15.5. «Волоське – колиска Лікнепу»
У своїй книзі «Історія і люди Лікнепу», автор Олександр Олександрович Попов зазначає: «Історія села Лікнеп (нині Сонячне) така. Засновували його в середині двадцятих років XX століття переселенці із села Волоське.
Чому люди, предки яких і вони самі народились в наддніпрянському селі, заснували нове поселення серед степу?
Молода радянська держава почала підготовку до будівництва в місті Запоріжжі гідроелектростанції. В зв’язку з будівництвом греблі і очікуваним високим підйомом води, всі, хто жив на березі Дніпра, повинні були переселятись в інші місця.
Відселеним сім’ям, для забудови хат і під городи були виділені землі у цілинному полі, на якому росли густі бур’яни. Село це назвали Лікнеп (від слів ліквідація неписьменності). Будувалося воно у 1924-1925 роках минулого століття і знаходилося на відстані біля 50 кілометрів від с. Волоського.
Всі роки проживання після заснування села українці та волохи живуть в мирі та злагоді і у них багато спільних сімей.
Волохи навчились готувати українські страви. А українцям подобалась національна їжа волохів: вертута, плачинди, вардзарі, тішкацей, боршмарі (борщ з пшоном, картоплею, щавлем, сальною жаркою без помідорів, перед кінцем варки в нього додавали багато сметани).
Популярними в селі Волоське, а потім і в селі Лікнеп, були волоські коржі з салом. При цьому сало різалось на невеликі шматочки, піджарювалось і змішувалось разом з тістом. Дякуючи калорійності таких коржів, селянам вистачало цієї їжі на багато годин праці на полі, тільки запиваючи їх кисляком, квасом або компотом.
Не менш калорійною була і така страва, яку називали «товченики». Готувались вони так: різали молоду курку або велике курча і їх печінку, пуп, а також нестаре солоне сало та цибулю - різали на шматочки і клали в тісто. Потім з цього тіста робили величенькі котлети і кидали їх у киплячий борщ. Коли після цього борщ знову закипав, тільки тоді додавали в нього капусту, щоб вона була недовареною, тобто більш корисною, а також - спеції. Після цього страва ще кипіла на малому вогні 7-8 хвилин. Спочатку їли борщ. Потім подавалось м’ясо курки чи курчати, яке варилось у цьому бульйоні. Разом з ним замість гарніру подавали товченики, які поливались юшкою з борщу, в яку додавалась велика кількість товченого часнику. Після такого обіду вечеряти вже не було потреби, - вживали овочі та фрукти.
Борщ з м’ясом і товчениками готували у вихідні і святкові дні, коли вдома була вся родина. Інколи до столу запрошували навіть родичів та поважних сусідів.
Довго популярною була і молдавська мамалига (каша із дрібної кукурудзяної крупи, яку їли з розтопленим вершковим маслом).
Від старожилів сіл Волоське і Лікнеп чув, що в тяжкі дореволюційні роки та в період Громадянської війни, коли виробництво у містах значно скоротилося, селяни навчились майже все майструвати самотужки. Навіть такі промислові товари, як цвяхи, мило, фарби і багато іншого, не кажучи вже про цигарки. Як казали волохи: «На жаль, ми не навчились тільки робити голки для шиття та гас (керосин)».
Вважаємо за необхідне сказати про чотири категорії найбільш відомих мешканців:
– про людей, які народились і до повноліття жили в с. Волоське;
– про людей, які народились у с. Волоському, а зростали у с. Лікнепі;
– наступна категорія – люди, батьки яких родом з с. Волоського, а вони народились і виросли у селі Лікнеп (нині – Сонячне).
І. Про людей старшого покоління, які народились і зростали в с.Волоське (подаються по наростаючій даті їх народження)![Каракаш Дмитро Семенович]()
КАРАКАШ Дмитро Семенович. Рік його народження приблизно 1875. У перекладі Каракаш – це Чорнобровий (кара – чорний, каш – брова/ або ще гора). І дійсно, як знають мої земляки, більшість членів цього роду мали густі чорні брови. Одержав духовну освіту і працював священиком. Як і деякі інші служителі церков, у 30-ті роки минулого століття був засланий в Сибір. Згодом реабілітований, та в рідні краї вже не повернувся. Помер там у похилому віці. В Росії залишились жити і всі члени його сім’ї.
Його молодший брат КАРАКАШ Кирило Семенович був церковним старостою. Громада обрала його представником від села Волоське на Катеринославському губернському зібранні по виборах представника в російську державну Думу.
