Розділ 10. ВОЛОСЬКЕ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ
Євдокія Гаврилівна Чабан (1907 - 1994) пригадує:
- У нашому селі Майорка (Дніпропетровський район) колгосп називався «Нове життя». Мучились, було, в 1933-му. Хлібинка - кирпичик тридцять п’ять карбованців коштувала. Беру ту буханку, ріжу. Більш половини-чоловікові Андрієві:
- На. Хоч зараз із’їж, хоч на три рази розділи. Старшому синові Колі - отаку скибочку, ще меншу - Петрові. Той, бувало, кричить:
- О, Миколі – багато, а мені мало!
Ще трохи – Ліді, а мені – зовсім малий окраєць зостається. Чоловік:
А хліба ж нема де більше взяти. Як голод почався? З колгоспу не дали нічого.
У 32-му у мене Ліда народилася. Мала зовсім була. Груддю її не годувала. З чого мене тягти було? Як я сама ледве ходжу. А ще ж і робота – городу пів гектара і в трьох місцях садки, і в колгоспі роблю.
У 1933 році всі люди були в колгоспі. Тільки Терешко – моєї троюрідної сестри чоловік був одноосібник. І він голодував. Не так голодував, як ми, а голодував. У колгоспі того року отака низенька пшениця вродила – і та скорчилась, позасихала. Нам в колгоспі тоді не дали нічого. Бо в чужі країни одсилали. І вони живуть, а ми – як прийшлося…
Чим же годували своїх трьох дітей? Петро у ясла ходив, а Коля (він з 1926 року) вдома був. Петро там їсть і приходить: «Мені їсти хочеться! Дайте!» А Ліді, було, куплю стакан кукурудзяної муки та молока – зроблю як опарку.
У колгоспі їсти давали (тим, хто робив) один раз на день. У величезному котлі таке, хоч за вітром пусти! Вода свята! Кинуть з кіло крупи перлової та води. Помиї. Отака картопелька – одна другу не нагоне. Без хліба…
Я пухла не була, бо я їла взагалі мало. А в чоловіка мого Андрія під очима пухлини були. Він їсть, було, чимало. Апетит добрий мав – його тягне їсти, а нема що. Діти? Мої не пухли. Я ж було доділюсь – собі отакісінький шматочок хліба. А їм – усе. Чоловік гримає: «Ти думаєш , вони тебе нагодують? »
Йому нарізаю – боюсь, щоб він не пропав. Пережили з трудом. У мене тим літом мама померли. Мама жили зі мною. Я ділю хліб – дітям і мамі. А вони: «Та мені не давай. Я крихітки оці зберу. Та й хвате». – «А я можу оце сама їсти, а вам не дати?» А тоді вони зібралися в лікарню, в сусіднє Волоське. Я їм кажу:
А що там лікарня дасть, як вони голодні, знесилені… Там через дорогу од лікарні у людей на воротях висіло ряденце. Зняли. Послали. Лягли. І вмерли.
Мені сказали люди. Я прийшла у Волоське. Лежать мама мертві. Коло їх мікстура стоїть у пляшці. Возиком їх привезла. І коней не дали з колгоспу. Там і коні такі були, як люди… Поховали маму в липні.
Донька Ліда в садку була. Їй рік був. У Ліди, було, отакий живіт, а сама отака втовшки, як палець. Куплю, було, Ліді кукурудзяної муки стакан, буханку хліба за 30-35 рублів на руках (у магазинах не було ніде) і питаю чоловіка:
Мішать якоїсь чепухи? На руках і висівки продають.
Печи чисте.
Усім вам дам. А я й так буду.
Так ти ж не будеш ходити.
Буду.
Я худюща була. Суха. А не пухла. І робить треба було – мотаєшся було щодня. Скрізь устигала.
Пізніше виборсались – вродило ягід багато. Лушпиння картоплі садили – пригортаєш його, пускає гички – картопелька є, уже можна якось жити. Корова пішла на пашу – дає молока п'ятнадцять літрів. Навесні й на городах вже все є.
Пережили.
Згадує Петро Федорович Голубов, 1948 року народження.
Дід мій Петров Марк Петрович, 1882 року народження, жив у Дев’ятці. Пройшов Кримську війну, був поранений. Мав три сина і могутнє господарство. Був куркуль, як тоді казали. Мав волів, коней, косилку і землі три гектара. Як почалась колективізація, не розкуркулили його, бо був він красний партизан. Але в голод їсти не було чого, щирицю терли, ледве виживали. Пізніше хазяйство таки забрали. Дід пішов у город робить, бо там давали карточки.
Згадує Віра Сидорівна Кучеренко (дівоче прізвище Пікінер),
1930 року народження
Голодовку 1932 – 1933 року пам’ятаю дуже погано. Знаю, що мама працювала в колгоспі, а тато вчився на ветлікаря. В сім’ї було четверо дітей: два хлопці і дві дівчини. Мені потім розказували, що коли почався голод, тато залазили на акацію і зривали листя і цвіт, а ми збирали і їли. Мама казали, що приходили активісти, свої односельці і все, що було з продуктів, забирали. Їли очерет, сухий дерн. В той час дуже багато людей померло від тифу. Вмер мій дідусь та батьків брат.
У війну я лишилася сама, з меншим братом на руках. Тато і старший брат загинули на війні, а маму у 1943 році убило снарядом, Старшу сестру забрали в Германію. Я пішла працювати в колгосп, а братик був дома сам. Було прийду з роботи, а він сидить цілий день у пасльоні. Було дуже важко. Я закінчила курси яровизаторів і працювала на прийомі зерна. Інколи приносила додому жменю зерна. У голодовку 1946 – 1947 року ми їли мерзлу картоплю, ховрахів. Люди скупляли метиз (сапи, вила) і ходили через Дніпро міняли на кукурудзу і буряк. 1947 році носила молоко на Лагерний ринок на бариш (тобто не тільки своє).
14 травня 2008 року записала Ткачева Н.М.
Голод справжній чи штучний?
Яків Олексійович ГУРИСТРИМБА, 1927 р. н., пригадує:
Був голод з 1932 на 1933 рік. Людей розкуркулювали, відправляли на Сибір, майно забирали в колгосп. Один дід, Ульян, мав власний водяний млин у Звонецькому порозі. Діда вважали заможним. За те, що не вступив до колгоспу й забрали в Сибір. Він по дорозі помер, а жінка його вже в Сибіру померла, не доїхала і до місця призначення. Млин же пішов під воду. Обладнання познімали.
Важко було обходитись без хліба. Рибу ловили та здавали, щось і собі перепадало. Можна було триматися. Кому рибалка була недоступна – їли все підряд: курай колючий, перекотиполе молотили, щоб насіннячко висипалось. А воно, як мак. Товкли в ступах, пекли блинці. Картоплю мерзлу на полях шукали. Недалеко від школи колгосп був, ферма, коней багато. Тварини теж голодували, вимирали. Здохне коняка – люди розтягнуть усе. Ще виїздили до Краснодару, там обживалися.
А дозвілля – то розкіш!
