Розділ 5. ТРАДИЦІЙНЕ ВБРАННЯ ТА ВИШИВКА НА СОРОЧКАХ ЖИТЕЛІВ СЕЛА ВОЛОСЬКЕ І ОКОЛИЦЬ

22-07-2020, 11:48 By Admin Часопис

Розділ 5. ТРАДИЦІЙНЕ ВБРАННЯ ТА ВИШИВКА НА СОРОЧКАХ ЖИТЕЛІВ СЕЛА ВОЛОСЬКЕ І ОКОЛИЦЬ

Кожен етнос передусім вирізняють такі чинники, які є його своєрідною візитною карткою: мова, одяг, їжа та житло.

Засновники села Волоське, за свідченнями істориків, – переселенці з Волощини (Валахії), яка свого часу існувала у складі Князівства Молдавія і Валахія. Волощина займала досить значні обшири, і майже повністю розташована в межах сучасної Румунії (області Мунтенія і Олтенія). Група волохів, яка заснувала Волоське походить із східної частини Румунії (Румунська Молдова), повіту з центром у місті Ясси, які були свого часу столицею Молдовського Князівства (1564-1862) (місто засноване 1408 р., відоме як «Ясський торг» з 11 ст.). Цей район межує із сучасною Молдовою. На заході Волощина сусідить із Сербією. Варто зазначити, що сербські поселення поряд з волоськими також притаманні для Півдня України. Традиційне вбрання сербів і волохів досить подібне, оскільки ці землі мають спільну культурну історію та взаємовпливи. Так само ця культура поширювалась на схід від Волощини і її схожі риси маємо у порівнянні з Буковиною, Молдовою, Бессарабією. Ясси знамениті різними історичними артефактами, багато яких поєднують історію Румунії і України, в тому числі відкриттям культури, яка у світі відома, як трипільська, або Кукутені-Трипілля. Село Кукутені (Кукутень) розташоване на 50 км західніше міста Ясси. Це значить, що значні обшири, які займала культура Кукутені-Трипілля тепер входять до складу України, Молдови, Румунії. Відповідно, останні кілька тисяч років це був спільний ареал етногенезу, в межах якого відбувалось розселення племен, народів. (Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%AF%D1%81%D1%81%D0%B8)

Далеко не всім селам України щастить бути представленими в історичних скарбницях країни, якими є музейні заклади. Артефакти з Волоського представлені у колекціях Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького, Національного музею українського народного декоративного мистецтва у Києві, Національного музею історії України, Львівському музеї етнографії та художнього промислу. В усіх цих музеях предмети надійшли з експедицій більш як сто років тому, коли Волоське було в складі Катеринославської губернії. Багато що пішло з димом історії. Не виняток і збереження та цільність зібраних музейних колекцій, які були розпорошені під час евакуації у війнах, і не повернулись на своє законне місце. Також відбулось переміщення експонатів у зв’язку з реформами музеїв, створенням нових закладів. Наприклад, Український музей у Києві розділився на три заклади, і цілком можливо, що речі з Волоського могли бути розділені також. Головний охоронець фондів НМУНДМ пані Ольга Єрмак подала для цього видання цікавий документ, складений за результатами експедиції до Катеринославщини.

Перелік пам’яток із села Волоське Катеринославської губернії, які були привезені М.В. Валукинським з експедиції 1914 р.

№ з/п	№ за книгою надходжень Київського художньо-промислового і наукового музею. 1914 рік	Назва твору, місце виготовлення, рік виконання, матеріал, техніка, розмір, ціна, короткий опис
1	22017	Юпка з байки зеленого кольору з широким коміром, с. Волоське, 2 руб.
2	22020	Сорочка чоловіча з дуже широкими рукавами з вишивкою «вирізування», комір вишитий чорними нитками, с. Волоське, 2 руб.
3	22023	Сорочка жіноча, плечі вишиті чорними і червоними нитками, рукав-чорними нитками, с. Волоське, 1 руб. 50 коп.
4	22029	Очіпок темної матерії з жовтими крапками, с. Волоське, 25 коп.
5	22030	Очіпок парчевий з малиновою стрічкою, с. Волоські хутори, 25 коп.

