Розділ 16. ЛЕГЕНДИ. З ПЕРЕКАЗІВ НАШОГО КРАЮ
З роду в рід населення передавало чудові і неповторні розповіді про довколишні пам’ятні місця. Про це йде мова у даному розділі.
Вже античним авторам було відомо про Дніпрові пороги, які знайшли відображення у легенді стосовно походження скіфів, наведеної «батьком історії» Геродотом, котрий жив у V ст. до н. е. Згідно з останньою, скіфи, що мешкали в азово-чорноморських степах, вели свій родовід від першої людини скіфської міфології – Таргітая (Геракла - в інших міфологічних інтерпретаціях), який народився від шлюбу Папая (Зевса) із змієногою богинею Аргімпасою, донькою річкового бога Борисфена (грецька назва Дніпра), що жила у печері на території сучасного Волоського біля Лоханського порогу. Від народжених у цьому шлюбі трьох синів, як вважалося, походять усі скіфські племена [5].
Природна своєрідність Дніпрових порогів, котрі знаходилися на шляху «із варягів у греки», привертала увагу візантійських авторів. Серед останніх слід назвати імператора Костянтина Багрянородного, у котрого знаходимо їхні назви та опис [16, с. 8-10]. Також дніпрові пороги та острови згадуються у давньоруських літописах [21, с.186].
Могила Сторожова
«У старовину часто бували ворожі набіги. Стоїть, було, козак із віхою на Сторожевій могилі (південніше фортеці у Старому Кодаці) й дивиться навкруг, бо з неї видно скрізь. А як забачить, що йде орда, то він віху об землю - і тікає в Койдацьку фортецю.
Люди було в степу поглядають на віху. Побачать, що віхи немає - то втікають і собі у фортецю. Віху ту далеко було видно, бо і віха висока, й могила висока».
![]()
Про пороги
Пороги - це великі скелі на Дніпрі. Через деякі з них – нижчі - вода тече, інші стирчать угору. І ріка рине водоспадом, а по ній козаки спускаються на низ чайками або суднами, щоправда, ризикуючи життям, бо кораблі часто розбиваються, а люди топляться.
Перші відомості про пороги містяться у давньогрецьких творах, зокрема про походи аргонавтів. Згадка про пороги є у працях Геродота. За часів Київської Русі через Дніпрові пороги проходив шлях «із варяг у греки». Назви 7-ми порогів наведено у творі візантійського імператора Константина VII Багрянородного «Про управління імперією», де подано їхні «роські» та «слов’янські» назви (перші етимологізують від давньоскандинавських мов, другі – східно-слов’янського. походження). Поблизу Ненаситця у 972 р. загинув у битві з печенігами київський князь Святослав Ігорович. Пробиті Дніпром «кам’яні гори» згадують в «Слові про Ігорів похід».
Скарб на острові Стрільчому
Про Стрільчий острів між людьми здавна йде така балачка, що на ньому закопані великі гроші. А закопали їх, кажуть, запорожці. Козаки вирили там глибоку яму, наклали туди золота, срібла, рушниць та й засипали все те піском. А потім поклали на тому піску якогось хлопця та й давай його сікти. Сікли-сікли, а тоді й питають:
- А знаєш ти, за віщо ми тебе січем?
- Ні, не знаю,- каже хлопець, а сам плаче.
Давай вони його вдруге сікти. Сікли-сікли, перестали й знов питають:
- А за що, знаєш?
- Ой, татусеньки рідненькі! Не знаю...
Давай втретє. Кричало те хлоп’я, кричало, аж поки охрипло.
- Годі! - кажуть.
І давай питати:
- Кажи, скурвий сину, за що ми тебе січем?
- За те, щоб пам’ятав, де поклали скарб.
- Ну,- кажуть, - догадався. Обдивися ж та йди собі з Богом.
Вирвався хлопець, одбіг геть далеко від острова й давай питати шляху на Україну. Питав-питав – допитався. Дійшов аж до свого батька. Це було, кажуть, відразу як Січ зруйнували.
Через скільки там десятків років з Київської губернії гнав один дід по Дніпру пліт. Догнав до слободи Волоської та й пішов шукати грошей на острів Стрільчий. Але те місце вже було загорнуте камінням. Довго він його шукав, та так і не знайшов. Тоді давай розказувати людям, бо був він тим самим колишнім хлопцем, що його сікли запорожці.
Розказав і про прикмети, де закопували скарб.
На тім боці, - каже, - супроти острівка стояв дуб, а на дубі була товста гілка, яка показувала на місце, де саме сховано скарб.
Деякі старі люди ще й досі пам’ятають того дуба.
Зміїна Печера
Південна частина села Волоського кінчається високою кам’яною грядою. Там є дві високі гори: одна з них зветься просто Скелею, а друга — Бичковою скелею. Вулиці й хати кінця села містяться у цьому межигір’ї. На підгір’ї Бичкової скелі, на землі колишнього селянина Якова Заскоки, є так звана Змієва печера. З дуже вузьким входом вона і щоб пролізти всередину, треба спершу проповзти два сажні (сажень – 2,13 метра) животом по вогкій землі, витягнувши вперед себе руки. А потім вже можна стати і йти ногами.