До революції, згадують старожили, над балкою Довжок хлопці «воювали» між собою. А в поселенні Волохи було три ділянки молодіжні: скеляни, морозяни, мостов’яни. Молодь винаймала хату, щоб велика і незайнята (вдови були, подружжя без дітей), хата ж на дві половини, в одній господарі живуть, а другу здають – як під клуб для молоді. І гуляли, вечерю готували… Святкували різні релігійні святки. Зносили харчі, готували страви. Молодь веселилась – взимку спускались на санчатах, а влітку у заможних людей наймали тачанку.
Це все до організації колгоспів, до 1931 року. Гуляли і до самого ранку. Без спиртного. Ігри влаштовували. «Котілька» – із брички у колесі ступка. На ній два кільця набиті, зроблені із дроту в кузні. Обідки ці діаметром двадцять-двадцять п’ять сантиметрів. Так от ручкою прилаштовану знизу скобу і качали по дорозі. Наступна гра – «цурка» – палиця завтовшки з палець. Загострена з обох боків, довжиною двадцять міліметрів. Клали палицю впоперек, зверху цурку. Били палицею по загостреному кінці цурки так, щоб вона летіла як можна далі – тоді буде більше очок. Ще була гра «битка» - на гроші. Складали в стопку монетки і по них зверху били «биткою» - п’ятаком або свинцевою пластинкою. Ті монетки, які розлетілися від удару орлом, - забирав гравець. І так тричі. Потім – інший.
Гра «зоряне небо». Для неї готували тугий вовняний м’ячик (із худоби зчісували, коли навесні вона линяла), клали його на планочку впоперек дошки, били по кінчику планки і м’ячик злітав – хто вище вдарить.
Гра «ловитка» - бігали по затоках, кручах – хто кого спімає. Давно це було. Були і картярські ігри – в «дурака», в очко на гроші, у «хвилю»… Пізніше – доміно, шашки. Це - хлоп’ячі ігри. А дівчата в основному вишивкою займалися, співали.
Якщо дівчині подобався хлопець, вона вишивала носову хустинку і дарувала йому. Якщо хлопцеві подобалась дівчина, то йшли свататись із дозволу батьків. Брали двох старостів, пекли велику паляницю, йшли до дівчини. Вели розмову про куницю-дівицю, про молодця. Дівчину не показували, вона сиділа в іншій кімнаті. Згодом кликали: підеш заміж за нього? Якщо давала згоду, то перев’язувала хусткою руку жениха, а старостів - рушниками через плече під руку. Старости віддавали паляницю, батьки приймали. І тоді вже організовували гуляння.
Якщо весілля, то домовлялися, у кого відмічати: в одних батьків, чи у інших. Коли наречена не давала згоди, то старости сповіщали, що піднесла гарбуза, хоч того і не було. Просто так означала відмова. В старі часи, гарбуз вручали. Та й волоський! Особливий!
Весілля гуляли три дні, починали в суботу увечері. Хоча молоді дозволялось сідати за стіл ще в обід. Коли ці гості вставали, за столи запрошували старших. Субота-неділя – це весілля, а понеділок – «кури». Кожен, хто гуляє, приносить з собою курку чи качку. Живу. Віддають кухаркам, ті вже скубуть, розчиняють і готують.
У посаг нареченій давали: подушки, ковдри, скатертини, гардероб або скриню із самотканими ряднами. Згодом до посагу додавали ліжко. Дуже важливо було для молодих мати у хаті піч. Адже вона не тільки обігрівала оселю, в ній готували їжу в горщиках. Будували піч не з цегли, а з глини. Спочатку її моделювали, закладали глиною, а потім набивали підок зі схилом до отвору, щоб рідкі страви, коли збігають, не заливались всередину печі. Натоплювали і випікали хліб – по шість хлібин за один раз. Вистачало на тиждень і ніколи не черствів.
Як будували хату?
Кілкова хата, це коли ставили сохи на певній відстані, робили пояси і забивали кілками. Потім клали поперечні балки і зверху – дошки, рейки, стелю. Був ще сволок (його в хаті підпирав стовп), на який клали поперечини – слижі, такі бруски – 50 х 100. Та це у багатших людей. Зверху тих слижів настеляли лозу і тоненькі дощечки. Було й таке, що очерет настеляли на слижі, а тоді зверху валькували і замазували. До сволока кріпили колиску – довгий ящик з дірками у бортах. У ті дірки зводилося чотири верьовки та кріпили до сволока. Жінка лягала скраєчку, щоб рукою діставати до колиски і гойдати її. До сволока кріпились дерев’яні кілочки – для картуза чи шапки, для рушника.
А дах – стропила, оббивали обаполами. Вкривали соломою, острішок (це низ) робився із жита, в’язали кулики. А далі в’язали з околоту – житньої соломи. Як доходили до середини даху і далі – то клали пшеничну солому. Рівненько розчісували, акуратно. Або очеретом крили, наче решетом крита хата. То на віки. А солома - років 15-20. Фундаменту не було, адже сохи забивались у землю. Згодом почали перш ніж вбивати сохи, під їх основу копати траншею і засипати каміння. Висота хати – два з половиною метри.
У хаті зазвичай були сіни і дві кімнати по боках: більша і менша. У кімнаті – мисник, ящик з полицями, на які ставився посуд. Стояв стіл – з обох боків лави. По решті боків – стільці. Був ще маленький столик – для повсякденності. Влітку його можна було виносити надвір, сідати біля нього на маленьких стільчиках, або й просто на перекинуте відро.
Підлога була глиняна, літом встеляли травою, яку часто міняли, а взимку – соломою, що потім використовувалась, як паливо. Для опалення готували кирпич, у дерев’яні станки-квадрати наклали гній з-під худоби, зволожували, щільно збивали його, висушували. Станок знімали, кирпич лежав долі, на рівній землі. Підсушувався – перекидали, ставили руба, викладали хрестиками, а потім – пірамідкою, щоб досихав. А до зими складали в круглу копицю, наверх якої накладався бур’ян, щоб не затікало. Таким кирпичем можна було топити і піч, і плиту.
Їли раніше з однієї великої миски, у кожного ложка, в основному дерев’яні були. Просто біля хати вмощувалися біля столика і вечеряли, як у Шевченка:
Сім’я вечеря біля хати,
Вечірня зіронька встає…
Біля хати зовні була знизу призьба, як сходинка, на ній можна було навіть лягти під стінкою. Крім хати у дворі була клуня, в яку можна було від негоди сховати підводу, гарбу для перевезення сіна чи соломи, чи скошеного серпом хліба.
Василь Трохимович ВОЛОШИН, 1925 року народження, мешканець с. Волоського:
Село наше було велике. Антонівка, Василівка, Дараганівка, Дніпровський хутір – це все мешканці Волоського. Церква була дуже велика, двохдзвонова, тепер вона у воді. Нижче церкви – лікарня. До церкви з’їжджаються, карусель заводять – багатії оте влаштовували. І ярмарки, базарі. Було шість колгоспів до війни. Я один був у класі з 1925 року народження (пішов учитися з шести років), в армію не взяли. В 1941-ому закінчив десятирічку, в 1948-ому учився рік в бухгалтерській школі облспоживспілки.