Син його КАРАКАШ Андрій Кирилович народився у 1897 році, у 1913 році закінчив Новомосковську учительську гімназію. Андрій покохав доньку єврейського крамаря, але батько, Кирило Семенович, категорично заборонив йому зустрічатися з єврейською дівчиною. Через це Андрій з власної ініціативи попросився на фронт у Першу світову війну. Загинув в кінці війни в Угорщині у 1918 році. Враховуючи великі заслуги перед російською армією, його тіло у цинковій труні з Угорщини різними видами транспорту було привезено у с. Волоське. Разом з труною доставили кам’яний хрест, який зберігся до цього часу на цвинтарі у с. Волоському.
![Олександр Іванович Каракаш біля могили двоюрідного діда Андрія Каракаша]()
Третій їхній брат КАРАКАШ Федір Семенович багато років працював учителем.
У с. Волоське у 1903 році народився його син КАРАКАШ Дем’ян Федорович. Брав активну участь у бойових діях періоду Великої Вітчизняної війни, був тяжко поранений. Декілька разів приїздив у село Лікнеп, останній раз - у 1948 році. Це племінник раніше згаданого Д.С. КАРАКАША та М.С. ПОПОВОЇ (КАРАКАШ) і старший рідний брат КАРАКАША Олексія Федоровича, який до 1952 року проживав у с. Лікнеп, та РУДОЇ (КАРАКАШ) Дарії Федорівни, яка жила і похована у нашому селі. Дем’ян Федорович досяг високих службових посад. Захистив кандидатську та докторську дисертації. Був ректором Харківського науково-дослідного інституту, мав наукове звання професора. Декілька років працював завідуючим обласним чи міським облздороввідділом Харківської області. Після цього продовжував займатися наукою, був обраний членом-кореспондентом, а згодом - академіком Академії медичних наук СРСР.
![Каракаш Петро Захарович]()
КАРАКАШ Петро Захарович (1912-1998). Багато років працював завідуючим відділом промисловості і транспорту обласної газети «Зоря». Був членом Спілки журналістів СРСР.
Дід його Кирило Каракаш служив священиком, а дядько Іван Кирилович (1895-1938) – теж народжений у Волоському, учитель Сурсько-Михайлівської школи у Солонянському районі, репресований як український націоналіст. Петро Захарович був лектором товариства «Знання». Про це нам розповів його син Ігор, який живе нині в Одесі.
Прізвище Каракаш у Волоському було дуже поширене. І батько, і мати Петра були саме з цього роду. Батько Захар помер рано, а мати Марфа Кирилівна - близько 1970 року.
Перед війною Петро Захарович одружується. Його дружина Лола жила під Мінськом. У 1940-му у них народжується син Валера. Перед самою війною дружина із Дніпропетровська повернулася в рідну Білорусь. З перших же днів війни дружина і син опинилися на окупованій території, і він більше про них нічого не знав.
…День 22 червня 1941 року застав Петра Каракаша на кордоні. Воював з першого дня війни. Був замполітом окремого батальйону, мав поранення і контузії. Закінчив війну в Австрії заступником коменданта одного з міст - десь під Віднем. З війни повернувся кавалером ордена Великої Вітчизняної війни, мав чин капітана. Не одразу, але все-таки повертається в Україну. Після війни закінчив Дніпропетровський держуніверситет, потім - факультет журналістики Вищої партійної школи.
Працює в Києві в одній з редакцій. Але щось завадило кар’єрі, і Петро Каракаш опиняється у Дніпрі - в редакції обласної газети «Зоря». Це виглядало як пониження в кар’єрному зростанні. Працюючи в журналістському колективі, познайомився з лікарем Галиною Антонівною Ковальовою (1922-2016). Петро Захарович одружується вдруге, і 1960-го у них народжується син Ігор.
Тільки через тридцять років по війні Петро Каракаш отримує несподівану вістку від свого першого сина Валерія. Лист прийшов з далекої Австралії. Виявилося: його перша дружина з новим чоловіком-поляком опинилися в Британії. Звідти емігрували до Австралії. А десь 1974 року чоловік Лоли помирає, і з Австралії в Україну надходить лист – син почав розшукувати батька. Перед Московською Олімпіадою 1980 року вони, нарешті, зустрілися – Валера прилетів до Москви. Так Петро Каракаш майже через сорок років зміг зустрітися з сином, якого загубив однорічним. Відтоді вони активно листувалися. Син - учитель, щоправда, знав лише польську й англійську мови.
Тільки під часи перебудови, у 1988-1989 роках Петро Захарович на запрошення сина на місяць злітав до Австралії. Нарешті, 1993 року далекий син зміг приїхати до батька в Україну, в колись закрите для іноземців місто Дніпропетровськ. Заодно побував у Мінську – в рідних краях матері. Його супроводжував український брат Ігор. А 1997 року ще раз побував в Україні – брати залюбки разом подорожували протягом місяця.