З цього списку із с. Волоське на даний час у фондах зберігається лише один предмет – жіноча вишита святкова сорочка (інв. № 22023).

Можливо, що решта зберігається у фондах Національного музею історії України, як одного з трьох спадкоємців первісного музею. Вишиті жіночі сорочки з Волоського також представлені у Дніпровському національному історичному музеї імені Дмитра Яворницького, а фрагменти, власне вишиті уставки, або плечові вставки, чи полики з «підполиччям» (верхньою частиною рукавів) жіночих сорочок у Львівському музеї етнографії та художнього промислу.

Чому збережені лише сорочки? Зазвичай у минулі часи у посагу кожної дівчини вишиті сорочки займали значне місце. Це зумовлено тим, що сорочка, як перша одежина на тілі людини є потужним оберегом і є своєрідним продовженням людини. Сорочка з одного боку несе всі атрибути захисту (апотропейна функція), а з іншого - є маркером, за яким, як за паспортом, можна довідатись про людину. Сорочки оспівані в піснях, казках, приказках, прислів’ях, міфах і легендах. Дівчина вишивала у посаг сорочки на всі випадки життя і майбутні періоди свого життя. Це давня, глибока за своїм змістом і суттю традиція. Тому сорочки, звичайно святкові, в першу чергу весільні, дбайливо зберігалися у скринях. Вони слугували своєрідним банком родової інформації для прийдешніх поколінь.

Пригадую мудрі слова старенької жінки з Буковини, яка померла у віці понад 90 років. Ці слова оповів її син – Михайло Григорович, з яким мені свого часу довелося працювати в Інституті географії НАН України. Бачачи занепад в традиціях, що молодь не дуже охоче дбає про їх продовження і ставиться до спадщини нерозважливо, вона попросила: «Як буде перекидатися моїми сорочками, то краще покладіть їх під мене в труну і хай ідуть зі мною на той світ». Коли жінка померла, то так і зробили - під неї поклали біля десятка багато вишитих сорочок. Одягнули у весільний стрій, за давнім звичаєм, і саму небіжчицю, «щоб на тому світу зустрітися зі своїм чоловіком», з яким вони прожили земне життя у парі і який помер значно раніше. Десь через років десять всі родичі дуже жалкували про цей свій вчинок, що не зберегли такий багатий родинний спадок. Збіглося це в часі з розвалом імперії і Незалежністю України, коли вишиті сорочки стали надзвичайно актуальними і стали предметом гордості. Напевно, все повертається по колу.

Чоловічого і дитячого вбрання, зокрема сорочок, в різних музейних збірках збереглося надзвичайно мало. Їх, на відміну від жіночого гардеробу, виготовлялось набагато менше, а зношувались вони відповідно інтенсивніше. У зв’язку з цим, чоловічі сорочки, які є у фондах Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького та Національного музею історії України у Києві становлять велику цінність в плані реконструкції історичної ноші.

Аналізуючи жіноче вбрання Волощини, сучасних провінцій Румунії Мунтенії і Олтенії (Джерело: Simona Moon/ Traditional Romanian Costumes at the Romanian Fashion Philosophy event http://simonamoon.com/2017/04/15/traditional-romanian-costumes-at-the-romanian-fashion-philosophy-event/) а також сусідніх земель Сербії, Буковини, Молдови, Бессарабії варто відзначити, що в комплексі вбрання присутні сорочки, які подовженого силуету (додільні, або до підточки) і переважно уставкового крою.

Найбільший акцент у оздобленні сорочок припадає на уставки (плечові вставки, або полики), на яких традиційно вишивається у декілька смуг геометричний, або рослинно-геометризований орнамент. (к. 5-6_ Частина рукава (уставки)

Буденний варіант жіночих сорочок вишитими поликами і завершується. А у святковому виконанні вишивається також весь рукав. Верхня частина рукава під поликом (підполиччя) часто має вишитий окремий узор, який відрізняється від полика. Таким чином, у багатьох сорочках Волощини можна бачити тридільну композицію оздоблення поликів з рукавами. Також волоські жіночі сорочки мають оздоблення на погрудках – верхній частині стану сорочки спереду і часом на спині, навколо пазушного розрізу, комірцях, манжетах, часто також і поділках, якщо їх виставляють з-під поясного вбрання – обгортки (опинки), запаски, пізніше спідниці.