Пам’ятаю шкільну вчительку Марію Дмитрівну Хоменко – з першого по десятий клас учила. Її чоловік Віктор Петрович Хоменко, ні в чому не винен, забрали його в тридцять сьомому. Двоє чоловіків (їх потім виявили) складали список, по якому невинних людей забирали… Пам’ятаю в 1934-му вибори були. Хоменко був агітатором у нашій хаті. Принесе патефон, поставить на вікно, щоб усі чули – сходились люди, агітдопомога.
Мій батько все здав у колгосп, коли почалася колективізація. А прийшов голод у 33-ому, мати пішла до голови колгоспу: «Що оце робить, дітей багато, чим годувать?» Віддали одну корівчину… Ніхто не вмер з голоду, навіть серед нас був з дитбудинку (батько взяв) Никифор Дейнега. І всі вижили. І в Снісарів була велика родина – вижили.
У мене вже друга мати. Приїхала із Москви, мала право їздити по залізниці безкоштовно. Чоловік її (був писарем Всеросійської залізниці) помер під час революції. То вона з дочкою поїхала в Катеринослав, її направили у Волоське, зняла в одного дядька приміщення, як сарайчик. Купила ткацький станок, бо сама – ткаля. Зайнялась таким ділом. Привозили з хуторів пряжу, ткала рушники, білизну, рядна. Сім’я вся допомагала, як вони зійшлися з батьком: той на веретені, той за прядкою…
Діти в нашій сім’ї такі: найстарша була 1906 року, Михайло (Миня) – 1910, Настя – 1912, Іван – 1914, Гриша – 1918, Петя – 1920 (він помер), а я з 1925-го, той, що з дитбудинку, - 1920-го.
Тут клуб був у приміщенні старого млина, кіно привозили, п’єси ставили учителі і молодь: «Наталку Полтавку, «Запорожець за Дунаєм». І збори проводили, і лекції читали… Першотравневі свята ще до війни прийнято було проводити тут. З шести колгоспів сходяться люди, шикуються у колону з прапорами і йдуть по селу аж до Сури, у третій колгосп. З піснями, з гармошкою, звідти поверталися до високої скелі, там посередині був майданчик. Там розсідалися з їжею, обідали по-святковому.
В колгоспі «Червоний борець» працювали по-ударному. Було чотири бригади: дві польових, огородня, садова. На канікулах школярі працювали в колгоспі. Везуть підводами у степ, кілометрів п’ять. Тоді дозволялось поснідать тим, що з дому брали: молоко, хліб. Потім бригадир дає наряд. Запрягали четверо коней у косарку, позаду йдуть дівчата, снопи в’яжуть, складають у копиці.
Мені доручалось працювати на пукарі, дискувати стерню. А ще на граблях працював – загрібав колоски. На пшениці водились жучки, їх збирали школярі перед косовицею. Робота була для всіх. Якщо добре трудишся, то й трудодень запишуть, а ні, - то дев’яносто сотих трудодня. А в кінці року підрахують, скільки ти заробив трудоднів. І треба було виробити мінімум. Школярам не доводили, а дорослим – обов’язково. Хто не виконає – могли й судити. Ручної прополки багато. А працювати не всім хотілося.
Дуже помітно в селі, що заселялись родичі по вулиці – вся рідня. Тут, як хто будував хату, то кликали сусідів на допомогу, називалось «будували клаком», гуртом. Брати Снісарі, далі – Триодіали, тоді Кацапини – це вони волохи, як молдавани. Я виріс – батько волох, мати – русначка. У школі був клас молдаванський, мама казала: «Іди в руснацький!». А як в Німеччині у мене молдавани забрали велосипед, я не зміг з ними домовитись, ото й згадував, що мама мене не пустила в молдавський клас.
Батько до колективізації возив пошту. Були у нього два жеребці, зробили йому бричку ( німці з Ямбура через Суру). Як їде, тарілки на колесах потріскують. О, хто їде? А, Дікусара! По-волоському, значить – з вечора. Бо ще наш дід через городи до попаді бігав, коли піп служив у церкві. І хвалився: я дікусара до попаді ходжу, тобто, з вечора… От і прилипло прізвисько не тільки до діда, а й до батька.
Батько ніде не вчився, а був хорошим ветеринаром. Корову як обідме, то він знає, як випустити з неї повітря. Мама привезла з Москви товсту книгу, там про всі хвороби написано і як готувати всякі мазі, ліки. Батько й користувався. До нього приїздили навіть з Харкова, переписували з тієї книги. Там же не хімія, а все з трав, з рослин. Забирали людей у 37-ому році, то мама з переляку всі книги спалила і цю товсту – також.
Як ховали батька, то й заняття у школі відмінили, бо дуже піклувався про дітей, як завгоспом у школі працював. Їдальню шкільну організував.
А як мама вмерла, то співпало так, що й у Леніна дружина покинула цей світ – у 1938 році. Надія Костянтинівна Крупська. Я в школу прийшов, а там усі сумують, а я візьми та й ляпни: «А як моя мама померла, так ніхто й не згадає!». Нічого, малий, то мені й простили…
В колгоспах активно боролися… з ховрахами. Було приїздить секретар райкому і каже голові колгоспу «Зоря»: «Що таке, я їду, а мене вітають стоячи… ховрахи! І поки ж таке буде?». А голова відповідає: «Та вже вислав дві підводи з двома діжками води, поливають, знищують, а їх же багато…» А ми було виллємо ховраха, шкірку обдеремо, здаємо, а м’ясо можна і в супчик, хороше було м’ясо.
Бакенщики до війни були на броні, їх не брали до війська. Заправляли вдома керосином ліхтарі, надіваємо той запалений ліхтар на плавучу вишку – і плаває, світить до ранку. Вранці знімаємо, треба вдома скло протерти, знову заправити керосином і на Дніпро. Іноді штормить, то на човен вітрило напинаємо, сідаємо за весла – і вперед. Не дай Бог аварія, то судитимуть. На правім березі білий ліхтар – скло пофарбоване, на лівому – червоний. Глибина в Дніпрі була 8-12 метрів. Лоцмани керують, як потрапити в канаву, витесане каміння – прохід в порогах. Керівника, що сидів спереду, називали «бабайка», він кричить: бий наліво! Бий направо! Бий, куди попало, рятуйся! Перебігають на пліт, на дуб і тікають.
Катерина Петрівна БЕЗКЛУБА (ГУГЛИСТА), 1929 року народження, мешканка с. Волоського:
Ми жили заможно: два плуги було, бичок, граблі кінські, бричка, віялки. Все в колгосп забрали. Батьки не хотіли йти в колгосп. Мабуть із-за того батька мого репресували. 60 осіб забрали із 5-ти колгоспів. А потім надійшов наказ, щоб сім’ї репресованих виселить. У нас забрали матір. Брат мій пішов пасти худобу, і жив за 8 кілометрів, там хата була і сторож. Літо і зиму. Перед війною привезли до нас у колгосп 12 дітей-сиріт. Там, де розкуркулили , була порожня хата. Поділили на дві половини: в одній ті сироти, а в другій – дитсадок цілодобовий. І я туди потрапила.