Після виходу на пенсію Петро Каракаш читав лекції у товаристві «Знання». Добре знав генерала Костянтина Грушового і навіть допомагав як журналіст писати йому книгу «Тоді в сорок першому».
Воєнному часу присвятив власну книгу документальних повістей про льотчиків - «Грань риска» (1985). Мав звання «Заслужений працівник культури УРСР».
Поховали його у рідному селі Волоському над Дніпром.
![Каракаш Олександр Іванович]()
КАРАКАШ Олександр Іванович (1937 року народження) розповідає про себе та своїх батьків.Мої батьки - Іван і Ксеня Каракаші - знайшли одне одного, мабуть, по велінню самої долі. Він – із села Волоського, народився у 1895 році, а вона (дівоче прізвище Лимаренко), на цілих п’ять років молодша, родом із Павлограда. Побралися, почали жити разом у місті Дніпропетровську.
Молоду сім’ю Каракашів було за що поважати. Іван Кирилович – учитель, викладав російську мову та літературу у Сурсько-Михайлівській школі Солонянського району, дружина – Ксенія Григорівна – кмітлива та вправна, також не сиділа без роботи.
Я з’явився на світ у 1937 році – у тривожний, непростий час: люди були пригнічені, перебували у постійній напрузі з приводу того, що будь-кого і будь-де могли схопити служаки НКВС і звинуватити у зрадництві чи політичній неблагонадійності.
Так сталося і з моїм батьком, якого я зовсім не пам’ятаю. Його забрали просто з уроків, зі школи, у присутності колег-вчителів та учнів. Маму також зняли з роботи як дружину ворога народу – без права працювати на державних та суспільних посадах. Ніхто нічого не пояснював і, звісно, ніскільки не переймався тим, як житиме сім’я без батька. Нам залишалося надіятись на самих себе, щоб не пропасти і не зганьбитись під нещадним тавром «родини ворога народу», яке тяжіло над нами аж до 1958 року.
У 1956 році я пішов служити до війська, став солдатом Червоної Армії, гідно виконував свої обов’язки і став командиром танка-розвідника. Після служби, у 1959 році, вступив до Дніпропетровського металургійного інституту. Дуже хотілося вчитись і добитись гідного статусу у суспільному житті.
Вищу освіту здобув у 1965 році. Вирішив йти в аспірантуру у цьому ж закладі. Захистив дисертацію, став науковим співробітником. У 1972 році перевівся на іншу роботу, працював консультантом з проблем чорної металургії, а через рік – вченим секретарем у Придніпровському науковому центрі Академії наук України. Головою тут був видатний фахівець в області металургії - академік Зот Ілліч Некрасов, один із друзів президента АНУ Бориса Євгеновича Патона.
Так склалося, що у 1981 році я повернувся у ДМетІ і до 2012 року працював доцентом, професором, науковим співробітником. Став автором підручників, монографій, винаходів та ін.
Мене завжди цікавили долі моїх рідних. Я склав родове дерево про Каракашів та їх близьких, котрих тільки вдалося відшукати. Дослідив життєві шляхи тих активних вихідців з Волоського, які були розстріляні у часи «червоного терору» (1936-1938 років). За що? А тільки за те, що входили до складу драматичного гуртка організації «Просвіта», одним із керівників якого у 1918 році був мій батько, Іван Кирилович Каракаш.
Треба відмітити, що у часи приналежності до «Просвіти», її члени, з бажання та волі представників УГБ НКВС, вважалися і зараховувались учасниками контрреволюційної куркульсько-повстанської організації. Саме по цьому звинуваченню забрали мого батька…
Згідно Постанови №2256 від 6 квітня 1992 року Президія Верховної Ради України та Кабінет Міністрів України (постанова №530 від 11 вересня 1992 року) підтримали ідею Академії наук України, ряду державних органів та громадських організацій про підготовку і випуск багатотомної серії книг «Реабілітовані історією». Про громадян, які стали жертвами репресій в Україні протягом 20-50-х років ХХ століття.
На основі публікацій різних часів цього періоду у більшої частини українців склалося враження, що репресії торкнулися лише визначних керівників партійних, правоохоронних органів, найбільших підприємств, військових, але при уважному аналізі вказаної серії, а особливо матеріалів другої книги серії - «Реабілітовані історією. Дніпропетровська область» читач переконається, що дві третини від мільйонів репресованих у Радянському Союзі складають прості робітники та селяни.
