14.2. Кіловчуки не продаються
Перед війною 1941 року останнім головою колгоспу у Волоському став Михайло Кіловчук. Ми попросили його доньку Раїсу Шевцову, яка до і після війни жила у Волоському, розповісти про свого батька.
![к. 14.2.-1_Раїса Шевцова (Кіловчук)]()
«Коріння мого батька Михайла Миколайовича Кіловчука – у Запорізькій області. Пращур був козаком у Запорізькій Січі. Мандруючи, вподобав собі Малу Софіївку, що біля Гуляйполя, там осів і одружився. Дід Микола і баба Ганна мали одинадцятеро дітей – шість хлопців і п’ятеро дівчат. На війні загинуло четверо синів, лишилися найстарший Матвій, який працював директором банку, і Михайло – мій батько. Роботяща дідова та бабина родина мала добре господарство.
Старожили розповідали, що частенько у Малу Софіївку навідувався отаман-анархіст Нестор Махно. Там він тримав награбований скарб, крутий був на розправу, і його боялися. А втім, Нестор Іванович мав веселу вдачу, вирізнявся й підвищеним інтересом до жіночої статі. Селяни ховали своїх доньок-красунь у кукурудзяному бадиллі від його наполегливих залицянь.
Найменший із братів Михайло, мій батько, закінчив чотири класи школи і з тринадцяти років пішов, так би мовити, у люди, шукати кращої долі. Дорогою трапилася пригода: у малого бідолахи видурили полотняну торбу з харчами. Неборака пішов далі. Наймитував, служив у поміщика на Полтавщині три роки. А коли настав час розрахуватися за роботу, то хлопець отримав не гроші, а стусанів за наказом господаря. Так, з порожніми руками, але змужнілий підліток повернувся додому. На порозі рідної оселі спочатку його навіть не впізнали.
Сидіти у рідних на шиї не годилося, тому батько влаштував його вагоноводом. У роки революції Михайло вступив до комсомолу. В 1933-му був направлений у село Таромське організовувати колективне господарство під назвою «Паризька комуна». Контора містилася на другому поверсі будинку купця Калениченка, а на першому був магазин, згодом клуб. Головою колгоспу обрали Махлая, заступником – Івана Дубчака, мого батька – комсоргом.
Одружився він з Марією Душенко, родом з села Борки Харківської області. Її батько Олексій працював начальником потягу, а мати Феня була домашня господарка. Їм сподобався Таромський край, там і оселилися. У родині виросло п’ятеро дітей. Марія, моя мама, була найстарша. Пригадую, як дід гарно співав і грав на різних народних інструментах. Може, то від нього в мене виявилися здібності до поезії та музики.
У 1941 році батька перевели в село Волоське головою колгоспу. Як почалася війна, його взяли на фронт, там був поранений. Коли наші війська відступали, матусю з нами, двома дівчатами, та іншими односельцями зобов’язали гнати колгоспну худобу на Схід. Дійшли до Ростовської області, до самої Волги.
Після війни люди поверталися у рідні місця, відбудовували господарства. Батько закінчив технікум і продовжив головувати у колгоспі в Таромському ще вісім років. Організував овочеву і дві польові бригади, тваринницьку ферму. Потім колгосп реорганізували, об’єднавши з радгоспом «Долинський», створили рибне господарство. Пізніше він завідував тваринним комплексом у селі Перещепине, працював агрономом у радгоспі «Долинський», і скрізь сумлінно виконував доручену справу.
Про горду вдачу татуся свідчить такий випадок. Якось несподівано ми отримали лист з Криму. Його написав колишній поміщик, той, що не заплатив татові за роботу в давні юнацькі літа. На схилі років, згадуючи молодість, він мучився докорами совісті, тому розшукав колишнього робітника-підлітка і запросив його з родиною в гості, щоб якось спокутувати свою провину. Винятковий випадок! Як він опинився у Криму, мені не відомо. Я ніколи не бачила море й дуже хотіла поїхати, але батько розірвав лист і сказав: «Кіловчуки не продаються. Кожному катюзі по заслузі». Ось таке було наше старше покоління. Вже давно немає на цьому світі моїх дорогих батьків.
У 1990 році ми з чоловіком Миколою і двома синами Юрою (учасник Афганської війни) та Сашком переїхали до Очакова Миколаївської області. Тепер один син живе з родиною в Миколаєві, а другий – в Очакові. Кілька років тому помер мій чоловік Микола, бо у війну пройшов табори смерті (Бухенвальд, Равенсбрюк). Сумую за ним.
Я вже давно на пенсії, але душа не хоче старіти – написала близько ста віршів і понад сім десятків пісень. Товаришую з колишньою львів’янкою Кірою Борисівною Тарасевич. Ми пишемо і виконуємо власні пісні, беремо участь у місцевому хорі ветеранів та у волонтерському русі. На День Перемоги хор завжди виконує мою пісню «Біля меморіалу». Ми виступаємо у різних містах України та приморських санаторіях. 2010 року вийшла поетична збірка очаківських поетів «Ветра надежды», яка отримала в Одесі премію Дюка. У збірці представлена і моя поезія. Люблю людей, намагаюся своєю енергією запалити у них оптимізм і позитив».