А наша хата порожня стояла. Згодом у ній поселився агроном, грамотний комуніст. Хата була добра: з дерев’яною підлогою, оцинкованим залізом крита. Харчувався в їдальні з трактористами. Хотів клопотати за маму, щоб її відпустили доглядати дітей, вона у Нікольському була на примусових роботах, відпускали тільки провідати. І не встиг – почалася війна. Я ходила у перший клас, було, дивлюся, які в нього книги – золотими літерами заголовки – про Леніна, про Сталіна, ВКП(б).
А матерів наших згодом повернули додому. Він каже: «Марино, затопіть піч, мені треба непотрібні книжки спалити». А решту склав у ящик, замотали у рядно і закопали у садку. «Хай вони лежать,- каже, - може повернуся, а, може, й ні…». Попереджував маму, що вона може ще раз отримати покарання із-за нього.
З дитинства я прицепщиком працювала. В тринадцять років корів доїла. В радгоспі працювала, дещо платили, а в колгоспі – трудодні. Зовсім мало платили. 120 трудоднів за місяць – то десять кілограмів огірків дадуть.
Довелось мені побувати у Москві, щоб дізнатися про батька. Там слідів його не знайшли, але дали документ, що він не був винуватий. У 1966 чи 68 році прийшло нам 200 рублів – батькову двомісячну зарплату дали нам. Реабілітували його. Брата вже не було. А сестра получила і дала мені 100 рублів.
Олексій Карпович БЕРЕЛЕТ, 1928 року народження, мешканець с.Волоського:
З шести років працював у колгоспі. Воду носив. У школі вчився. Закінчив вісім класів.
Мати в мене була, батько її загинув у 1914 році. Мати вийшла заміж, народилось п’ятеро дітей. Хазяйнували, жили добре: дві пари коней, дві пари биків. Були наймані працівники, але їли разом, за одним столом, як одна сім’я. Потім усе забрали в колгоспи.
Волохи жили в основному по той бік. Це змішані румуни. Як переходити – тут місток був, річечка протікала. Пам’ятаю два ряди хат з кам’яними огорожами. Каміння тесане. Де в кого будинки були з дерева. Всім дали грошову допомогу і хати були залишені. Де був підходящий будматеріал, то люди забирали. Решта повалились і вода змила.
Нижче школи була церква, а ще нижче – лікарня. Красива. Такі плити кахельні – 25 х 25.
Рибартіль була, працювали рибалки з Волоського – човнів чотирнадцять – це 28 осіб.
Мій батько виготовляв човни, навчився у Ямбурзі. Там жили німці. Батько був теслею, червонодеревником. Працював у дворі, з щабля, була у нього кімната, майстерня – все при колгоспі. Човни були семиметрові, ширина – 5 метрів, корма і ніс – вужчі. На двох рибалок і сітки 20-40 кілограмів. На будівництво човна йшло біля трьох тижнів. Неподалік острів був, ми там городи тримали. Ліс був там добрячий. Відновили Дніпрогес – затопило.
Пороги. Їх можна було і не боятись, головне – не потрапляти у вир.
Іван Павлович ГУГЛИСТИЙ, 1930 року народження, мешканець с. Волоського:
От скільки нас було у матері: найстарша моя сестра Марія, 1924 року народження, тоді був брат Вася, він помер. Тоді – я, далі - менший брат Федір, 1937 року народження – всі померли, залишився я з усієї сім’ї.
Батька забрали в 1937 році. Він був обліковцем у тракторній бригаді. Привіз воду у бочках. Трактористи залишили ті бочки порожніми. І не працювали. Були збори, виступали трактористи, казали, що води не було. Поки я гуляв на вулиці, прибіг, а мати вже плаче, каже: забрали батька. І дали йому 10 років. Був він на Далекому Сході. Мені випало теж служити в армії у тих краях, на Амурі. Проїздив ту станцію, де батько перебував у засланні. А перед війною його звідти перевели на Байкал бригадиром риббригади. Звідти ми отримали від нього останнього листа.
Забирали тоді багатьох. Батькові хоч суд був, а інших брали машиною три міліціонери (тройка називали) і ніяких звісток про забраних не було. Додому ніхто не повертався.
Хто доносами займався, у селі казали «п’ята колона». Мати залишилася з чотирма дітьми. Працювала у колгоспі, на свинофермі. Сестра померла у 1939-му році. Допомагала матері, піднімали там сорокалітрові бідони з відвійками для свиней. Підняла, в животі заболіло. Лікарні у селі не було, поки її відвезли до Ямбургу, поки викликали «швидку», до аеропорту довезли, вона по дорозі померла.
Як виживали ми? Для колгоспних поросят варили кукурудзу, то брали звідти у мисочку, присолювали і їли. До війни вчився у місцевій школі, закінчив чотири класи.
Василь Михайлович ДАНОВ, 1925 року народження, мешканець с. Волоського:
Батька мого засудили, бо знайшли у нього колгоспний овес, заготовлений для коней. Виховувала нас, 5-х дітей, мати. У 1933-му наймолодший братик помер. Залишилось нас четверо. Якось прийшов до нас голова колгоспу та й каже: треба нам хлопчика-пастушка. А я вже в четвертий клас перейшов. Нічого, - каже голова, - йому в академіях не вчиться, ви – люди бідні. Так я і пас худобу аж до 1941 року. Були зі мною старші чоловіки, вони дозволяли один раз на тиждень скупатися у Дніпрі.
Голод 1933 року був викликаний штучно, бо врожаї були добрі, але держава вигрібала усе. На тік приїздила машина, полуторка, ми називали її «чіта» і до вечора усе забирала з току. На городі у нас росли кабаки, ото ними ми харчувалися в голод. А ще мати ходила до міста і там роздобувала мижитівку – таке, як висівки, пекла нам малаї. Буряк, гриби, цвіт акації… Коли люди помирали з голоду, то були солдати – закопували мертвих у землю, бо у людей вже не було сили. Кого й на кладовище не несли, хоронили вдома, в городі. У нас трирічний братик помер, то батько його в городі поховав. Ловили ми ховрахів – виливали водою із нір. Шкурки здавали Іванові Малому, він працював на бойні, іноді борошно за шкурки дає, іноді гроші – копійку за шкурку. Ловити ховрахів було важко, далеко нести воду в степ.
Ганна Іванівна МУНТЯН, 1931 року народження, мешканка с. Волоського:
Тата мого звали Іван Маркіянович Китай (1904 року народження), маму – Сіма Костянтинівна Китай (1906 року народження). Мама вийшла заміж у 1927 році, у 28-му народився Вася, мій брат. Бабуся наша рано вмерла, моїй мамі було 8 років. Вона жила з дідусем, поки й заміж пішла. В колгосп не хотіли йти, але їх примусили. Була у них худоба, корови, воли, свині. Заготовляли сир на всю зиму – солили, у погребі зберігали. І город був. На дівчат землю не давали, тільки на осіб чоловічої статі. А у дідуся тільки двоє синів, а дівчат п’ять чи шість. Пізніше вийшов закон, що й на дівчат начислялась земля. Тоді вони багатші стали. Сіяли жито, пшеницю, баштан. Якщо у невістки мала дитина, то вона повинна стерегти баштан, а всі – по роботах. Роблять курінь в степу і вона сидить там з дитиною. А решта дівчат і полять, і в’яжуть за хлопцями, які косами косять. Перевозять копи додому і там молотять ціпами. Біле борошно було тільки на пироги, а темніше, житнє – на хліб.