![Іван Андрійович Попов]()
ПОПОВ Іван Андрійович. Народився у с. Волоське у 1930 році. Попових тут було багато. Щоб не помилитись, треба було назвати, де живуть. Про Андрія Попова казали: той, що живе на кручі. Саме тут, на природному підвищенні, зручно примостилась його маленька хатина під солом’яною стріхою, у якій вони з дружиною виростили трьох синів і донечку. Найстаршим був Ваня – допитливий та кмітливий. Швидко засвоїв волоську говірку, якою спілкувались батьки, став надійним помічником по господарству та й нянькою для менших дітей.
Батьки – колгоспники, то й їх дітям ще змалечку місце роботи було добре відоме – або в степу, або на фермі. Івана посадили на водовозку – найбільш підходяще для його віку та зросту. Треба було рано-вранці наповнити біля колодязя чималеньку діжечку та й везти конячкою у степ холодну воду для тих, хто займався косовицею, політтям, сінозаготівлею. Люди у спеку з жадібністю пили та дякували хлопцеві за те, що додавав їм сил для роботи. Гукали: «Ванько! Ти ж не забудь завернути на ті гони, де полять жінки!» Та він і сам знав, що не можна нікого залишати без води, його завжди чекали, на нього надіялись, йому вірили. Почуття обов’язку народилось у нього з самісінького дитинства…
Коли у сорок першому почалась війна, Вані тільки-но виповнилось одинадцять років. Батька забрали на фронт і на його худенькі плечі ліг увесь тягар чоловічої роботи. Адже він – найстарший. При окупантах він продовжував трудитись у колгоспі, так само возив воду та як міг підтримував родину своїм мізерним підробітком. Часом доводилось «полювати» на ховрахів – ці польові гризуни ставали у пригоді, коли у селян було сутужно з харчами. Ще з голоду 33-го року навчились виливати ховрахів із нір та ставити капкани… Вже стало звичним, що у кожній хаті сушились шкірки ховрахів, бо й на тому можна було мати вигоду.
![Нагороди Івана Андрійовича Попова]()
Закінчилась війна, але Андрій Попов не повернувся додому, загинув десь на далеких фронтах. Підліток Іван після закінчення сільської п’ятирічки подався до ФЗН (фабрично-заводське навчання) у Дніпропетровськ. Навчався, працював слюсарем-складальником на заводі металоконструкцій імені Бабушкіна. Звідти й пішов у повоєнний час служити до лав Радянської Армії, у Прибалтику. Погодився стати водолазом. Хоч і важко служилось, але була й перевага – їх добре годували.
Служба тривала довгих п’ять років. Де тільки не доводилось працювати! Посилали військових на будівництво та відновлення мостів, на спорудження портів. Зокрема працювали у Ризькому порту.
Під час проходження служби зустрівся з росіяночкою Лідою, покохали одне одного, вирішили одружитися. Вона погодилась на переїзд.
Повернувся демобілізований солдат Іван Попов до рідного міста і знову – на завод. Тут молодій сім’ї надали квартиру. Дружина, Лідія Єгорівна, стала інженером відділу постачання в управлінні «Укрметалургремонт». А Іван Андрійович, маючи досвід роботи, керував бригадою, вступив до лав комуністів, що незаперечно підсилювало авторитет на виробництві.
У сім’ї Попових у 1958 році народився син Олександр. Незабаром його стали возили в гості до бабуні, на ту саму кручу, у біленьку хатку під соломою. Хлоп’яті дуже подобалось спостерігати, як тато спілкується з односельцями на тій малозрозумілій говірці, яка водилась тут із самого заснування села Волоського, подобались місцеві звичаї, легенди. Для міської дитини відкривались таємниці природи, у якій живуть щирі і добрі люди. Тут зростав і його тато. Він став знаним не тільки на підприємстві, де працював. Здобув звання Заслуженого будівельника України, мав два трудових ордени Радянського Союзу.
Звісно, що хлопцеві також захотілось стати будівельником. Він після закінчення школи вступив до Дніпропетровського будівельного інституту. Олександр Іванович перейняв від свого батька наснагу до праці, кмітливий розум і доброзичливість.
Його батьки поховані у селі Волоському. Про них пам’ятають, їх поважають і ставлять у приклад підростаючим поколінням.
