському повіті. Фельдшер Василь Іванович Потураєв був з ротних фельдшерів і служив у повіті з 1 квітня 1907 року. Фельдшер-віспоприщеплювач Кирик Павлович Кравець закінчив 1905 року Катеринославську фельдшерську школу і з 5 травня того ж року працював у повіті. Фельдшерка-акушерка Ольга Абрамівна Островська закінчила в 1911 році фельдшерську школу Ерліха в Катеринославі і з 9 червня 1912 р. працювала у Волоському. Пунктовим фельдшером у Лоцманській Кам’янці, підпорядкованій Волоській лікарській дільниці, працювала Ніна Єліферіївна Ткаченко, яка закінчила Катеринославську фельдшерську школу в 1898 р. і вступила на службу в повітовому земстві 20 липня 1900 року.
(Використано матеріали «Отчета Екатеринославской уездной земской управы за 1912 год. Часть вторая. Медицина и санитария. Составил санитарный врач Екатеринославского уезда Е. П. Попов». Екатеринослав, 1913. – С. 27-28, 42).
Революцію Волоське та прилеглі Ракшівка, Майорка, Дев’ятка, Папуки та Причепилівка (нині дачний кооператив «Утёс») пережили більш-менш спокійно - село не було маєтком якогось пана, а козацькими землями.
Під час громадянської війни, як і вся Україна, потерпали від безкінечної зміни правителів та мародерства. Розповідають про жителя, ім’я якого, на жаль, не збереглося, який намагався вдавати з себе прихильника кожної з влад, пануючих на даний час. Це йому не допомогло - його, як запроданця, розстріляла одна з чергових банд, пануючих в той час. Не допомогло й переховування між лампачем, який підсихав на сонці. Задля наведення порядку приймалися міри, про що свідчить даний документ:
«ПОСТАНОВЛЕНИЕ ВОЛОССКОГО ВОЛОСТНОГО ИСПОЛКОМА
ЕКАТЕРИНОСЛАВСКОГО УЕЗДА О ВЫБОРАХ СЕЛЬСКИХ ИСПОЛКОМОВ, ОРГАНИЗАЦИИ КОМБЕДОВ И СОЗЫВЕ ВОЛОСТНОГО СЪЕЗДА СОВЕТОВ
19 февраля 1919 года
Исполком Волосской волости вынес следующие постановления:
Предложить сельским управлениям, где таковые еще существуют, сложить с себя обязанности и произвести выборы сельских исполкомов.
Принимая во внимание необходимость в данный момент создания Красной Армии как вооруженной силы Советской республики, а равно для подавления контрреволюционных выступлений и участившегося, особенно в нашей волости, бандитизма, поручить военному отделу произвести учет годного к военной службе населения от 18-45 лет из лиц, не эксплуатирующих чужого труда, и, в случае надобности, призыв такового.
Так как часть земли беднейшего населения перешла по самым выгодным сделкам, обманным путем к кулакам, к ним же перешли и земли переселившихся в Сибирь и в другие места, а равно и исключенных из общества,-войти с ходатайством к губернской власти о выяснении земельного вопроса.
Организовать комитеты бедноты.
Волостной съезд Советов созвать на 24 февраля.»
Газета «Донецкий коммунист», №28, 19 февраля 1919 г.
Радянська влада була встановлена в січні 1918 року. Було організовано Комітет незаможних селян.
На території села Волоського в 1928 році було організовано шість колгоспів: «Червоний борець» - центр Волоського, «Нове життя» - Майорка, «Зоря» - Ракшівка, «Дніпрова хвиля» - перевал, «9 січня» - Девятка, «Червоний садок» - Папуки.
Через три роки всі ці колгоспи були об’єднані в два великих колгоспи: «Червоний борець» і «ХХІ партз’їзду». А 7 березня 1959 року їх об’єднали в один радгосп, найменували який на честь героя громадянської війни Г.І. Котовського, погруддя якому встановили в центральній частині села Волоське в 1967 році, а в 2016 році демонтували під час декомунізації.