Дідусь купив хату, яка призначалась на розбій. Будматеріал добрячий. Збудували собі хату. А сільрада викликає: де ти взяв гроші, щоб будуватись? За це і в Сибір. Зібрали його в далеку дорогу, а тут почалася революція. Махно з’явився зі своєю армією. Край городу рівчак був, зганяли чоловіків і рубали шаблюками. Заходить махновець до бабуні у хату – шабля в крові, аж капає з неї. Каже: знайди чим шаблю витерти. Бабуня знайшла рушничок і подала йому. Оце таке запам’яталось.
Тоді ж почали колгоспи організовувати в 1931 році. Мама тільки мене народила – через тиждень – у степ, на роботу. Дитину няньчити могли старші діти, або бабусі. У степу був польовий стан, там людей годували. Туди й малят привозили, щоб мати груддю годувала. Мама згадувала, що я була спокійна, терпляча. Їла-не їла – заснула. Бабуся мене приносила. Того й не виросла, мала та худенька, кажуть, що не доїдала.
У 1933 році, казали, голод був. Всі по роботах, а нас, дітвору, у дитсадок здавали. Там варили для нас якийсь концентрат, варево густеньке – ото кормили. Дорослим у степу давали їсти, вони дещо й додому приносили для дітей. Так і жили.
Галина Федосіївна ВОЛОШИНА, 1926 року народження, мешканка с. Волоського:
Про голод 1933 року. Був добрий врожай, клуня була повна зерна. Все вродило. Ні в чому не було потреби. Працюють баби на віялках, співають. Весело було жити. Додому приходять – діти сплять, де хто ліг – то під призьбою, то під гарбою… Врожай усіх радував. Хотіли людям на трудодні більше дати. Коли це увечері приїхав «чорний ворон», з ним чотири автомашини і люди з ними. Привезли петицію, щоб усе зерно завантажили для вивезення. Тільки миші шурхотіли – вивезли все. То прийшлося людям виживати – бур’яни їсти, ховрахів ловити. А у школі вчителям давали концентрат гороховий, мама з нього бовтанку варила і годувала сім’ю.
А пізніше я на ферму пішла працювати, бо у школі мало платили. Телят доглядала, а згодом і корів доїла, я роботи не боюсь.
А як дійшло до побудови власної хати, то збирався клак. Завозимо глину – машин сім. Привозимо діжку з водою, заливаємо глину, засипаємо соломою. Беремо коней, ганяємо їх по тому глинищі, робиться заміс. Люди в станки накладають того замісу, роблять такі цеглини глиняні. Лампач називається. Ми до людей ходили, люди – до нас. Вже було як обов’язок.
Як розбирали місцеву церкву (1934 рік), то тато (він був як голова колгоспу) знайшов бригаду росіян-спеціалістів з якогось виробництва, вони поставили школу. Залишилась цегла, хотіли лікарню збудувати. Але зібрали підписи населення, що приймальний медпункт більш потрібний. Туди, ближче до Майорки його побудували. Татові медаль була призначена, так і не вручали, поки і вмер. А тоді принесли. Кому вона потрібна? Та все ж з почестями тата ховали, з духовою музикою.
Ми, піонери, у свій час співали:
«Піонер біля порога
Нам сказав: не вірю в Бога
Хліб дає не Христос,
А машина і колгосп!»
Тепер мої внучата люблять слухати мої спогади, просять, щоб співала їм так, як тоді співали.
Анастасія Федотівна БРАГАРЬ, 1921 року народження, мешканка с. Волоського:
Народилась я у селі Дев’яте Січня. Жили тут багачі, їх називали Петрусі. Тримали наймитів. Батько мій був бідний, ходив по селу – колодязі копав. Федот Андрійович Чепіжка звали. І до Петрусів наймався. Вони близько через дорогу жили. З ними й на степ їде, щоб щось заробить. Клуночок зерна дадуть або ще щось. У 1933 році помер. Перевозив людей через річку. За десять копійок. Якийсь волоцюга вдарив його веслом по голові і він впав у річку.
Мене якраз послали по молоко на базар, де церква. Принесла молоко, бо це ж батько попросив, а він вже лежить мертвий. Маму звали Степанида. Було, кажуть, що мені було вже три роки – дуже слабенька. Але з десяти років вже нянькувала у дитбудинку у Ямбурзі та у хазяїв. У колгоспі трудилась, де найважче. На млині носила мішки на плечах, вантажила. У сім’ї було п’ятеро дітей – троє дівчат і два хлопці. Мені все шили платтячка з плащ-палатки. То воду носила, то полола. Сіяли, пололи – коровами. Коли радгосп утворився – легше стало, механізація пішла.
До Дніпрогеса був острів біля Ямбурга. Всі люди тільки й жили з того острова. Назбирають там бур’янів, чомусь називали їх німецькі – для палива. І траву там худобі косили. І корів туди переправляли для випасу. Млини там стояли. Снопи звозили, навіть в степу ціпами молотили, поки не з’явилась техніка.
У 1933 році був голод. Це я вже тут жила, у Волоському. Пасемо увечері волів з подружкою. А вона каже: «Давай вола вкрадемо!». А чого боятись? Поведемо, каже, в кручу і я знаю, як дати йому в лоб. А в той час їли і коней, і корів, і собак, і ховрахів, щоб тільки вижити. Недарма вона так казала, бо з голоду потім умерла.
А як одягались тоді – самі ланці, латка на латці. Виправ звечора, сунь у піч, щоб до ранку висохло, бо нема чого вдягти. А пізніше з’явилась матерія, називалась «чортова шкіра». Несеш її до швачки – зшиє піджачок. Хустка одна була і на свято і на будень. У школу ходила з торбинкою, чорнильницю носила, поки додому дійду – чорнило витече.
Рибу дома в’ялили. Як кригою навесні нагорне на берег, назбираємо її, натопимо піч, настелемо околоту і кидаємо її, щоб зав’ялити. Їли дерев’яними ложками, хліб чорний – милаї називався. Ніхто за столом не смів сказати слово – відразу батько ложкою по лобі дає. Тьопаємо з однієї миски. Сушили фрукти, квасолі було багато. Узвар їли тільки на святки. Батько принесе поколений сніп, покладе на покуті, тоді ставлять горщик з узваром. У миски його насипають та ми й їмо ложками. Солили усе в діжки. Ніяких банок не було.
Іван Григорович КУЧЕРЕНКО, 1919 року народження, мешканець с.Волоського:
Народився у селі Волоському, жив біля Дніпра, там і батьки мої жили. Батько мій 1896 року народження, прожив 90 років, майстровим був: шафки різні виготовляв, тумбочки, скрині, виточував на токарному станку. Я допомагав йому. Виростив він нас, 5-х дітей. Мати 1899 року народження, дома господарювала, прожила 72 роки. А батько у місто їздив, купував дошки і потім майстрував.
