15.1. «Наше коріння – у Волоському», - говорять жителі села Василівки, яке заснував переселенець з Волоського Василь Легкий.
Василівка довгий час була селом-супутником Волоського. Вона перебувала в одній Волоській волості, в одній парафії і багатьма ниточками була пов’язана з Волоським. Нині, коли Василівка є на території Солонянського району, зв’язки поменшали. Та лишилися спільні прізвища мешканців, спільна історія…
У колишній сільраді Василівки – нині старостинський округ. Василівка нещодавно приєдналася до райцентру Солоне (15 кілометрів звідси). Нас зустріла привітна жінка – староста села Олена Леонідівна Кінаш. Дізнавшись про моє зацікавлення переселенцями з Волоського, запросила до кабінету свою сусідку. Знайомимося.
Надія Олексіївна Хридаєва, 1951 року народження, жителька с. Василівка, розповідає:
- Народилася я 17 червня 1951 року. Моє дівоче прізвище Куян, а дівоче прізвище моє мами – Чекан (Чокан). Відомості про Чеканів збереглися понині в архіві. І моя мама Віра, і мій дід Семен Чекан (Чокан) народилися у Волоському. Є дореволюційне фото, де дід сфотографувався у військовій формі по місцю служби.
А перед тим, як Дніпро став розливатися у 1932 році, їх переселили до Василівки. Мама моя Віра Семенівна Чекан народилася 1925 року у Волоському. А коли мала 7 років, вони переїхали до степової Василівки. Тож наш рід 85 років живе у Василівці. Звідси до Дніпра-Славути кілометрів 12. Їхній рід – довгожителі. Моя двоюрідна бабуся Федора Іванівна Чокан (1894-1986) прожила 92 роки. Її батько прожив 105 років. Жінка його - 100.
Голод 1932-33 рр.
Моя мама мала 7 років, коли у неї од голоду померла мати Ївга. Це було в 1932-му. У мами було ще дві сестри – Пріся і Онися. За Дніпром існувала Комуна, навіть, у голодовку. А Онися там була обліковцем. Вона прийшла до своєї матері Ївги (моєї бабусі) й каже: «Давайте я заберу вас туди. Така голодовка. Там легше вижити». Мати її не хотіла переїздити – хату кидати… А потім Онися наполягла і вони поїхали. Це мені мама розказували. Пробули вони там небагато, мабуть, з місяць. Каже мама, в комуні були і хліб, і сметана, і молоко, ковбаси, сало, м’ясо – що хочеш. А у Волоському починався голод. Мати стала плакати: «Онисю, вези мене додому». Онисі робити нічого – на човен сіли і поїхали додому, на правий берег Дніпра, у Волоське.
Голова попросив:
- Ївго, ми кролів держимо в колгоспі, так ти годуй їх.
А обліку кролів не було.
Онися прийде було і каже:
- Ма, зарубайте та поїжте кроля – голод же…
- Ні, чужого брати не буду.
А моя 7-річна мама Віра в цей час була в яслах. Каже, оце нам дадуть галушки, я в платочок три галушки покладу, юшечку похльобаю і матері несу галушки. Якось прийшла з ясел. Принесла ці галушки, гукає: «Мамо, мамо!» А мама вже нежива! З голоду померла. Люди поховали Ївгу Чокан прямо у дворі під грушею. Бабусина хата стояла у Волоському внизу, ближче до води, і підлягала затопленню. А материна хата була повище.
Сестра її Пріська жила недалеко од школи, на горбку. Мабуть, у Волоському є вже її і внуки, і правнуки. А в Онисі у місті є діти. Та зі мною вони не родичаються. Кажуть, що моя мама не їхня рідна тітка. А вийшло так – мати народила дівчинку, а вона мертва народилася. А друга мати народжувала дівчину й сама померла. То оцю дитину вони забрали до себе. Прийшов лікар і каже: «Забери. Куди воно піде?». Мати зжалілася і забрала її. І оце Онися у нас.
Якось ми поїхали в Дніпро в архів. Там нам винесли книгу, де були записані всі наші волоські предки. Там був записаний мій дід Семен Іванович Чокан, його жінка Ївга. І діти: Пріся, Онися, Дарія (померла), Віра.
Примусово загнана до Німеччини
Моя мама Віра Чекан була серед тих, кого силоміць гнали з Василівки до Німеччини. Мамі ще й сімнадцяти не було, народилась 8 травня 1925 року. Казала, що у Василівці німців було небагато. Почали забирати юнаків і дівчат на роботи. А коло маминої тітки Федорки жив голова колгоспу. І сказав: «Моєму синові 21 рік. Він не піде до Німеччини. Краще Вєрку пошлемо – ні батька, ні матері в неї немає».
Це так моя двоюрідна бабуся Федора розказувала. Матір мою і погнали. Потім розповідала мені: «Тричі тікала».
«Мамо, куди ж ти тікала? В тебе й дому немає».
«До тітки рідної». Тобто до Федори.