![Микола Трохимович Постолака]()
ПОСТОЛАКА Микола Трохимович (1933-2018). Народився 9 серпня 1933 року. У дитинстві малий Миколка не мріяв бути співаком чи артистом. Як всі хлопчаки любив активні ігри: лазити по деревах, грати у піжмурки, плавати у Дніпрі, стріляти з рогаток. Пішов до першого класу у 1941 році, коли в рідному Волоському стали хазяйнувати фашисти. Усе життя Микола Трохимович любив свого старшого брата Івана, який пройшов і Фінську, і Велику Вітчизняну, мав високий офіцерський чин. Вперше прокинувся потяг до мистецтва із приходом до школи нового вчителя української мови та літератури Василя Терентійовича. Той читав вірші на уроках так зворушливо, що всі слухали його з відкритими ротами. Учитель організував у школі хор і драматичний гурток, у якому Микола зіграв свою першу роль Вовка у байці «Вовк та Ягня» Леоніда Глібова. Згодом поставили «Марину» за Т.Шевченком. І в хорі, і в драмгуртку, і на олімпіадах завжди був першим. Маючи від природи міцну статуру, вступив до Фізкультурного технікуму. Проте артистичний талант взяв гору над спортом і 1961 року Микола Постолака закінчує Дніпропетровське музичне училище ім. М. Глінки. Працював актором-вокалістом у Дрогобицькому українському музично-драматичному театрі, у Вінницькому музично-драматичному театрі (10 років), а у 1969 – 2014 рр. безперервно служив у театрі ім. Т.Шевченка. У 1970-х головний режисер Ілля Кобринський доручив молодому актору головну роль у драмі «Пам’ять серця» О. Корнійчука. Знадобилися фізичні дані артисту при створенні образу богатиря, чемпіона світу з вільної боротьби Івана Давидова у опереті Лядової «Під чорною маскою». З успіхом виконував партію Володимира із вистави «Князь Ігор» Бородіна в оперному театрі Дніпра. Романтичними героями, що стверджували думку про піднесену непереможну силу справжнього кохання були: сміливий український козак Андрій у опері «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського, грузинський князь Коте у «Витівках Хануми» Канделі, румунський вчитель Мірою у опереті «Алькор і Мона» М.Себастіана, у комедійній та характерній формі існували герої - Олексій, а згодом Кандзюба у «Сватанні на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, Левко в «Майській ночі» за Гоголем, циган Палі Рач («Циган-прем’єр») та театрал Феррі («Сільва») в оперетах І.Кальмана та багато інших. Поряд з героями із музичних вистав жили своїм різноманітним життям персонажі з драматичних творів. Серед кращих ролей – мудрий кобзар із драми Байда «Роксолана» Загребельного, Мирослав, («Ярослав Мудрий») Івана Кочерги, Кобзар («Маруся Чурай» Л.Костенко), директор гімназії Барильченко із трагікомедії «Житейське море» І.Карпенка-Карого, емоційний Яків Ковінька із комедії «Шлюб за оголошенням» В. Канівця, Фельдфебель із історичної хроніки «Матінка Кураж та її діти» Б. Брехта, Золотницький із комедії «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, Ґжеґош («Дами і гусари») А. Фредро, Виборний («Наталка Полтавка» І. Котляревського). Полонила серця глядачів пара похилого віку в драмі «А далі тиша» за п’єсою «Поступися місцем завтрашньому дню» В. Дельмар у чудовому виконанні заслужених артистів України Миколи Постолаки та Алли Пуліної.
Не можна було уявити собі жодного концерту без Миколи Трохимовича. Протягом багатьох років творчої діяльності чарував слухачів українською піснею, даруючи українське слово, пропагуючи справжнє мистецтво. Пісенний репертуар різноманітний: твори К. Стеценка, М. Лисенка, П. Чайковського, М. Глінки, С. Рахманінова, І. Поклада, Ю. Мілютіна, пісні на тему війни та, звичайно, українські народні.
Постолака М.Т. був членом НСТДУ і членом художньої ради театру. Лауреат регіональної театральної премії «Січеславна» у номінації «Наш родовід» та інших фестивалів і конкурсів.
45 років віддав служінню в Дніпровському академічному українському музично-драматичному театру ім. Т.Г. Шевченка. Через хворобу Микола Постолака був змушений залишити рідний театр. Проте не уявляв життя без мистецтва – навіть на милицях виходив на сцену до своєї коханої (заслужена артистка України О. Петровська) в драмі Р. Галушко «Заради любові» в образі ветерана війни Миколи Івановича.
9 березня 2018 року на 85-му році після тяжкої хвороби залишив цей світ Микола Трохимович. Його сильний дух і водночас добродушність та щирий гумор надовго залишаться в пам’яті глядачів, родичів і колег.
На честь Миколи Посталаки Новоолександрівською сільською радою за поданням мешканців громади одна з вулиць с. Волоського була названа на його честь - Набережна Миколи Постолаки.