У нас два млини були. Один – Звєрєва, а другий – не знаю, як називався, до нього треба було кладкою йти. У війну все зірвали. А пороги були, я їх бачив. Плоти, баржі ходили.
В полі косарками косили. Позаду жінки снопи майстрували, а діти ставили, щоб висихали. А далі – в копи. Звозять у село. Молотарки молотили.
Церкву розбирали, бо знали, що піде вода, Дніпрогес підніме.
Я пережив три голодомори. Перший – у 1921 році – через недорід. Багато худоби пропало, люди рятувались, хто як міг. А другий голод у 1933 році – створений штучно. Забрали все! Із щупом ходили, штрикали солому, землю, щоб виявити щось приховане людьми. Це був наказ Сталіна, але його занадто перегнули, не залишили ні на посів зерна, ні на корм худобі. І розкуркулювали неправильно. У нас був заможний чоловік, Балабук його прізвище. Сини у нього працьовиті. 5 хлопців – 5 гектарів землі. Ні в кого нічого не просили, самі працювали. Дві пари коней мав. Йому хату завалили, жив він над балкою. Так він зробив курінь. Набрався сміливості та й вдарив уповноваженого з району. Що йому потім робили – то це була страшна помста. Так і вмер під гуртом баранів.
Мого батька не займали, він середняк. Землю не обробляв, а здавав в оренду.
А третій голод був у 1947 році. Якби не вивіз сім’ю в Західну, в Тернопільську область, станція Збараж, всі б вимерли. Їли ховрахів – вони були жирні. Батько ловив рибу сіткою-хваткою.
Закінчив я сім класів, успішність – хороша. Перша вчителька – Марія Дмитрівна Хоменко. Талановито викладала, усі слухали і розуміли. Батько мені портфель зробив із гіпсу, як ящик, ручку приладнав до нього – ось і портфель. Вчився на совість, все знав. Умів на рахівниці множити, ділити, додавати, віднімати. Взяли мене діловодом у сільську раду, був помічником голови.
Два з половиною роки пропрацював, потім перейшов у сільське споживче товариство помічником бухгалтера. Той бухгалтер був дуже вимогливий, завдяки йому я став хорошим спеціалістом. Далі працював бригадиром у тваринництві радгоспу. Поголів’я корів – одна тисяча, п’ять тисяч молодняка. Худоба розміщувалась у кількох відділках – Майорка «Нове життя», «Дніпрова хвиля», «Червоний борець», «Дев’яте січня» і «Червоний садок». Була у мене коняка Берта, бо обсяг відділків був великий, а я людям зарплату начисляв. Усі були задоволені. Ще був обліковцем при машино-тракторній станції.
Марія Миколаївна ГАРЖА (РОЖКО), 1939 року народження, мешканка с. Волоського:
Мого батька всі дуже любили за людяність і співчуття. От, наприклад, був час, коли «трусили» зерно, від сільради ходили по дворах і примушували все здавати державі. Так от він разом з іншими представниками влади зайшов в один двір, а йому голова каже: «Полізь, Микола Михайлович, на горище, перевір, чи там не ховають зерно? Він поліз, а там у кутку чимало зерна приховано для потреб сім’ї, там було 9 дітей. Він швиденько посунув чоботом сіно на те зерно і сказав тремтячим голосом: «Нема там нічого, саме сіно складене». Якби перепровірили, то посадили б його. Пошепки сказав хазяїну, щоб поки що більше сіна нагорнули, а під вечір переховали, що ще будуть трусити. Отак врятував сім’ю від голоду у 1933 році. А до роботи дуже старанно ставився.
Іван Петрович ДАНОВ, 1920 року народження, мешканець с. Волоського:
Батьки мої – Петро Федорович і Марія Іванівна. Хата у них була під соломою. Зайдеш у сіни, а там кімната – одна. Під хатою був німецький підвал. Вони хотіли укріпитися і вирили там для себе схованку.
До війни у цій місцевості сім колгоспів було. Батько мій конюхував, тримав пару коней на кращому раціоні – для головиної тачанки. Потім колгоспи об’єднали і утворився радгосп. Я з 13 років пішов працювати. У школі вчився до третього класу. Був голод, треба було дбати про їжу. Батько мій три роки пролежав у лікарні у місті. Двоє дітей у матері, як жити? Сестра працювала біля свиней. Харчувались, як Бог пошле. Якщо був шматочок сальця, то ним користувались цілий місяць. Натреш ним сковорідку, щоб тільки не приставало – і печи що-небудь з висівок.
Пороги. Перший називався Лоханський, на той бік як глянути, там є затока і балка. До берега зовсім мілко. А до порогів рухалися на плотах, спереду називався пульт, по боках – гребки, тобто весла – передні і задні – по три людини на них. Як зірвали греблю Дніпрогесу, щоб не дістався ворогу, то Дніпро став таким мілким, що по камінцях можна було перебігти на той бік.
Олена Титівна МОРГУН, 1931 року народження, мешканка села Волоського:
Господарювали наші батьки, працювали тяжко, все вручну. Зберуть збіжжя зі степу, викладуть у дворі кругом, коняку запрягають і «гарманують» катком. Зерно висипається, солому прибирають і годують худобу. Сіяли і пшеницю, і жито – на своєму клаптику. Серпами жали, косою косили. Зв’язують, у копи складають, а тоді – в луківки. Вистоїться зерно – і можна молотити-гарманувати. Усе селяни знали: коли сіяти, коли косити, скільки зерно повинно вистоятись… А тоді все поздавали у колгосп: і бричку, і гарбу, і коней, і волів. Хто не хотів – силою брали.
Наталія Михайлівна ПОПОВА (ПАПУК), 1919 року народження, мешканка с. Волоського:
Народилася я у Волоському. Наш край села звався Перевал. Мені було шість тижнів, як помер мій батько, захворів на тиф. І мама, Параска Семенівна, теж хворіла на тиф, але вижила. Мене годували потертим кабаком через полотнинку, житнім хлібом. Тато помер, готувались до похорону – запарили макітру з тістом. Поставили на піч, де лежала хвора мама. Я зовсім малятко, лежу собі та плачу. Мама чує мій плач, але вже мало що розуміє, тулить до себе макітру та колише…
Ходила я в школу, вчителька була Марія Дмитрівна Хоменко. Я дуже любила математику. Але вчитися довго не довелося. Ще була Федора Андріївна, Фрося Степанівна.
Мамі трапився чоловік, на 12 років старший. Я вже наймалась до чужих людей глядіти дітей, було тільки дев’ять років. Був голод 33-го року. Нерідний батько поїхав на заробітки на Західну Україну, вслід поїхала і мама. А ми з старшим братом лишились. Надсилали нам посилки. Батько там на заробітках і помер. Мама повернулась вже після голоду. Я знову наймалась нянькою у місто. Вже було 15 років. Тільки потім повернулась і стала працювати в колгоспі. У 1938 році вийшла заміж за волоха. Після весілля чоловіка забрали в армію, а я від свекрухи через рік повернулась до своєї матері.