Яків Олексійович ГУРИСТРИМБА, 1927 року народження, мешканець села Волоського:
Про порожисту частину Дніпра
Село Волоське тулилось до Дніпра і зникло у 1932 році. Було чотири ряди будинків – все пішло під воду, висота якої – 8 метрів 60 см. Я працював на техдільниці: слідкували за днопоглибленням, за обстановкою. Досліджувальні партії також були у Дніпропетровській технічній дільниці шляху. Раніше були крани, вибухівні партії. Їх анулювали, як побудували греблі. Спочатку була тільки Запорізька гребля, а як решту підняли – вибухівні партії стали непотрібними. А вони ж підривали і піщані схили, щоб пропустити воду. До Києва був транспорт, пароплавна частина, а у нас – порожиста частина. Починаючи від Кодак до Запоріжжя – дев’ять порогів: Койдацький, Сурський, Лоханський, Звонецький, Ненаситець, Вовниський, Будильський – вище Федорівки, потім – Лишній, Гадючий. Що таке поріг? Каміння, вода йде не рвучко, котиться по ньому. Підпливаєш на човні і не видно, що під водою тебе чекає…
Сурський у Волоському по карті називався островом, 40 га площею. Дуби росли, чагарники. У Лоханському порозі була канава. Ще при Катерині будували, проривали камінну частину, робили прохід усатесом. Утворювали булиги по дві і три тонни. Насаджували вручну на свинцем залиті шпильки.
Був у школі викладач історії, сам археолог, потім кандидатську захистив, співпрацював з музеєм Яворницького. Нікельський прізвище. Старий, пенсіонер, вже під 80 років було йому. Він розповідав, що біля Сурського порога було знайдено кістку людини, якій було мільйон років. Люди тут жили… Саме де Лоханський поріг.
Нижче – півострів Кар’єрний, далі маленька скеля – Стрільчою звалась. Ніби наконечник стріли. Нікельський водив туди людей, знаходили розмальовані глиняні черепки – дуже-дуже старовинні. Знаходили горщики із загостреним дном, щоб вставляти в землю.
Дніпро навесні спадав на півтора-два метри, дітлахи знаходили монети, стріли, гармати, ядра, списи. До війни тут розкопки робили від музею, Олександр Бодянський тут керував. В степу – кургани і баби стоять. Є миля, це кілометраж.
Казали, що існували якісь сигнали про напади ворогів, бо через 15 хвилин із Запоріжжя козаки добирались до Дніпра. Старожили пам’ятають Сторожову могилу над Звонецькою балкою (де зараз аеродром). Після 1947 року понад дорогою знайшли кістки лицаря, при ньому був клинок з позолотою…
Така служба у людей – бакенщики
Археолог Олександр Бодянський (у 1937-1939 роках працював молодшим науковим співробітником з археології Запорізького краєзнавчого музею та музею історії Дніпробуду) приходив, щоб бакенщики його перевозили на той бік Дніпра. Вони ставили бакени для судноплавства і засвічували під вечір червоні на керосині ліхтарі. Відстань між бакенами по три кілометри – аж до Запоріжжя. По дільницях розміщалися, де небезпечно – то й густіше бакенів було. Всередині бакена – банка, називали машинка, клинилась клинчиком, щоб не хиталась лампа. Бакени ацетиленом заправляли. По берегах – створи – такі знаки були. Освітлювалися променем. Було 9 пар створів до Майорки. Був острів Махортет на лівому боці, місцеві називали його Кучугури. Були ще забори: Сурська забора, поріг був зліва, там канава (тобто гребля) стояла. Як пороги були – лісосплав гребінками сплавляли. Це в Лоц-Камянці були лоцмани.
Човнярство – це справжнє мистецтво
Великі човни були – дубами їх називали – по 6-8 весел… На кожній гребінці стояли по черзі. А там такі колоди пристосовані і з колод - весла величезні. По двоє на одному веслу працювали – гребли, направляли корму і ніс. Гребінка – це зв’язані колоди двадцятиметрової довжини. Тут застосовували чорну вербу (росте у верхів’ї Дніпра). Вона дуже в’язка, не кришиться – нею зв’язували колоди. Палиці такі вставляли і накручували кожну колоду. А тоді зверху ще одну, щоб не розпадалися гребінки. На човнах (дубах) якір був. Буфер на носі. Лоцман керував куди треба відбити у лівий бік, чи вправо. Дубом випливають і якір завозять, вкидають, він натягує і плот направляється. Дуби направляли плоти у потрібному напрямку. Один дуб направляв 2-3 гребінки. Більше через пороги не проходило. Сплавлялися до Запоріжжя (Кічкас називалось). Бригади не постійні, наймались вільно, а лоцмани – постійні.