Жіноча святкова сорочка (інв. № 22023) середини ХІХ ст. з Національного музею українського народного декоративного мистецтва у Києві довга, до підточки (окремо пришита з полотна нижня частина), уставкового крою. Вона вишита на поликах червоними та чорними нитками, на рукавах лише чорними, а на поділках чорними та білими. Полики прикрашені геометричним стрічковим узором у кілька поперечних рядів. Можна припустити, що це весільна сорочка, або святкова сорочка молодиці, оскільки вона має відокремлену у верхній частині покрайницю (край узору), яка продубльована через невеликий проміжок полотна. Дівочі сорочки не мають такого розриву, а лише весільні та жіночі. Це є важливим маркером, який цією невеликою деталлю впливає на ставлення до власниці сорочки. Якщо це дівчина, то хлопці можуть залицятися до неї. В них, за умови взаємної симпатії, є можливість стати кандидатом у чоловіки. А якщо це вже молодиця, хоча за віком вона схожа на своїх ровесників, то поведінка у соціумі буде відповідною, адже вона вже «за мужем». На рукавах цієї сорочки вишито символічно по три рослинно-геометризовані «деревця», або «ламані гільця». Вище по Дніпру ще їх називали «явори», на честь одного із священних дерев, які шанували у народі. А між гільцями також у три вертикальні смуги розташовано зображення сварг, або свастя – символи сонця, щастя. Цей символ досить популярний і поширений на всіх теренах так званої Карпато-Балканської культури, або Трипільської (Кукутені-Трипілля) в гончарних виробах, писанках і, звичайно, вбранні. Жінки села Волоського також носили на собі знаки Щастя, знаки Світла. Орнамент на поділках досить класично представлений у вигляді безконечника – хвилі, води. Вишивальні шви – хрестик косий, ретязь, низинний шнурок, штапівка, або стебнівка однобічна, лиштва, або пряма лічильна гладь, мережка ляхівка, мережка здвоєний прутик-черв’ячок, підрублювання мережкою одинарний прутик, з’єднування петельним швом, рясування, вистіг.

Найбільш чисельною є збірка сорочок із Волоського та сіл, прилеглих до нього у фондах Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького. Варто розглянути всю цю групу разом, оскільки вона є цільною, і не тільки Волоське, а й нижче за течією Дніпра села Олексіївка, Звонецьке та інші демонструють однаковий тип сорочок, що важливо нам для історичної реконструкції. Зібрані вони завдяки старанням фундатора музею Дмитра Яворницького в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Датуються музейні предмети переважно початком ХІХ ст., що є надзвичайно цінним. Такі сорочки вишиті ще нитками, фарбованими природними барвниками. Анілінові пігменти винайшли лише в середині ХІХ ст., і їх широке застосування припадає на кінець ХІХ- початок ХХ ст.