Чотири млини було. Почалась колективізація: «Здавай млин у колгосп!». «Не здам!». Тоді – у Сибір висилають з усією сім’єю. Один млин діставав до краю острова. Зробили місток, ходила вагонетка, щоб на собі не носити мішки. Млини були дуже прості: забивають кілки, колоди і дошками обгороджують. Лопасті перекидаються, штир стримує. Було каміння – один камінь зверху другого – жорна, значить.
Хто як міг, так і дбав. Хто бідніший – наймався до багатших. Я, наприклад, наймалась стерегти овець, мама помагали косить. За те і нам дозволяли перевезти свої снопики – давали конячину. Ми були з бідняків. Та ще мама у 36 років стала вдовою з трьома дітьми. Дещо вміла шити, то люди звертались до неї, розраховувались хто чим: то сала шматочок, то м’яса – і то тільки під Різдво. Полотно їй приносили, вона шила спідниці, кальсони чоловікам, сорочки… Спочатку ми тільки курей тримали, а потім вже – свиню, корову.
Побут у селянській хаті. Відкриваєш сінешні двері і перед тобою на стіні висить шафка-мисник. Там – посуд і сулія олії. Біля дверей у сінях – діжка, у ній парять полову для свиней. Повертаєш вправо – то світлиця або зала, там стіл, над столом в кутку – ікони. Пройдеш по кімнаті – піл (дерев’яний настил замість ліжка), застелений рядном. Рядно складається з двох половин, бо широке не влізе у ткальню. Під полом зберігали кабаки. Зверху ряден стелили покривало. Сюди ближче – велика на півкімнати піч, на ній сплять діти або старі люди. Плити не було, піч задовольняла всі потреби. Пізніше й плиту виклали, а до неї обов’язково – лежанка.
Як підходить яке свято – Різдво, Трійця – підлогу треба обновити. Місять кінський гній з жовтою глиною (їздили копати її в степ, там є такі місця – глиняники). Тоненько мажуть підлогу, а по стіні від підлоги – рівненько підмазують невисоку полоску. Як все підсохне – стелять пахуче різнотрав’я. Його навіть заготовляли для зими, бо соломою стелити – то на будень. На Трійцю квітчали хату клечанням з тополі, осокора чи дуба, щоб було схоже на свято. Квіти стояли на столі і на підвіконні. Лави – необхідний атрибут у хаті, вони стояли вздовж стін, їх на свято застеляли налавниками. А в будень знімали, витрушували і ховали.
Повсякденна їжа селян – дуже проста. Сушили вишні, варили квашу. Вариться із житнього борошна і додаються сушені вишні. Діти наполегливо шукали у тій гущі саме ягідки. На квашу терли солод – пророщене зерно жита підсушували і жорнами перемелювали. Окропом заливали солод і варили, додаючи сушені вишні. Ще сушили бузину, вживали в їжу. Цвіт акації також споживали – є сорти солодкі, а є – не дуже. Дітворі також подобалось їсти паслін.
Люди ткали полотно. Сіяли прядиво на непридатних землях, ті ділянки називали підмети. Виросло, рвуть і у Дніпрі замочують, воно перегниває, потім «петельницями» його січуть та витрушують. Тирса вся облітає, а ниточки залишаються – прядиво. Полотно тчуть, намочують, вибілюють на березі проти сонця.
Хати обмазували рудою глиною, потім білили. У кручах була біла глина. Привезеш її цілий лантух, тоді розкладаєш на купки, робляться такі шматочки, кладеш їх у сухе місце і коли треба – дістаєш, намочуєш і білуєш. А внизу стіни знадвору підводили рудою глиною
Про віру в Бога. Молились зі святою вірою в Бога: «Як Спас, вогонь погас. Христос при нас. Христова мати, іди до нас ночувати. Ангели по боках, Ісус Христос – в головах, Матір Божа в ногах. Ангели-хранителі, храніть мою душу звечора до півночі, з півночі до світа, з ранку до кінця віку. Амінь».
Я пам’ятаю величну нашу церкву у Волоському. Четверо дверей у ній було, висока, дзвіниця, дзвони. Площею своєю сягала майже до води. Двоє східців вело до центрального входу. Якщо святити паски, то батюшка починає роботу дуже рано, бо людей багато – звідусіль приїздили.
Колись зустрівся нам один благородний дідусь з білою бородою, очі такі розумні, каже: «Бог є совість, людська душа. Щоб ти не вкрав, не осміяв, не обидив людину. Оце називається Бог!». Я надовго запам’ятала ці слова. Ми не гідні, щоб бачити Бога, ми – грішні…
Був у нас острів серед Дніпра. На ньому дуби росли сторічні. Ми діставались туди, щоб наламати клечання на Трійцю, нарвати трави, щоб у хаті трусити. Течія була швидка, бувало, що люди топились. А як спорудили греблю на Дніпрогесі, затопило той острів і течії швидкої не стало.
Віталій Михайлович ЧУМАК, 1955 року народження, мешканець с. Волоського:
Батько у мене був комбайнером, 1930 року народження. Мати нянею в дитсадку працювала. Дід мій Андрій Кіндратович (1893 року народження) носив прізвище Собольчук, але всі називали за козацьким прізвиськом – Палій. Є такий знімок, де мій дід сидить на Лоханському порозі, коли вода спала після зруйнування Дніпрогесу. А з ним поруч – дуже схожий чоловік на Яворницького. Про діда мені розповів волох по прізвиську Гупов (вовк по-волоському). Він сказав, що його дядька і мого діда забрали на Першу світову війну. Їх через Далекий Схід відправили у Францію. Так той дядько залишився там, а мій дід повернувся до себе в село. То його більше на фронт не брали.
Батько мені про пороги розповідав. Він ще був хлопчаком і з дідом рибалив. Каже, ми спускаємось нижче Звонецького порога, дід зробив такий ящик, щоб вміщався у воду. Його затопляло. Потім бабця (дуже сильна була!) тягла його за верьовку у човен, до своєї пристані. Дід добре знав небезпечні місця. Там стирчав із води майже невидимий камінь. «Цикалка» його називали. Ті, хто не знав, відразу ж потрапляли на нього і перекидалися човном.
Ще дід Ларій (директор школи Руслан Олексійович – його внук) сплавляв плоти, правда, називав їх не плоти, а плити. І ще волохи на будь-яке фруктове дерево казали – вишня.
Ганна Іванівна ШВЕЦЬ, 1926 року народження, мешканка с. Волоського:
Після тридцятих років ходила серед людей поговірка:
«Встав би Ленін, подивився,
як ми тута розжилися:
хата – раком,
сарай – боком
І кобилка з одним оком!»
Нелегко було людям тягти своє добро у колгосп. Тримали коней, корову, і плуг був свій, і борона, і коток для обмолоту зерна. Була у нас земля край села. Залишали нас із сестрою в курені, а самі – в степ. Нам стало спекотно, пішли до іншого куреня, там дід сидить, у нього прохолодніше. Прізвисько було у діда – Баборіз. Ми й не знали, що він, той дід, свою бабу зарізав. Отак давали прізвиська.