Бувало, що плоти розбивалися, доводилось лізти у воду. Лоханський поріг хоч і не широкий, але там камінь був, Буц називався. Якщо не вправиш плота, то й буде «буц» - плоти через нього летіли, як сірники. Виловлювали потім.
При Катерині в порогах робили канави. Знаходили на місцях каміння, тесали його, викладали такі греблі. Допустимо – стовп, з верхньої частини навскіс туди і сюди розлов – тросом обкладено. Ширина метрів до двадцяти, а довжина залежала від довжини порогу. Лоханський був метрів 250, Звонецький - коротший, а Ненаситець (Нікольський) – кілометр з четвертю – така канава була вироблена. У літній час тільки в канаву плоти пропускали, а в поріг – ні. Тільки навесні, як вода піднімалась.
Дуб довжиною метрів дванадцять, ширина до двох метрів на середині, а в носовій та кормовій частині звужувалась. Ніс гостріший, а корма була з потилицею – до метра. Глибина борту – сантиметрів 70-80. Дно – плоске. Робили його з дуба – боті називали. А дошки більше з ялини, бо сосна воду вбирає. Весел бувало і по три пари. Три сидіння – по двоє людей сідало.
Весло, довга палиця і перо на кінці, називали ковилка – задовбана палиця. Шестеро людей гребли. Виробляли човни у Кам’янці. По Дніпру під Кременчугом є поселення Келеберда, звідки човни йшли круглої форми, не плоскодонні, овальне дно. Якорі були чотирьох ріжків, їх кували вручну. Місцеві майстрували собі човни самі, називали їх каюки – довжиною метрів десять, а рибальські – до 8 метрів, висота борту – 1 метр – 1 метр 20 сантиметрів, для відбою води, щоб хвиля не потрапляла всередину човна.
Таємниці розкопок
Робили розкопки. Відомий усім мешканцям Волоського Шура Бодянський. Знаходили червінці з червоного золота. Він, Шура, пішком ходив, із наплічником, у робочій формі, простий такий, ночував де прийдеться. Розпитував у людей: може, хтось щось знайшов? Наприклад, скелет людини знайшовся – метрів два ростом. Шура брав на аналіз знайдену фольгу, казав – чисте золото. Як вода падала у Дніпрі – його цікавило узбережжя. Умів розбиратися по кістках, казав: оце жінка, це чоловік, вбиті стрілами… Навіть під час окупації продовжував пошуки.
У Нікольському там скеля є. Кажуть, що там лицар Святослав убитий лежить. Печеніги його закидали камінням. Рухалися вони, ті лицарі, на байдарках, а печеніги з острова чатували. Треба було пройти попід скелею, щоб вийти по Дніпру, а вони тут як тут. Тепер та скеля втоплена під водою. А на ній табличка була, де загинув лицар Святослав. Потім якось ту табличку віднайшли, як вода спадала і перенесли в інше місце.
Бували цікаві знахідки. У Лоханськім порозі зачепили щось. У Кайдацькім порозі розбився байдак, навантажений дубовим тесом, бруски метрів до чотирьох, товщиною до 60 сантиметрів. Нащупували щупом, діставали рибалки за допомогою рачка, використовували для своїх потреб. З глибини три-чотири метри, це неглибоко вважалось.
Колективізація
Як у 1929-31 роках організовувались колгоспи, то були такі назви: Майорка – «Нове життя», далі ділянка – «Червоний борець», далі до причалу, де поворот спускається вниз – «Дніпрова хвиля», далі до Сури – «Дев’яте січня». Там, де поселення Рашківка – колгосп «Зоря». Папуки аж до Антонівської балки - «Червоний садок». Бідніші люди охоче сприймали новину про колгосп, а де заможніші, то ніяк не могли своє власне, нажите тяжкою працею добро віддавати в спільний обробіток…
Чорне слово - репресія
До війни у 1937-38 роках забирали людей в особливий автомобіль - «воронок». Осіб п’ятнадцять забрали з Волоського. Казали: за політику. В народі пішло страшне слово: «репресія». Ніхто із забраних не повернувся. Приїжджали вночі, люди дуже боялись. Забрали директора школи, його всі любили, звали Микола Петрович. Не повернувся. А дружина його ще довго працювала. Забрали також Івана Михайловича Кучеренка, в конторі рахівником працював. Ще одного теслю колгоспного забрали, ще продавця з магазину – багатьох…
І ніхто не повернувся. Віком люди були до сорока років. Кажуть, що на дев’ятому кілометрі і ще там, де нині хрест стоїть, - там вони полягли. Навіть не розстрілювали, а вбивали за допомогою електрики. Був такий будиночок, а там садовили на електричний стілець – і все.
