Розділ 4. ДІАЛЕКТ ВОЛОСЬКОГО. ДЕЩО ПРО МІСЦЕВУ ГОВІРКУ
Розділ вміщує дослідження молдавських учених, які уважно вивчали походження місцевих висловів.
Говірка села Волоського була обстежена для Атласу молдавської мови під час експедиції молдавських мовознавців у 1960 році. Матеріали експедиції зберігалися в 1975 році в Секторі молдавської діалектології і експериментальної фонетики Інституту мови та літератури Академії наук Молдови. 1975-го опублікована оглядова стаття молдавського мовознавця Р.Я. Удлера «Современное состояние островных говоров молдавских поселений в СССР». Пропонуємо вашій увазі витяг з матеріалів цієї розвідки з акцентом на дослідження у Волоському.
Стаття Рубіна Удлера вийшла як додаток до посмертного видання монографії академіка Володимира Федоровича Шишмарєва «Романские поселения на юге России» (Л. «Наука», 1975). Стаття Удлера мала довести до 1975 року спостереження В. Шишмарєва над романськими поселеннями на території СРСР. Тому логічно розпочати з огляду монографії останнього.
Лауреат Ленінської премії академік Володимир Шишмарєв (1875 -1957) приділив Волоському належну увагу у своїй праці «Романські поселення на півдні Росії». Над нею автор працював майже тридцять років (1927-1957) і вона завершувала творчу діяльність вченого-філолога, який проте у цьому творі виступив передусім як історик. У 1920-і роки він приступив до збирання свідчень на місцях колишніх романських поселень на території України і Криму. У 1927-му В. Шишмарєв опрацьовував фонди Дніпропетровського архіву і можемо припустити з великою мірою вірогідності, що тоді ж він міг відвідати село Волоське. Сам автор зізнавався: «Те, що використано в книзі, є наслідок поїздок, які закінчилися на початку 30-х років». Ця глуха фраза може свідчити про те, що тема, обрана автором для дослідження, в 1930-х роках стала коли не небезпечною, то однозначно небажаною – крім історії волоських поселень, автора цікавила історія поселень французів, італійців, корсиканців… Недарма на перше місце він поставив волохів – як найбільш безпечних, «своїх» молдаван. Та це не врятувало задуму: за життя автор так і не побачив книжки опублікованою.
Ось уривки з цієї праці:
«Пути, которыми переселенцы гражданского типа попадали в Россию, были, как видно из приведенного указа и договора, отчасти те же, с которыми мы познакомились выше, говоря о военных поселенцах. Часто одна и та же группа давала материал и для одних, и для других. Так, например, из пленных образовано было волошское чисто гражданское поселение на Днепре, которое Кеппен относит к 1769 г., а Гюльденштедт – к 1772 г. На самом деле оно возникло в 1770 или 1771 г., как об этом свидетельствует «доношение» Старо-Кайдакской наместнии от 7 января 1772 г., приводимое у еп. Феодосия: «волохи запорожской партии в границах Оттоманской Порты прошлого, 1770 года, полоненные из-под Очакова, при том же местечке (Старый Кайдак) множественным числом поселены». Это слобода Волосская, расположенная на правом берегу Днепра, вниз от устья Мокрой Суры, против Сурского порога. Селение это существует и теперь и населено в значительной мере молдаванами. В 1776 г. в слободе имелся 221 двор, да бездворных хат – 23; население ее составляло 650 м. и 614 ж., всего 1264 д.» (Багалей Д. И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства (Харьковской и отчасти Курской и Воронежской губерний) в ХVI-ХVIII столетиях Т. 1, Харьков, 1886, с. 85; ср.: Кеппен П. И. Хронологический указатель…, с. 130, 138.)
«С переводом молдаван из Великого Хутора на юг в составе Днепровской группы осталось одно с. Волосское. Но Волосское образовало со временем выселки, так называемые Волосские хутора, лежащие в 10 км к западу от Волосского. (Нині – село Новоолександрівка). Волохи живут здесь вперемежку с украинцами, и число их невелико. Украинизация их, идущая естественным путем, проникает поэтому гораздо глубже, чем в Волосском, где она, конечно, также имеет место. Но в последнее время (напевно, писано в 1950-х роках) в Волосском наблюдается и стремление обратить серьезное внимание на родной язык, которым до сих пор население пользуется исключительно в порядке живого общения, разговора. В местной школе организуется систематическое преподавание родного языка и на родном языке, что в значительной степени поднимает его значение и поможет овладеть молдавской письменной речью».
Ми не маємо документального підтвердження про викладання молдавської мови у Волоській школі. Або цей факт остаточно призабувся, або викладання не було.
