3.8. Розповідає Івлєва Антоніна Онисимівна (в дівоцтві Магро)
Про мою родину по лінії Великих я дізналася від мами Уляни Филимонівни Магро (в дівоцтві Великої). Вона народилась 16.06.1912 року в родині селянина с. Волоське Филимона Родіоновича Великого і його дружини Мотрони Матвіївни, православних, як зазначено у записі метричної книги Преображенської церкви с. Волоське, що зберігається в держархіві Дніпропетровської області. Восприємники (хрещені батьки) Трохим Матвіїв Наливайко – мамин дядько по матері і Горпина Родіонівна Іващенко – мамина тітка по батькові.
В родині було дванадцять дітей, вижили і дожили до старості – шестеро. Брати і сестри всі були письменні та мали якесь ремесло: хлопці – теслярне – робили вози, стільці, лави, столи, мисники, знали ковальську справу, дівчата пряли, ткали, вишивали, шили одяг, возили до міста на бричці городину, молоко. Родина вважалась середняками.
Мама пам’ятає свого діда Родіона, який помер десь в 1919 році. Він їй, як малій дитині, видавався дуже добрим, бо возив їх – онуків і правнуків – каюком (човном) на гострів (острів), що був напроти їхнього подвір’я, яке спускалося прямо до Дніпра, човни стояли в самісінькому городі, і платили вони дідусеві «гроші» - листочки з дерев.
Батько Филимон теж був людиною доброю, лагідною, завжди усміхненою, росту невеликого, хоч мав прізвище Великий. Мати Мотрона була суворіша від батька, крикливою. Їли всі з однієї миски дерев’яними ложками, у кожного була своя ложка, на кінці була «хвігура» - у кого дуля, у кого віл, у кого квітка. Розказувала і про таке: як було мамі років десять, зі своєю двоюрідною сестрою Ольгою вони стерегли дядька Давида баштан декілька тижнів, від села версти три. Варили куліш, спали в курені. Про злодюг і гадки не було (а в цей час була ж громадянська війна!). Але коли їхав Махно через село, то всі дівчата ховались, а надто наша Марфа, якій було тоді років 18. В щілинку ми бачили – сидить на тачанці Махно, а з боків - по дівчині.
Коли почали будувати Запорізьку ГЕС, то родини, які жили в низині біля Дніпра, стали виселяти. Мати Мотрона з сином Гаврилом, який тільки що оженився, і молодшою дочкою Ульяною вирішила переселитись на знов утворений хутір Папуки, де хоч якась річка малась. Але і ця місцевість нікому з переселенців не подобалась, казали – самі горби, люди звикли жити біля величної ріки, де краєвид за Дніпром простирався далеко з лісами, луками, селами.
Місцевість була вибрана для нового поселення в семи кілометрах на захід від Волоського. В селі одна вулиця, десь біля сорока дворів, один колодязь глибочезний посеред села, тому що схил, на якому улаштовувалось село, доволі крутий, також комора і млин. Йшли люди з бідонами і кошовками півтора-два кілометра до Запорізького шосе, дрались на ті горби, щоб втогрувати копійчину. «Богом забуті Папуки» - так всі говорили. Чому «Папуки»? Розповідали, що раніше жив тут якийсь Папук, може паланка (слобода) була, бо нижче села під самою річкою знаходилось кругле озерце, навкруги засаджене всілякими деревами, також і плодовими.
У тридцяті роки організували колгосп, не хотіли люди до нього вступати. Бабуся Мотрона говорила: «Гуртове – то чортове, ця влада не надовго». «Незважаючи на тяжкі умови життя, нам було весело», - говорила моя мама, бо ми були молоді, будували хати, заложили і висадили гарний і великий колгоспний сад гектарів на двадцять п’ять, що й дало офіційну назву селу Червоний Садок.
Голод 32-33 років пережили, як і всюди на Україні, дуже тяжко. Мама порівнювала його з голодом у 21 і 46 роках, то це було незрівнянно. Тоді у кожній родині було хоч щось. У одного - кукурудза, у другого - картопля, ділились з родичами, допомагали одне одному. А в 30-ті роки забрали все.
Щодо моїх родичів по материнській лінії Великих. Найстарший брат Іван брав участь у Першій світовій війні, в громадянську війну служив у Севастополі, потім жив з родиною у с. Антонівці. Працював у колгоспі, у 1953 році переїхав до міста. Його син Петро воював у 1941-1945 рр., навчався, пізніше жив з родиною в с. Аполонівка, працював головою колгоспу «Дніпровський» у Солонянському районі, син Григорій воював впродовж 1939-1946 років у фінській війні, Другій світовій війні під Ленінградом, потім в Маньчжурії. Мав багато нагород. Після демобілізації приїхав до м. Дніпропетровська, навчався у технікумі, потім в інституті. Працював в автоучкомбінаті, потім в автодорожньому технікумі, потім в інституті викладачем, заступником директора, виховував дітей. Крім своєї доньки, виховав дітей, які зостались сиротами після смерті в молодому віці його сестри Ольги та її чоловіка. Його онук Юрій Борисович Манько, син доньки Людмили, повернувся на батьківщину дідів, прадідів, збудував дім у Волоському, працював зоотехніком, а нині – директор Комунального підприємства «Волоські мережі».
Щодо прізвища Магро. Оскільки корінь у слові не слов’янський, мені було цікаво знати, що це означає. Працюючи в держархіві, я знайшла такі відомості, що у 1897 році німецькі колоністи купили землю поблизу села Булахівки і заснували колонії Магрове (Візінфельд), Даргіль тощо. Є версія, що італійці були на військовій службі у російських царів ще з часів Петра І, у війську якого було багато іноземців. В метричній книзі дід Магро Василь Дмитрович значиться як солдат, Магро Охрім Микитович, його дядько, як побілетний солдат. Це говорить, що в роду були солдати, та й по роду мого батька і нас, його нащадків, видно, що до землеробства ми не пристосовані.
Імена прапрадідів моїх по батьківській і материнській лінії: Микита, Гнат, Аврам, Прокіп встановлено по записах у метричній книзі Преображенської церкви 1866, 1877, 1881, 1887 років про народження дітей у прадідів Дмитра Микитовича, Родіона Гнатовича, пра-бабів Наталі Аврамівни, Олександри Прокопівни.
З роду Великих - Великий Василь Савелійович. Народився 9 вересня 1928 року в селі Волоське. Тут же закінчив школу. З грудня 1951 року почав працювати на заводі «Южмаш» слюсарем. За час трудової діяльності освоїв професії стругальника, токаря-давильника, що підвищувало його авторитет спеціаліста. Василь Савелійович за досягнення у праці неодноразово нагороджувався грамотами. Його ім’я заносилось на алею та в Книгу трудової слави. Йому були присвоєні звання «Кращий токар Міністерства» та «Кращий токар заводу». Нагороджений двома орденами: «Знак пошани» (1959 р.), орденом Леніна (1971 р.). 1982 року Указом Президії Верховної Ради СРСР Великому В.С. присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці, вручено орден Леніна і золоту медаль «Серп і Молот».
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