І річку ділили…
Раніше річка була як розкуплена, треба було орендувати. Було товариство, яке було розпорядником дільниць Дніпра. Лови рибу, продавай, а за дільницю – плати.
Жив на зворотній стороні шпильні дід Огій. Тут була його дільниця Дніпра. Він ловив рибу кошелями – «клопив» сомів. Клочок, як копитце, вирізався з легкого дерева, наприклад, верби.
Зручними для стоянки суден на Дніпрі ще до війни були балки: Лоханська, Звонецька, Майорова. Не замулені, глибокі. Сюди заходили катери, були балки, де керосинними ліхтарями освітлювався вхід на випадок шторму. Справжня стихія вирувала, коли лід товщиною до 70 сантиметрів нагортало на берег. Найбільші повені по переказах старожителів були у 1917 та 1932 роках.
Яка то краса – піти гуляти у балку
Раніше був прохід між скелями. Дорога пролягала і два ряди хат стояли. Городи були родючі, груші-дички, осокори, тополі – називали «левада», казали – у леваду підем… Красиво було.
Назви балок: Сура (довга балка, кілометрів 60 у степ тягнеться), Довжок (за школою), там навіть купалися, був місточок, глибина – чотири метри.
Ще балка Майорово, вона шість кілометрів тягнеться. Раніше туди й судна могли заходити. Ще Звонецька балка, вище Звонецького. А у самому Звонецькому – Домашня балка. Перед Нікольським – балка, назви не пам’ятають – довга, по правому боці. А по лівому – балка Любимівська і Придніпровська, потім Лоханська – вище Первомайки. Вище Діброви – також балка. А ще балка Ворона, кілометрів двадцять вліво. Туди заходили «ракети на крилах», які не боялися мілководдя. А ще нижче – Осокорова балка, вона переходить трасу Москва-Симферополь.
Жителі сіл Волоське, Майорка, Ракшівка, які взяли участь у Першій світовій війні
Алб Євстафій Іванович
Анушко Архип Якович
Баленко Григорій Степанович
Баркарь Олександр Савелійович
Батан Логин Силов
Баюл Григорій Тихонович
Безклубий Мифодій Теодорович
Берелет Георгій Савович
Берелет Фома Олексійович
Бирсан Василь Якимович
Бирсан Петро Сидорович
Бирсан Петро Євстафійович
Бирсан Степан Степанович
Бобура Пантелеймон Якович
Бойко Ілларіон Федорович
Болваненко Михайло Пиминович
Бондар Григорій Парфентійович
Бондар Михайло Іванович
Бордужак Олександр Петрович
Бордужак Трофим Петрович
Бордужак Федот Петрович
Борщ Аким Карпович
Борщ Григорій Михайлович
Ботан Стефан Леонтійович
Бохол Григорій Тихонович
Брага Василь Петрович
Брагар Андрій Антонович
Брагар Григорій Антонович
Брагар Семен Ігнатійович
Бровченко Гаврило Михайлович
Бровченко Яків Сидорович
Буйгаків Яків Петрович
Бурмага Феодор Павлович
Василенко Сава Васильович
Великий Дмитро Аверьянов
Верлатий Марко Олексійович
Візір Феодор Ісакович
Височин Андрій Іванович
Височин Макарій Калинов
Височин Петро Петрович
Волошин Корній Феодорович
Волошин Олександр Андрійович
Волошин Петро Гаврилович
Воропай Іван Карпович
Дамаскін Антон Спиридонович
Дамаскін Василь Іванович
Дамаскін Іван Тихонович
Дамаскін Моісей Спиридонович
Данов Єфрем Данилович
Данов Сергій Макарович
Демидов Макар Іванович
Демуш Артем Акимович
Демуш Ілля Іванович
Довгаль Роман Миронович
Довгаль Трофим Федотович
Довгий Микола Харитонович
Довголюк Дем’ян Климентійович
Гаржа Гаврило Сергійович
Гаржа Іван Мартинович
Гаржа Михайло Кононович
Гаржа Петро Кононович
Гаржа Федор Дмитрович
Гарт Петро Ханнович
Гащенко Дмитро Ісайович