Коли почалась колективізація – усе в нас забрали. Я пішла працювати з 16 років, закінчила шість класів Пололи, копали, за косаркою в’язали. Взимку їздили молотили. Молотарка була. Я одягаю маминого кожуха, рукави довгі, взутися до пуття нічого. Я навесні пішла працювати, а батько помер у 1940 році.
Віра Василівна ЧЕРВОНА (ЧЕРНЯК), 1934 року народження, мешканка с. Волоського:
Чула я про ворогів народу. Допитувалась у мами, хто це такі? Вона каже: це ті, хто щось погане каже про радянську владу. І дуже наказувала мені: нічого не кажи проти влади. А я все на ходу запам’ятовувала. Пливуть на пароході фронтовики, інваліди і було співають: «Ой, на хаті серп і молот, а у хаті – смерть та голод. Прийди, Сталін, подивися, як ми в СОЗі нажилися!». Приїжджаю додому і починаю повторювать, співать: «Ленін грає на гармошці, Сталін б’є у барабан, дожилися ми у СОЗі, получаєм по 100 грам». Мама дуже гнівалась і казала, що можуть приїхати і забрати мене.
![]()
Волоський фольклор зразка 1933 року
Від редактора
Уривок з цієї чисто волоської балади був записаний нами у травні 1986 року від Єфросинії Мартинівни Швець (1902-1987), яка жила й померла у Майорці. Три строфи цього вірша під назвою «Бойний вітер» опубліковано нами у колективній книжці «Чую ваш голос» (Київ, 2008. С. 93). Після виходу книжки нам зателефонував уродженець Волоського, а на той час житель м. Дніпро Віктор Якович Берелет (1938-2015) і сказав, що цей вірш написав не Ладим, баби Херсунки син з Волоської, як зазначено у книзі, а його мама Олександра Іванівна Берелет (до заміжжя Карандашева, 1912 року народження). Віктор Якович запропонував ознайомитися з повною версією цієї балади. На жаль, не склалося зустрітися з В. Берелетом за його життя. А вже по його смерті текст для публікації передав нам його зять Олексій, за що висловлюємо йому подяку.
Пропонований увазі читачів твір має всі ознаки фольклорного (по суті втрачене авторство, народна стильова манера тощо). Він становить особливу цінність, бо віддзеркалив важливий історичний фон – розкуркулення більшовиками селян у Волоському, вивезення їх у заслання тощо. На цьому тлі зворушує й особиста доля головного персонажа – зовсім молодої Степаниди Луківни Іващенко. Вона уникла виселення з родиною з села (можливо, через те, що вже була заміжня), хоч і сильно переживає розрив з рідними, радіє появі матері. Вчувається у творі й мотив невідворотності Долі – її не обійти, не об’їхати, чому бути – того не оминути…
В Державному архіві Дніпропетровської області нами також виявлено метричний запис про народження авторки балади.
Олександра Карандашева народилася 18 березня 1912 року й того ж дня дівчинку хрестили у Волоській церкві. Батьки – селянин села Волоського Іоанн Іоаннович Карандашев і його дружина Марія Йосипівна. Хрещені батьки новонародженої – селяни с. Волоського Сава Іванович Московченко і Ганна Йосипівна Левенкова (напевне, тітка дівчинки, по чоловікові Левенко).
Такі пояснення ми вважали необхідним зробити перед першодруком цього твору-балади.
М. ЧАБАН.
* * *
Посвящаю дорогой подружечке юности Стыпочке Лукиничне Иващенко, трагически погибшей в 1933 г. от пули своего любимого.
Вітер буйний по Дніпру
Пароплав ганяє,
А управа волоськая
Народ розміщає.
Які були багатії,
Їх на Мурман гнали,
А які біднішії,-
В селі залишали.
Із оцих усіх людей
Один в пам’ять дався,
Що з дочкою єдиною
Навік розпрощався.
Сім’я в нього невелика,
Три сини-орлята,
Жили вони собі вкупі,
Як ті голуб’ята.
Красиві та вродливії,
Як вам і сказати,
Але їхню добру душу
Ніяк опізнати.
А найменшою була
Донька Степанидка,
Малесенька, повнесенька,
Як рожева квітка.
Жила вона коло неньки,
Жила та кохалась
І не знала яка смерть
Стипку дожидалась.
Стало сонечко сідать,
Стали юртуватись,
І до Стипиного двору
Подруги збиратись.
І зібрались всі подружки,
Слізоньки втирають
І Стипоньку молодую
Вони утішають:
- Зоставайся, наша Стипа,
Знайдеш собі пару,
Будеш жити, кохатися,
Як і біля мами.
- Мої вірні подруженьки,
Так в мене бувало –
Приходили мене сватать,
Батьки не давали.
Тут і коней запрягли,
В брички посідали
І відсильних всіх людей
В дорогу зібрали.
Попрощалась з ними Стипа
І пішла до хати,
А за нею Володимир
Пішов її сватать.
- Подруженько моя Саша,
Що мені робити?
Одружуся я з Владимом,
Дома буду жити.
А подруга вірненькая
Слова не сказала,
Тільки гірко ридаючи,
Стипу цілувала.
Розсталася з матусею,
Тяжко стало жити,
Та з подружкою вірненькой
Стала більш дружити.
Посилала наша Стипа
Посилочки неньці,
Пише вона частесенько
Письма жалібненькі.
Проходили дні за днями,
Часи за часами,
Повернулася матуся,
Стипа рада стала.
Стала щодня до матусі
В гості прибігати,
Поговорять та поплачуть
Та іде із хати.
А за нею йде слідом
Стара хвора мати.
- Повертайтесь, моя мамо,
Годі проводжати.
Бо в суботу ранесенько
Будете стрічати.
А в суботу у свекрухи
Стипа домовляла,
Та до неньки до рідної
Знову поспішала.
Як прийшла вона від неньки
До рідної пари,
На поріг не наступила,
Як зразу упала.
Чоловік підбіг до неї:
- Що з тобой, кохана?
Хіба куля із нагана
Тобі в бік попала?
А Стипонька молодая
слова не сказала,
Тільки воду холодную
Попити прохала.
Позбігалися сосіди
Стипочку спасати.
І скоріш до парохода
В місто відправляти.
Каренькії оченята
Вона розтулила,
Губоньками тихесенько
Лікарів просила:
-Ой, спасайте мою душу,
Вона молодая,
Вона хоче ще пожити,
Бо щастя не взнала!?
Після цього наша Стипа
Стала затухати,
Її серце молоденьке
Стало замирати.
І закрились карі очі,
І серце не билось.
А матуся її рідна
На землю звалилась.
Стипи похорони дома
Стали ісправляти
І зійшлося все село
Її проводжати.
А матуся її рідна
Найдужче ридала
Та від дочки рідненької
Словечка прохала.
-Ой, устань же, моя доня,
Ой, устань, кохана,
Бо нещасна твоя пара,
Що смерть тобі дала!
Олександра Карандашева.
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