Отже, 1960 року експедиція молдавських науковців з Кишинева обстежила стан говірки молдаван с. Волоського. На той час у Волоському проживало 100 родин волохів (для порівняння у 1927 році – 887 осіб). Матеріали обстежень увійшли до чотиритомного Молдавського лінгвістичного атласу (Атласул лингвистик молдовенеск, Кишинэу, 1968-1973). Село Волоське стало в атласі одним з 77 пунктів мережі поза територією Молдови. Всього до атласу увійшли обстеження з 61 пункту на території України. Відомий молдавський лінгвіст, член-кореспондент АН Молдови Рубін Якович Удлер (1925 -2012) оглянув матеріали всіх експедицій до різних молдавських сіл на території СРСР 1960, 1963 і 1964 років у статті «Современное состояние островных говоров молдавских поселений в СССР» (1975). Тексти, записані на магнітофон у с. Волоське, опубліковані у 1969-1971 роках у кишинівському збірнику «Тексте диалекталэ». Всього там надруковано тексти з 10 молдавських сіл, розташованих поза Молдовою.
Зазвичай острівні говірки (однорідні чи різнорідні) не зазнавали впливу інших молдавських говірок, перебуваючи на значній відстані одне від одного. Автор називає село Волоське в числі тих сіл, діалекти яких не знають впливу інших говірок молдавської мови.
Острівні говірки здебільшого різнорідні. На підтвердження цього Р.Удлер пише, що в с. Волоському живуть нащадки волохів, полонених під Очаковом, а 1793 року до Волоського приселилася група «мунтян» (верховинців). До речі, сам В. Шишмарєв писав, що «следов их сейчас уловить невозможно». Але, на нашу думку такі сліди все ж є – прізвище Мунтян часто зустрічається у Волоському. Його можна зустріти і в інших місцях розселення волохів – Василівці, Дніпровському (обидва села в Солонянському районі). До речі, академік Шишмарєв у своїй праці як «виселки» Волоського називає лише Волоські хутори (сучасна Новоолександрівка), але навіть у 1927 році, коли він розпочинав свої дослідження, існували й інші «виселки» - передусім Василівка, Майорка тощо.
Говірка села Волоського явно відрізняється багатьма рисами від молдавських острівних говірок в інших областях України. Порівнюючи особливості цих говірок з говірками метрополії (тобто в самій Молдові) – з урахуванням їхнього ізольованого розвитку впродовж 200 років, постійних контактів з говірками іншомовного населення (українського та ін.), тривалого співіснування носіїв різних говірок та інших факторів, Р. Удлер робить висновок, що в говірках сіл Волоське, Новогнатівка, Троїцьке, Байрак і Корсунь (останні чотири села на Донбасі), переважають риси, характерні для говірок півдня Бесарабії, лівого берега Дністра і північної частини Буковини. Науковець доводить це прикладами з фонетики, морфології, лексики. Ми згадаємо лише приклади з Волоського. Зі значенням «фасоле» (квасоля) вживалося слово бод”; зі значенням «карне» (м’ясо) в ужитку було слово шйолан; зі значенням «нісіп» (пісок різного роду) вживалося аніни; замість «гэмалие де кибрит» (голівка сірника) казали сиркы ди сэрник (причому наголос у слові «сэрник» на другому складі, як і в українському «сірник»). Замість «фетицэ» (дівчинка) казали байеты. Зі значенням «чимитир» (цвинтар) у цих селах вживалися слова мормынтур –мормынти – мэрмынти – мормынц тощо.
Про Волоське 1960 року сказано, що діти і люди середнього покоління не вміють говорити по-молдавському. В родині найчастіше старі люди послуговувалися молдавською мовою, володіючи значно краще мовою українською. Про це говорили самі інформатори. У деяких випадках відповідна молдавська говірка припиняла існувати. Основною причиною цього є не стільки її руйнування, скільки прогресуюча (за поколіннями) відмова від неї – носії мови самі усвідомлювали недосконалість їхньої говірки як засобу спілкування. Зникнення говірки спричинювали також від’їзд його носіїв до інших місць, їх розсіяння, їхнє етнічне змішування (за зізнанням інформаторів сынтем суржик –«ми змішані»).
Опрацював М. ЧАБАН
Про що розповідали мешканці с. Волоське під час експедиції 2010 року
Галина Федосіївна ВОЛОШИНА, 1926 року народження, мешканка с. Волоського:
Обряди, звичаї. Якщо хтось зурочив людину. Болить голова. То треба казати тій голові:
Шарі, шарі, купаторті шарі.
Така даосінця
Та я подивінця.
Це так по-волоськи. А ще знаю, як звести ячмінець на оці. Треба сказати: «Ячмінець, ячмінець, візьми топорицю, вируби коріницю». Три рази отак. А тоді проказати «Отче наш».