Сорочка жіноча святкова (весільна) початку ХІХ ст. вишита червоними, коричневими, білими та синіми нитками. Насправді коричневий колір ниток може бути наслідком від вигоряння та линяння чорних ниток. Те, що вони стали такого коричневого відтінку, говорить про фарбування природним барвником, швидше за все відваром кори дуба. Також це може бути вовна чорних овець, яка з часом вигоряє на сонці до коричневого кольору. Червоний колір, який зберігся протягом тривалого часу, отримували від фарбування у відварі порошку з личинок червецю – різновиду кошенілі у наших помірних широтах. А синій колір індиго, який присутній лише на вишивці поділок, був привізним із тропічних країн. Барвник індиготин видобували із рослини індиго (рід Indigofera). Хоча дослідники описують застосування місцевої рослини вайди красильної, яка також дає синій колір, можливо не такий насичений як індиго. Традиційна композиція уставок у вигляді трьох смуг геометричного орнаменту (безконечник), з яких верхня відділена від двох нижніх. Верхня частина рукава – підполиччя оздоблене геометричним узором у вигляді скісних смуг і виконаних швом морщинка білими нитками. Рукави мають вишиті три вертикальні прямі деревця з гачками, між якими дві смуги квадратних мотивів з ромбами усередині. Погрудки спереду і ззаду оздоблені двома смугами з окремих мотивів червоного та чорного кольорів – зображення Рожаниці – Великої Богині у формі деревця. Манжети у вигляді вузької обшивки із скромною вишивкою дрібними мотивами. Шийний викот зібрано у дрібні складки – ряси (звідси слово «рясний», тобто пишно призібраний, наприклад «рясна спідниця») з регульованою шириною на дві нитки. Верх сорочки з тонкого лляного полотна, а підточка з грубішого і сірішого конопляного. По низу поділок у чотирьох місцях, де з’єднуються пілки полотна на станку вишито по три асиметричних мотиви з трилисниками та гачками червоними та синіми нитками. Вишивальні шви – штапівка однобічна, півхрестик з підкладкою, низинний шнурок, вівсик, морщинка, хрестик косий, мережка здвоєний прутик, зшивання мережкою одинарний прутик.

Чоловічі сорочки Волощини зазвичай довгі до колін тунікоподібного крою, носились поверх штанів і підперізувались поясом. Тунікоподібний крій, або крій «в перекидку» (тобто без плечових швів) передбачає пілку полотна, яка складалася по лінії плечей удвоє на потрібну довжину сорочки. Серединна лінія плечей та серединна лінія поздовж пілки утворювали хрест, який був маркером для розмітки шийного викоту та пазушного розрізу. Зазвичай нагрудна частина по обидва боки пазушного розрізу оздоблювалась вишивкою. Окремо вишивалась смужка полотна для стоячого, або виложистого комірця, який пришивався ретельно до шийного викоту. Крій «в перекидку» передбачав пришиті до основної пілки полотна пишні широкі вишиті по низу, а то й по всій довжині рукави. У такому вигляді станок з рукавами має форму прямого хреста. Цей хрест перегинають по лінії плечей та поздовжній серединній лінії рукавів і починають зшивати рукави від манжетів до пахв. Для зручності і пишності стану з боків до основної пілки пришиваються прямі, або розширені клинами до низу вставки полотна, або бочки. Поділки сорочок також оздоблювались.

Це є впливи традиційної ноші волохів. І так історично склалося, що волохи поселилися на берегах Дніпра, і згодом цей тип сорочок став у нагоді для роботи лоцманів. Саме завдяки пишним рукавам, як сигнальним прапорцям, лоцманам можна було легко передавати умовні сигнали на відстані. На замовлення Голови Національної спілки майстрів народного мистецтва України пана Євгена Шевченка, який є нащадком лоцманського роду, був ретельно досліджений оригінал із збірки НМІУ і зроблена копія сорочки на домотканому лляному полотні майстром вишивки пані Валентиною Авер’яновою (м. Київ) у 2010 році. Також цей варіант сорочки відтворила член НСМНМУ пані Галина Хмель-Дунай (м. Дніпро). А варіант сорочки з фондів Дніпровського національного історичного музею імені Дмитра Яворницького відтворила майстер вишивки Марина Мар’ясова (м. Київ) на замовлення дослідника, колекціонера традиційного вбрання пані Олени Скрипки з Києва.

Юрій Мельничук, старший науковий співробітник Всеукраїнського центру вишивки та килимарства, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, майстер народного мистецтва з вишивки

11 лютого 2019 року, м. Київ.

Попередній: Розділ 4. ДІАЛЕКТ ВОЛОСЬКОГО. ДЕЩО ПРО МІСЦЕВУ ГОВІРКУ

Наступний: 6.1. З Ермітажу – на Дніпрові пороги

Волоський часопис

Розділи: / Розділ 5. ТРАДИЦІЙНЕ ВБРАННЯ ТА ВИШИВКА НА СОРОЧКАХ ЖИТЕЛІВ СЕЛА ВОЛОСЬКЕ І ОКОЛИЦЬ

Розділ