ІІ. Про людей, які народилися у с. Волоське, а зростали у с. ЛікнепБИРСАН Василь Петрович. Рік народження 1924. У 1941 році у 17-річному віці був примусово відправлений на роботи до Німеччини. Після закінчення Дніпропетровського інституту інженерів транспорту понад 44 роки працював у залізничній галузі в Російській Федерації. Пройшов трудовий шлях від робітника, молодшого спеціаліста до начальника Ульяновського відділення Куйбишевської залізниці, однієї з найбільших в СРСР. На цій посаді працював більше 14 років, відповідно якій мав звання генерал-лейтенанта. Неодноразово обирався до виборних партійних та профспілкових органів. Мав багато почесних звань та нагород. Очолюваний ним колектив заносився на Всесоюзну дошку пошани ВДНГ, неодноразово нагороджувався перехідним Червоним прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС та ЦК ВЛКСМ. Йому було присвоєно звання «Почесний громадянин Ульяновської області» та «Заслужений працівник транспорту СРСР».
Ще одне джерело спогадів про Василя Петровича – це уривок з книги Валентини Литвиненко «Почесний громадянин Росії – син землі придніпровської».
![Бирсан Василь Петрович]()
У цій книзі йдеться не про властивості людської пам’яті, а скоріше про те, як і що згадується людині, яка пройшла життєвий шлях довжиною майже в дев’ять десятків літ крок за кроком зі своєю країною і з народом, який створював історію держави своєю працею, зусиллями і з повною відповідальністю перед майбутніми поколіннями.
Якось з’явилась у нього власноруч написана скромна брошурка з написом «Бирсан Василь Петрович. Автобіографія». Ні, це не просто перелік подій і дат, а глибоко осмислена розповідь про всі повороти нелегкої долі, які трапились у конкретно взятій ситуації з конкретними людьми та обставинами. Сторінка за сторінкою – і ти вже не можеш відірватися від написаного, ніби головний герой – найближча тобі людина. З нею варто співпереживати, за неї хвилюватися, разом страждати, мучитись, радіти – вмирати і воскресати.
Навіть не варто мати ніяких сумнівів у тому, що після знайомства з цією автобіографією допитливим журналістам обов’язково захочеться зустрітися з героєм брошури. Ще б пак! Адже він родом із Придніпров’я, краю багатого знаменитостями, які увійшли в історію . Як же не розповісти землякам про того, хто справді заслуговує на право знаходитись в елітній когорті, яка прославила Дніпропетровщину далеко за її межами! Та й не тільки землякам, адже події життєвого шляху цієї людини позначились на різних просторах і колишнього Радянського Союзу, і нинішнього близького і далекого зарубіжжя.
Тому, хто зна своє коріння, торується життєвий шляхЗ особливою ретельністю, обережно, по крупинці збирав дані про свій родовід Василь Бирсан. Для нього була важливою кожна деталь: де жили, чим займалися, чим дорожили, до чого прагнули його предки. Безумовно, він багато чого здобув у спадок. І цей скарб варто передавати з покоління в покоління. Його не зміряти у цифрах, він не має фізичної ваги. Це дещо піднесене, гідне і горде. Одним словом – родове.
Як же не гордитись, до прикладу, тим, що дід, на честь якого, певно, і назвали одного з онуків, - Василь Якимович Бирсан, у 1914 році був призваний на службу до царської армії, під час Першої імперіалістичної війни брав участь у військових діях на Південному та Південно-Західному фронтах, був поранений і до останніх сил залишався вірним солдатському обов’язку. Після важкої хвороби його демобілізували і відправили додому. У 1915 році сім’я поховала свого годувальника. Вдова – Лукія Семенівна Бирсан – залишилась з п’ятьма дітьми.
Жили вони у центрі села Волоське. Дітям випало подорослішати раніше, ніж скінчилось їх дитинство. Тяжка ноша випала єдиному синочку – десятирічному Петрові. Сестра Марійка була не набагато старшою за нього, а решта, трійко сестриць, - зовсім малеча. Сильна та енергійна їх матуся не могла, не мала права впадати у відчай, втративши чоловіка, свою опору та надію на довгі роки. Її сліз не бачив ніхто, хіба що тільки темна ніч та ранній світанок, коли спогади про недовгу сімейну радість напливають з особливим щемом та смутком. Удові уявлявся її вродливий та стрункий Василь, підхоплював то одне, то друге своє дитя, кружляв з ними, сміявся і… щезав в ранковому тумані.
Сіроокий, світловолосий, з бравими вусами – такий рідний, такий коханий… Важко було змиритися з тим, що він лежить у могилі на околиці села і ніколи вже не повернеться в осиротілу оселю…
Справжнім мужичком у сім’ї вважався Петро. Його худі плечики вже знали непосильні тягарі, а руки привчались до майстерності землероба на чужій, орендованій землі. Ходив зі старшими родичами за 15-18 кілометрів від свого села на заробітки, щоб під час оранки хоч чимось підтримати сестричок і матір. Харчувався маленький орач тим самим, що й усі: дорослі на цілий тиждень мали запас – вузлик пшона, осьмушка соняшникової олії та ще шкірка сальця, яку не з’їдали, а вкидали для смаку з одного куліша (кандьору) в наступний.