Герасименко Феофан Степанович
Глущенко Ісаак Андрійович
Голоцван Іван Филимонович
Голоцван Ігнат Іванович
Голоцван Федот Пилипович
Гордієнко Єпифан Васильович
Граненко Михайло Лазаревич
Грановський Гордій Нестерович
Грановський Єфрем Іванович
Грановський Кондрат Матвійович
Грек Капітон Леонтійович
Гриненко Пилип Лазарович
Гриненко Савелій Трофимович
Грозман Іван Антонович
Гуслистий Іван Акимович
Гуслистий Павло Савич
Гуслистий Семен Ємельянович
Гуслистий Трофим Іванович
Заскока Дорофій Миколайович
Заскока Харитон Моісейович
Жарий Степан Євтихійович
Жаридж Степан Євстафійович
Жилка Іван Антонович
Жилка Тимофій Антонович
Каварма Микита Семенович
Каварма Сидор Тимофійович
Легкий Петро Прокофійович
Потапенко Петро Маркович
Постолака Петро Йосипович
Славка Михайло Анікійович
Славка Прокофій Іванович
Снісар Микита Антонович
Сокуренко Микола Никифорович
Триодіял Михайло Олексійович
Чабан Трифон Гнатович
Чабан Микита Гнатович
Чабан Григорій Петрович
Чабан Юхим Петрович
Чиканов Василь Миколайович
Батько – учасник Першої світової війни, а син – Другої…
Гаврило Іпатійович Бровченко (1885-1972) народився у Волоському 14 липня 1885 року. У збережених метричних записах Волоської церкви за 1866 рік згадується його дід Марко Іванович Бровченко. У Гаврила було три брати – Степан, Юхим, Роман і дві сестри.
Гаврило одружується з Устинією Мартинівною Гаржею (1887-1933), дочкою українки і волоха із сусідньої Майорки. У цьому шлюбі 28 серпня 1904 року в них народився син Іван. У метричній книзі записані батьки: «селянин села Майорка Гаврило Апатійович Бровченко і його законна дружина Юстинія Мартинова, обидва православні. Хрещені батьки: селянин села Майорка Іоанн Кирилов Кучеренко та Євдокія Михайлова Нальота». (Державний архів Дніпропетровської області. Ф. 193. Оп. 3. Спр. 307. Арк. 9 зв.). Хрестив немовля священик Стефан Гладченко.
Однак новонароджений Іван, мабуть, рано помер, оскільки молодша сестра Євдокія його ніколи не згадувала.
Через три роки у подружжя Бровченків народилася дочка Євдокія, в заміжжі Чабан (1907-1994). У метричних книгах зазначено, що вона з'явилася на світ 3 серпня 1907 року (за старим стилем), а охрещена наступного дня. Правда, свій день народження Євдокія відзначала завжди в день яблучного Спаса (19 серпня за новим стилем). У записі при народженні дочки про батька зазначено дещо по-іншому:
«Батьки: селянин селища Волоського Гаврило Іпатіїв Бровченко і його законна дружина Іустина Мартинова, обидва православні. Хрещені батьки: селянин селища Волоського Гаврило Сергіїв Гаржа і солдатка Домна Гнатова Попова. Священик Євтимій Гладченко». (ДАДО, Ф. 193. Оп. 3. Спр. 308. Арк. 12). У цьому другому записі Гаврило вказаний селянином Волоського. І це теж була правда! Волоське – центр волості, там же знаходився парафіяльний храм. У Волоському Гаврило народився, там жили його батьки. А дружина його Юстинія народилася на сусідньому хуторі Майорка (в трьох кілометрах від Волоського).
Цікаво, що в цей же час продовжували народжуватися діти й у батька Гаврила, тобто рідні брати Гаврила. Наприклад, 11 березня 1906 року народився і наступного дня охрещений Євстафій (Остап) Бровченко. Батьки - «селянин с. Волоського Іпатій Марков Бровченко і його дружина Дарія Петрова, обидва православні ». (ДАДО. Ф. 193. Оп. 3. Спр. 307. Арк. 171 зв. – 172).