Волохи були здібними і вміли використовувати те, чому навчились у предків.
Анастасія Федотівна БРАГАРЬ, 1921 року народження, мешканка с. Волоського: ![Анастасія Федотівна БРАГАРЬ]()
Мудрі люди були – волохи. Знали, як боротися з нечистою силою. У нас дітей було багато. Приносила Софія (старша сестра) дитинку, жили понад Дніпром, а ми – на горбку. Гостювали у дідуся з бабусею. Дитина попросилася і ночувати в нас. Батьки погодились. А серед ночі як розплакалось: хочу до мами! Батько одягає кожуха, бере на руки те дівчатко та й іде в село, на низ. Коли чує, йому хтось на плечі – плиг! Він швидко так розвернувся і різонув її ножем – то відьма була. І на другий день виявилось, у кого грудь була відрізана.
Якщо не помиємо ложки, то цілу ніч торохтять – відьми лазять. Багато їх було! І молоко у корів крали, і поробляли людям.
Був один дід Фокій, що умів відробляти. Приходив, відмовляв і молоко знову з’являлося. А в городах у нас жив бригадир Микита. Єля, його мати, була відьма. Як усі купатися біжать до річки, то у неї хвіст бачили. Часто казала: живіть добре, поки я жива! Було що дитину у мене зурочили, мусила просити бабку, щоб відробила.
Моя мама знала, що робити. Питає: де моя ложка загартована? Усім звеліла лягати спати, а сама до ранку біля колиски щось шептала та приколисувала. На ранок дитятко хоч і слабеньке, та вже не так плакало.
Іван Григорович КУЧЕРЕНКО, 1919 року народження, мешканець с. Волоського:
Це Катерина Друга поселила тут волохів і звідти пішла назва села Волоське. Може, мій прапрадід був серед них. А я вже не волох.
Надія Михайлівна ДОБРОВОЛЬСЬКА (ЛЄПША), 1931 року народження, мешканка села Волоського:
Що я знаю про волохів? Як до нас ходив пароход і була у нас корова, я їздила до міста. Волохи - коли сідали на пароход – починали розмовляти на своїй мові. Нічого ніхто не розумів. Ми про них знали, що то великі кулінари. Вони пекли плачинди – воно міситься круглим, розкачується, а тоді розрізається на вісім частин. Кладеться начинка і общипується. Розкачується – і на сковорідку.
Так само і варзарі. А ще вони мамалигу робили. Тут потрібне кукурудзяне борошно, вода, сіль, сода – змішується. Борошно швидко загускає. Беруть сала, жарять із цибулею і додають до мамалиги. Ще варять затірку. Капають на борошно трохи води і розтирають дрібненько. Додають у суп. Борщ по-волоськи теж готують по-особливому. Додають туди сирівець (квас), запарюють.
Марія Артемівна БОНДАРЕНКО (ЯРОШЕНКО), 1935 року народження, мешканка с. Волоського:
Скажу про волохів і руснаків. Нам невідомо, як вони поселились тут. Ми – із руснаків. Їхньої мови не розуміємо. А на першому відділенні радгоспу жили виключно волохи – до моста. Їх поважали за старанність і працелюбство. Розумні, кмітливі, здібні до будь-якої роботи. І якщо вже трудяться, так до самої смерті. Дружно жили. От, наприклад, гуртом будували школу з церковної цегли. Церкву розібрали, бо вона могла піти під воду.
Марія Миколаївна ГАРЖА (РОЖКО), 1939 року народження, мешканка с. Волоського:
До школи я пішла у 1948 році. Закінчила десятирічку тут, у Волоському. Жили ми в трьохстах метрах від школи, в бік кар’єру. Про історію села знаю, що ніби Катерина Друга поселила тут людей. Тут ще Ямбурзька колонія – там самі німці жили. А у нас в основному молдавани поселялися. Моя бабуся і дід, і мама – всі розмовляли по-молдавському. Сестра пішла в перший клас, то нічого не розуміла – знала тільки молдавську мову. Так були дві вчительки, жили тут на квартирі і от вони навчили по-українськи.
Маму звали Векла Іванівна, дівоче прізвище Мораль – це істинно молдавське.
У сім’ї у нас було четверо дівчат. Я добре розуміла молдавську. І зараз знаю слова: «Буна діменадзе!» - добрий день. Бабуся – «бийте», мати так і буде, а дід – «тєтє».