«Звичайно, німці за втечу добряче побили. Та я витерпіла все!»
У Німеччині вона робила на будівництві залізниці. Є мамине фото тієї пори. Коли повернулася з Німеччини, зразу прийшла до тітки Федорки (сестри Семена Чокана, її батька) у Василівку. А та просто вигнала племінницю з хати… Щоб не платити податки за неї. Каже: «За тебе дуже великі податки будуть…» У них була посадка вишнева – то довелося вирубати, щоб не платити за вишні. Залишили трохи собі і все.
Отож мама Віра відправилася у селище Парелоханське (вчувається Поріг Лоханський!) – це за трасою на Запоріжжя. Його вже немає. А кладовище є. В Перелоханці стояла військова частина, і вона туди якось потрапила. Готувала їсти солдатам. А як не стало роботи, поїхала в радгосп Орджонікідзе у Криничанському районі. Здається, село звалося Василівка. Познайомилася з моїм батьком. Я народилася. А він був молодший за неї, пішов в армію. І не повернувся до мами. Типова повоєнна історія.
А потім Онисин чоловік Михайло приїхав і забрав нас з мамою сюди у Василівку. І я тут живу з 1952 року. Тобто повернулася на землю батьків. Працювала на городині у колгоспі «Перемога».
З волохів знаю Віру Смолянок (дівоче Швець).
- За що ви любите своє село Василівку? – питаю Надію Олексіївну.
- За те, що воно моє! - бринить голос у відповідь. - За те його й люблю. Воно особливо красиве навесні, коли сади цвітуть. Як цвіло, тут усе було біле. Село – як наречена у фаті. Дуже гарне. Я ось прожила трохи в місті, а потім повернулася у Василівку – не витримала.
До Волоського з Василівки 12 кілометрів.
Нелегка історія Легкої балки
Надія Борисівна Білоусова, в дівоцтві Легка, народжена 12 червня 1949 року у с. Василівці. Вона розповідає:
- Тут жили і мої батьки, і ми тут живемо. Я за професією механік, але працювала в адміністративних органах.
Мій прадід Василь Легкий заснував свого часу Василівку. (Це дружно підтверджують всі присутні при розмові). Тому тут Легка балка. Бабуся мого батька Євдокія Семенівна Легка (в дівоцтві Ушенко) розповідала мені таке: волохів розселила ще цариця Катерина, вона вигнала їх у степи. І вони заснувалися спершу на Легкій балці – Легка від дідового прізвища. Коли волохи розбрелися по степах, вони заснували Антонівку і Василівку. У них зразу отам, де кручі, були землянки. Коли вони почали рити землянки, виявили глину. І зрозуміли: це – будівельний матеріал. Усі хати тут були зроблені з простих матеріалів – паколи, глина, вода й солома. Правда, соломи тоді не було, то обходилися бур’янами.
Розказували, що дід був дуже справедливий, трудяга, порядний… Це мій прапрадід. У Василя були сини Павло, Дем’ян. Я починала писати родове дерево і малювала його. У нас є далека родичка. Вона в Бердянську живе й більше за мене знає.
Колись Легка балка славилася своєю красою. Це був взірець у селі – там було чисто, охайно, хати біленькі, люди довірливі – у нас ніколи не закривалися двері. Якщо ціпок стоїть коло дверей – то знають, що дома нема нікого.
Нестор Махно у Волоському
Надія Олексіївна Хридаєва пригадує:
- У нас у бабусі був брат Іван. Він у Волоському дуже добре грав на гармонії. Це був молодий хлопець, тільки оженився. Як розповідала бабуся, його запросили на весілля. І він там грав.
Махно привіз у Волоське свою коханку – дуже гарну жінку. Це бабуся мені все казала. І вони у Волоському бенкетували. Гармоніст Іван Іванович Чекан (менший брат мого прадіда Семена Ів. Чекана) переліз через їхній перелаз. А хати стояли поруч. І коли він перелазив, - вони його й убили. І все!
Я питала бабусю:
- Як же так – у Волоському Махно?
А вона й каже:
- Він як їхав гуляти, то їхав тільки у Волоське! Й привозив свою коханку.
- У того Махна – такого маненького?..- сумнівалася я.
- Еге, маненький-маненький. Він як щось не те скажеш, – може й убити!
Бував Махно і у Новоолександрівці.
Мені в бібліотеці в Новоолександрівці якось розповіли, що Махно видавав там заміж одну жінку. (Чому він узяв на себе цей обов’язок, - незрозуміло…). Так ось, подарував молодим дві постаті – чоловіка і жінку із скла. Одна постать за ці сто років розбилася, а другу зберігають нащадки тої жінки. Як реліквію.
Надія Борисівна Білоусова:
- Жінки волохів були дуже красиві. А ще казали, що по лінії Дамаскинів у них ніби текла італійська кров. Коли італійці прийшли туди і побачили цих жінок – вони осіли і стали як волохи.
Микола ЧАБАН, Солонянський район. Серпень 2017 р.
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