Обставини змушували Петра бути розумним і здібним. А як інакше, коли село в роки громадянської війни миттєво переходило з рук в руки: то банди «зелених», до «денікінці», то «червоні», а то й свої, доморощені «формування»… Бідноті жилось скрутно. В таких умовах загартовувався характер юнака – настійливий, упертий та ще в деякій мірі й бунтівний.
Уподобав він собі дівчину із місцевих. І вона не залишилась байдужою. Тільки була між ними різниця: він був із волохів-молдаван, а вона – із руснаків-українців. Хоч і жили ці народності споконвіків разом, але родичались неохоче. Без згоди батьків молодята зійшлись і жили – не вінчані і не розписані…
Даринка теж народилась у небагатій сім’ї. Її батько Василь Олексійович Черняк і мати Хима Яківна були змушені віддати доньку в найми – глядіти чужих дітей. Навіть грамоті не встигла навчитись…
Зійшлися всупереч батькам та й перебралися у селище Лікнеп (ліквідація неписьменності), де було більше вільної землі. Тут кожному, хто переїжджав, наділяли гектарний наділ під городину і будівництво будинку (заселення пов’язували з майбутнім будівництвом Дніпровської ГЕС у м. Запоріжжі). Крім того можна було отримати орну землю за межами села (у залежності від кількості членів сім’ї).
![Гушко Петро Іванович]()
ГУШКО Петро Іванович.Рік народження 1924. Учасник Великої Вітчизняної війни. Брав участь в бойових діях по визволенню Кривого Рогу від німецько-фашистських загарбників. Закінчив Криворізький гірничий інститут. Пройшов трудовий шлях у Кривому Розі від рядового інженера до директора рудника імені Леніна. Кандидат технічних наук.
![Капацин Василь Семенович]()
КАПАЦИН Василь Семенович. Рік народження 1921. Після від’їзду із села починав трудову діяльність дорожнім майстром на Сталінській, нині Придніпровській залізниці. З 1940 по 1946 рік служив у Червоній Армії. Активний учасник Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації працював у партійних органах Дніпропетровщини та Новосибірська. З 1952 року на керівних посадах в органах держбезпеки Закарпатської і Львівської областей. У 1970 році призначений начальником управління Комітету державної безпеки (КДБ) при Раді Міністрів УРСР по Івано-Франківській області. З 1972 по 1983 рік, до виходу на пенсію, працював начальником управління КДБ Української РСР по Донецькій області. Мав службове звання генерал-майора.
ЛЕГКИЙ Афанасій Федорович. Рік народження 1919. Учасник бойових дій Великої Вітчизняної війни. Після демобілізації служив у НКВС-МВС (Міністерство внутрішніх справ) СРСР. Мав звання підполковника. Декілька років був керівником паспортного столу Ново-Покровського району Дніпропетровської області, який згодом був об’єднаний з Солонянським районом.
СНІСАР Федір Никифорович. Рік народження 1899. Закінчив 4 класи церковно-парафіяльної школи, та в 1935 році - училище, за фахом ветеринарний лікар. Учасник Великої Вітчизняної війни, де був тяжко поранений. Завдяки глибоким знанням у ветеринарії, вважався в районі одним із найкращих фахівців. Односельці поважали його так само, як і ХАМАЗЮКА та СМЕТАНУ - відомих лікарів цієї місцевості.
![Снісар Тимофій Сафронович з родиною]()
СНІСАР Тимофій Сафронович.Рік народження 1901. Освіта чотири класи. В 1925 році разом з сім’єю переїхав з с. Волоське у с. Лікнеп. З дня заснування колгоспу «Червона Україна» і до приходу в село німців був головою колгоспу. В період окупації працював конюхом. Після звільнення села служив у лавах Червоної Армії, де був тяжко поранений. Після війни, на зборах працівників села, одноголосно знову був обраний головою колгоспу, і працював до переїзду у м. Дніпропетровськ.
СНІСАР Василь Тимофійович. Рік народження 1921. Щоб скоріше потрапити на фронт, приписав собі один рік. Воював на фронтах Великої Вітчизняної війни. Був розвідником, снайпером, командиром зенітного відділення. У зв’язку з тим, що на війні здобув тяжке поранення і часто хворів, помер у віці біля 40 років.