Втім шлюб Гаврила Бровченка швидко розпався. Батько покинув сім'ю, коли донька Євдокія мала всього три місяці (наприкінці 1907-го). Дочка вперше побачила батька тільки в 1924-му.
Перша дружина Гаврила Вустя до революції, зокрема, служила в економії німця-колоніста Абрама Германовича Бергмана в селі Вороній Павлоградського повіту на лівому протилежному березі Дніпра. Потім куховарила у місцевого земського лікаря Юліана Вікентійовича Живицького, переведеного у Волоське з Солоного.
Мешканка с. Майорка Устинія помирає у віці всього 47 років під час Голодомору 1932-33, відмовившись від їжі на користь онуків. Тіло померлої від виснаження знайшли біля лікарняної огорожі у Волоському. Поруч лежала пляшечка з виписаними для неї, але марними для голодної людини ліками...
У роки Першої світової війни Гаврило Іпатійович Бровченко був покликаний до армії і опинився на фронті. Сім'я мобілізованого солдата отримувала допомогу – в тому числі на дочку. У травні 1915 чи 1916 року під містом Шаулі (Шяуляй) опинився в німецькому полоні. Відбував полон у м. Бреслау (згодом – польське місто Вроцлав). За три роки Гаврило пережив всі «принади» полону. У листах додому просив надіслати йому хоча б трохи житніх чорних сухарів і хрестик. Може здатися дивним, але його теща Горпина Миронівна та кинута ним дружина Устинія Мартинівна надсилали йому до Німеччини посилки з харчами.
Гаврило розповідав пізніше про полон таке. Німці розважалися тим, що вішали полонених догори ногами, поки не піде з носа кров. Або покладуть у закриту труну – тільки дірочка зверху, щоб не задихнувся. Баландою годували. Це ще не фашизм, але схоже на предтечу його...
Німецька революція восени 1918 року звільнила Гаврила з тяжкого полону. Однак він не поспішає в Україну, залишився жити і працювати в Німеччині, жив у німця Гельріха, де вивчив німецьку мову. Мешкав у селі Банау в Сілезії (Banau, Bahnau, Kreis Frankenstein) - після війни це село офіційно іменується по-польськи Дзбанув (Банов-Банів-Дзбанув), гміна Бардо, повіт Зонбковицький поблизу Вроцлава. Мабуть, в 1921 році Гаврило одружується з місцевою жителькою Ганною Казимирівною. За одними даними вона була німецько підданою полькою, за іншими – німкенею.
У 1922 році в цьому селі у них народився хлопчик Вальтер.
З розповідей Гаврила:
![Учасник Першої світової війни Гаврило Іпатійович Бровченко (1885-1972). Фото 1920-х років]()
На фотографії 1920-х бравий Гаврило нагадує людей свого покоління – чи то Семена Будьонного, то чи комкора Григорія Гаркавого з сусіднього Новомосковського повіту родом, а, може, когось з персонажів шолоховского «Тихого Дону».
У 1924-му сім’я переїжджає в СРСР, на батьківщину Гаврила – в Україну. 17-річна дочка Євдокія тоді вперше побачила свого батька. А він з новою дружиною і сином живуть перед Другою світовою війною в Дніпропетровську. Міцний Гаврило працював на заводі ім. Петровського, потім носієм на залізничному вокзалі.
Син Євдокії Петро доводився Вальтерові племінником, але той був лише на сім років молодший за дядька. У Петра збереглися дитячі спогади про те, що якось до них у Майорку приїхала сім’я діда. Вальтер був жвавий хлопець, заліз на дерево, але суха гілка під ним обламалася, він упав і розпоров собі живіт. Закінчилося все благополучно. Це все, що зберегла дитяча пам'ять Петра.
Вальтер здобуває середню освіту, стає рекордсменом змагань з плавання в своїй школі. За словами зведеної сестри Євдокії Чабан, якось його викликали на змагання до Ленінграда, там же його взяли на дійсну службу, там його застала й війна.