Скільки та печера має довжини, напевне невідомо: одні кажуть - не більше як 25 сажнів, а інші - буцімто вона тягнеться більше ніж на верству, і де саме її кінець, ніхто того не знає, бо ніхто не доходив до краю. В одному місці печери, кажуть, є така глибока ямина. Коли туди кинути камінь, то не чутно, як він і на дно падає. На жаль, усього цього перевірити не можна, бо в селі, якраз коло печери, лупили камінь і завалили вхід у печеру камінням, груддям та землею.
![]()
Камені-богатирі в порогах Дніпра
Нижче Лоханського порога, з правого і з лівого боку Дніпра, стоять два величезні камені, які звуться Богатирі. Правий Богатир стоїть у воді, не доходячи 20 сажнів до самого берега. Лівий - стоїть на сухому, на 10 сажнів відходячи од берега Дніпра. Назва каменів вийшла від суперечки татар та запорожців між собою за межі володіння землею.
Запорожці казали, що земля по лівому березі Дніпра, проти Лоханського порога, споконвіків була козацька; татари, навпаки, казали, що земля була татарська. Після довгого спору суперечники вирішили зробити так: запорожці виставлять від себе богатиря, а татари й собі виставлять силача, і нехай кожний із них візьме по каменю і кине через Дніпро. Татарський з лівого боку на правий, запорозький - з правого боку на лівий, і де саме впаде чий камінь, там і буде того земля.
Ото взялися ті богатирі за камені. А камені ж були такі, рятуй Боже, величезні, що не можна того й умислити, скільки в них пудів! Так ото запорозький богатир як ухопив каменя, як розмахав його, та як кидонув від себе, так він перелетів через увесь Дніпро й гепнувся далі лівого берега. І так же гарно він, той запорозький богатир, посадив свого каменя, що його й досі не замулила вода. І коли добре придивитися до нього, то можна на ньому побачити й глибокі вдавлення від пальців того запорозького богатиря, який тримав його в руці. І шумів же, мабуть, той камінь, коли летів через Дніпро! Десь гуділа від нього вся земля!..
Ну, а татарський богатир не здолав перекинути камінь на правий бік ріки: він посадив його в воду, не доходячи до берега. У велику воду цей камінь увесь заливається й замулюється мулом.
Від тих суперечників-богатирів і самі камені почали зватися Богатирі. Оце так казали колись запорозькі діди. А тільки, як казати по правді, запорозькому богатиреві легше було кидати свого каменя, бо він шпурнув його з високого берега вниз, а татарському богатиреві прийшлося кидати свого каменя супроти гори, через що він і посадив його в воду.
«Савур-могила. Легенди і перекази Нижньої Наддніпрянщини» Упоряд. В.А.Чабаненко.-К.:Дніпро,1990.-261 с.
Стовповим шляхом Катерини ІІ від Катеринослава до Нікополя
У придніпровському селі Федорівка (Язикова) 1887 року жили 89-річний Трохим Ковбаса і 94-річний Михайло Книрик. Від них записано перекази про поїздку цариці Катерини ІІ 1787 року з Катеринослава на Південь. Зі старими зустрічався етнограф Яків Новицький. Ось деякі фрагменти з їхніх оповідок, надрукованих 1887 року в газеті «Екатеринославский юбилейный листок».
Обидва старі оповідали, що в ті часи, коли вони ще були хлопцями, жило багато очевидців Катерини, чимало ходило в народі оповідань і спогадів про її проїзд. Про шлях, яким їхала цариця і який начебто існував і через сто років по тому у вигляді грунтової дороги, старі розповіли такі подробиці. (Стовповий шлях існував ближче до р. Дніпро і паралельно сучасній трасі на м. Запоріжжя десь до 1850-х років).
У Половиці (майбутньому Катеринославі) стояв великий маяк-миля. На цей маяк дивилася цариця під час свого проїзду. Від маяка йшла стовпова дорога на могили Близнюки (на перехресті сучасної Яснополянської і траси в аеропорт), що на Кам’янському степу – тобто на території громади Лоцманської Кам’янки. Не доїжджаючи півтори верстви до Близнюків, стояла миля - кам’яний стовп. На ньому вибиті були слова, а, може, цифри -рік.
Далі дорога йшла через річку Суру і степ села Волоського. За десять верст – знову миля. Звідси дорога пішла через Звонецький степ генерала Синельникова і – знову миля за Майровою могилою. Проїхавши до повороту на Синельникове (Микільське-на-Дніпрі), цариця полишила так званий «стовповий шлях» і поїхала дивитися Ненаситецький поріг. Зупинялася в будинку Синельникова і з балкона з видом на Дніпро милувалася своєю флотилією. До речі, святково прибрана флотилія того травневого дня 1787 року прослідувала повз береги Дніпра біля села Волоського.
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