![Черняк Іван Петрович]()
ЧЕРНЯК Іван Петрович. Рік народження 1915. Свій трудовий шлях починав робітником у м. Дніпропетровську, на металургійному заводі імені Г.І. Петровського. У 1937 році був призваний до лав Червоної армії. Служив в Забайкальському військовому окрузі. У 1938-40-х роках брав участь у бойових діях з японцями на озері Хасан і річці Халхін Гол по визволенню Китаю. Воював з перших днів і до закінчення Великої Вітчизняної війни. Визволяв від фашистів території країн: Польщі, Румунії, Чехословаччини, Австрії, Болгарії, Угорщини, Німеччини. В період війни був командиром мінометного взводу. Напередодні штурму Берліна призначений командиром роти. Закінчив війну у званні старшого лейтенанта. На війні був тяжко поранений, є інвалідом II групи. Нагороджений орденами «Червоної зірки» та «Вітчизняної війни», багатьма медалями, в тому числі медаллю «За відвагу». Після повернення з фронту на хутір (який називався с. Лікнеп) Іван Петрович працював у колгоспі, у 1947 році призначений головою колгоспу «Червона Україна». Через деякий час був обраний головою Малозахаринської сільської ради. У 1949 році переїхав до Дніпропетровська, де до самої пенсії працював водієм та бригадиром на автотранспортному підприємстві. На час видання книги «Історія і люди Лікнепу» (2010 р.) І.П. Черняку вже було 95 років.
ІІІ. Про людей, які народилися у с. Лікнеп, а батьки - у с. ВолоськеГРИГОРАШ (РОЖКО) Олександра Андріївна. Рік народження 1926. Багато років активно займалася спортом, мала великі досягнення у легкій атлетиці. Заслужений тренер Української РСР та Казахської РСР з легкої атлетики. Виховала у цьому виді спорту чемпіонів СРСР та майстрів спорту міжнародного класу.
![Мірошник Михайло Федорович]()
МІРОШНИК Микола Федорович.Рік народження 1920. Активний учасник бойових дій періоду Великої Вітчизняної війни. Мав багато державних нагород.
МІРОШНИК Михайло Федорович. Рік народження 1926. Трудову діяльність починав у с. Лікнеп. Під час фашистської окупації був примусово відправлений на роботу в Німеччину. Після служби в Радянській Армії закінчив Дніпропетровський планово-економічний технікум. Пройшов шлях від рядового працівника до начальника фінансового відділу одного з найбільших трестів області – «Дніпрожитлобуд».
ПОНОМАРЕНКО Павло Федорович. Рік народження 1930. Двадцять два роки працював заступником голови колгоспів «Україна» та імені Леніна. Нагороджений орденом «Знак пошани».
ПОПОВ Олексій Григорович. 1935 року народження. Починав трудову діяльність на «Південмаші» (ЮМЗ). Потім працював на агрегатному заводі – начальником цеху, заступником головного інженера, заступником директора. Декілька років був штатним помічником-консультантом народного депутата України.
![Попов Олександр Олександрович]()
ПОПОВ Олександр Олександрович.Рік народження 1943. Тридцять сім років працював головою Дніпропетровського обкому профспілки трудящих машиноприладобудування СРСР, з 1991 року – машинобудівників та приладобудівників України. Багато років був членом Президії галузевої профспілки України і членом Ради Міжнародного об’єднання профспілок металістів. Нагороджений Почесною грамотою Дніпропетровської облдержадміністрації та нагрудним Знаком губернатора області «За розвиток регіону», Міжнародною конфедерацією профспілок - Почесним срібним Знаком «За заслуги перед профдвижением». За трудові досягнення, у зв’язку з 20-річчям незалежності України, у 2011 році занесений до Всеукраїнської книги «Велич та пошана» про найбільш відомих людей у нашій державі. В 2009 році йому присвоєно звання «Заслужений працівник профспілок України». Є автором та співавтором чотирьох книг. Член Національної спілки журналістів України. На даний час працює заступником голови обкому та редактором галузевої газети «Трудящийся». В 2018 році Всеураїнським благодійним фондом «Вдячність. Визнання. Надія» Олександру Олександровичу присвоєно звання Лауреат ІІ Всеукраїнської премії «Гордість України», вручено срібну медаль «Гордість України».
![]()
РОЖКО Василь Андрійович. Рік народження 1929. Декілька років був чемпіоном УРСР з важкої атлетики. Заслужений тренер у цьому виді спорту.
![Чабан Іван Захарович]()
ЧАБАН Іван Захарович. Рік народження 1934. Багато років успішно керував трестом «Криворіжбудмеханізація», з 1994 року – голова правління і генеральний директор ЗАТ «Криворіжбудмеханізація». У 1995 році обраний членом-кореспондентом Академії будівництва України.
ЧАБАН Дмитро Семенович. Рік народження 1937. Закінчив військове училище та Академію при Генеральному штабі СРСР. Мав звання полковника. Був начальником політвідділу, військовим радником на Кубі і в Афганістані.
О.О. ПОПОВ
В.В. ЛИТВИНЕНКО
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