Дещо інше говорить Інтернет. У 1940 році 18-річний Вальтер Бровченко вступає в Севастополі до Чорноморського вищого військово-морського училища ім. Нахімова. Тож вважалося, що перебував в армії з серпня 1940-го. З початком війни 1941 року – її учасник. На фронтах – з березня 1942-го. У його військових анкетах місце народження вказано так: Польща, Броцлавське воєводство (звичайно, треба: Вроцлавське), село Банау.
![Вальтер Гаврилович Бровченко, народ. в 1922]()
Головстаршина В. Бровченко служить завідувачем рухомим артилерійським складом окремої автороти 23-ї стрілецької дивізії. Навесні 1943 року представлений до медалі «За бойові заслуги». Ось як при цьому були викладені його заслуги: «Протягом усіх бойових операцій ... і під час знаходження в 23 СД (стрілецькій дивізії) безперебійно забезпечував доставку боєприпасів у частини і підрозділи, використавши для цього всі види транспорту ... При доставці боєприпасів на ОП (огнева позиція), при обстрілі і бомбардуванні виявляв виняткову мужність і спокій.
Начальник артпостачання 23 СД, майор артилерійсько-технічної служби Єрмолаєв.
27 травня 1943».
У травні 1945-го В. Бровченка рекомендовано нагородити медаллю «За оборону Кавказу».
Після війни Вальтер продовжив навчання, як морський офіцер служив на Північному флоті, капітаном далекого плавання. Дослужився до капітана другого рангу. 6 квітня 1984-го нагороджений орденом Вітчизняної війни другого ступеня. Жив у Ленінграді. У 1967-му служив у Феодосії. А, вийшовши у відставку, жив з родиною в Криму і помер у Феодосії. На фотографії, подарованій матері в 1962 році, підписується не Вальтером, а Валентином. Вальтером у радянській країні жити було незатишно.
Дружиною його стала Пелагея Петрівна (нар. 28 вересня 1922), яка нібито була дочкою генерала. У цьому шлюбі 25 листопада 1957-го народився син Геннадій Вальтерович Бровченко, який нині мешкає з сім'єю в Феодосії. У шлюбі з Ольгою Георгіївною (народженою 11 листопада 1955) з'явилися на світ дочка і син – Юлія Геннадіївна Бровченко (17 березня 1979) і Леонід Геннадійович (5 липня 1986).
Тепер про Гаврила Іпатійовича Бровченка. Влітку 1934 року його заарештувала міліція села Високопілля Дніпропетровської області і доставила у відділення НКВС у Дніпропетровську. Його звинуватили у співучасті у продажу викраденого бабіту. (Бабіти – антифрикційні сплави для підшипників і частин машин, які труться. Відзначаються низьким коефіцієнтом тертя. Від прізвища американського винахідника І. Бабіта).
Гаврила засуджено на три роки, ув’язнення відбував у тюрмі Дніпропетровська. До 1939-1940 протягом десятка років жив на вулиці Широкій, 3 (потім вул. Горького), згодом перебрався на вулицю Порохову.
Спеціальної чи загальної освіти Гаврило не мав – був самоуком. Під час Другої світової війни і німецької окупації Гаврило Бровченко працював у майстерні водопостачання депо станції Дніпропетровськ. У його обов’язки входило перекладати розмови виробничого характеру поміж німецьким майстром Міллером та робітниками водопровідних майстерень.
За спогадами онука Петра під час війни дід Гаврило привіз їм карбідну лампу. Карбід з водою виділяв газ і він забезпечував світло. Але лампа була небезпечна і могла вибухнути. Петро каже, що з лампою пов'язана окрема історія. В окупацію її забрали у них німці для свого штабу, але зрештою повернули. Потім цю лампу позичили радянські солдати, але ці не вважали за потрібне повернути...
Гаврило все ж перед смертю став родичатися з донькою та її дітьми, сином і донькою. Про це нагадує загальне фото початку 1960-х. Також збереглася порцелянова статуетка з дівчиною, яка тримає в руках розписного глечика (завод у Баранівці) з замовленим у гравера підписом: «Дорогій доньці від батька в день народження. 19.VIII / 1959». Крім двох фотографій, це – єдине, що залишилося в сім'ї від прадіда Гаврила. Помер він у Придніпровську (нині Самарський район обласного центру – лівобережна частина м. Дніпро) 7 січня 1972 року.
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