Ганна Єлисеївна ГАРКУША (ГЛУЩЕНКО), 1926 року народження, мешканка села Волоського:
Про надзвичайні волоські здібності. Водився такий вислів: «бабувати». Це означало – бути бабцею, яка щось може зарадити: при пологах, при переляках і навроченню. Бабуся Ониська тримала в омиснику (серванті) п’явок. У кого ноги болять – знала куди їх ставити і скільки тримати. По картоплі на своєму городі вона сіяла нагідки – це для того, щоб породіллю мити і парити. Тих, хто бабував, люди дуже поважали, до них сходилися з подаруночками – матерію на кофтинку чи на хусточку приносили. Бабуня на голову одягала капор. А під спідницею у неї був такий фартух з кишенею, там гроші носила. Як приймали пологи, вона готувала тільки їй відоме зілля, ліки. Обмивала породіллю, щоб все було чисте.
Інша бабця вміла шептати, я носила до неї сина Толю. Дістала вона віник з туниці. Взяла, перехрестила, посвятила водою, пошептала – і дитина заснула.
Любов Іванівна ЛУЦЕНКО, 1957 року народження, мешканка села Волоського:
Волохи, вони більше ходили в ватянках - спідниці були різні. Широкі. В чотири-п’ять пілок. У більшості була матерія така, якої немає вже. Роблять так, щоб вона блищала. І красиві валянці носили. Чоловіки одягали все полотняне, полотно ткали дома. Штани також шили, фарбували.
Волохи на трудодень отримували більше, ніж у нас, у «Дніпровій хвилі», у них колгосп «Червоний борець». Наша артіль була бідніша.
Микола Григорович КУЧЕРЕНКО, 1928 року народження, мешканець с. Волоського:
Мені відомо, що моя прабабуся приїхала з Чернівців з двома синами – втікала від війни з поляками. Вони потрапили до Харкова, а потім дісталися сюди, у Волоське. Тут жив циган на острові. Потім ще люди приїжджали, поселялися.
Стали переселенці з Молдавії сюди також їхати. Матір мою звати Софія, бабусю – Марія, діда – Мирон.
Волохи – вони із Чернівців, бо й там є село Волоське. Отож і моя бабуся звідтіль.
Олена Титівна МОРГУН, 1931 року народження, мешканка села Волоського:
На мою думку, у Волоському основні мешканці – румуни. Вони нашої мови не розуміли. Тепер вже корінних волохів немає. А починалось у 1870 році, як мій дід казав, він корінний волох і звався Таратар. І батько мій також волох. Жили вони у маленьких хатинках, близько одна від одної. Навкруги був ліс. А в Причепилівці цигани жили, вище кар’єру. Ходять по дворах, ворожать.
Раніше прізвиська людям давали. Наприклад, з моєї бабусі почалося, прозвали її Жариха. А чому? Вона рано встає, щоб плиту розтопити. А люди йдуть набирати жару для своїх домівок. Несуть у відрі жар з попелом, травички підкладуть та й горить. Так нас тепер і називають Жаринки. А дід по маминій лінії звався Таратар. Кажуть, що колись були набіги татар, нападали на жінок. А дід у конюшні порався, заходить до хати, а тут бачить неподобство, ухопив ломика та й бах! Убив татарина і закинув у погріб. Приходить сусід, а він йому каже: татарина убив! Труситься весь. А той порадив: «Та закопай його вночі – і все». От з того переляку і вийшов Таратар. Були й інші прізвиська по людях: Льовани, Мироненки, Перемішки, Карпатани…
Галина Павлівна НАЛИВАЙКО, 1932 року народження, мешканка села Волоського:
Колись запорізькі козаки пішли походом аж на Молдавію. І відбили у турків кілька сот молдаван і привезли їх сюди, щоб вони поселись над Дніпром. Так і стало молдавське село. Я цікавилась їх культурою: вони свої пісні співають, і страви у них молдавські. Самі вони з Валахії, розміщеної у Молдавії. Тут вони поселялись, а трохи далі, приїжджі – руснаки. Кладовища у них були нарізно. Де Майорка – то селились, щоб майоріти на горбку. А де скелястий горбочок, там причепилось кілька хат, назвали – Причепилівка. Далі там села: Ракшівка, Дев’ятка, Папуки… Старший брат і я розуміли молдавську мову, наша мама – корінна волошка, а батько – з-під Києва.
Галина Захарівна РУДА, 1939 року народження, мешканка села Волоського:
Із минулого. Пам’ятаю, магазин був, на ньому значилось, що побудований у 1870 році. Підвал там був обширний, як товарна база. Клуб стояв там, де автобусна зупинка зараз. Будівля клубу з каміння викладена.
Мама розповідала, як ідуть через село мадяри, то у них можна було щось виміняти. То й виміняли бабуся святий образ. Ще були тут молдавани, село було ними заселене. Волохи звались, Катерина Друга їх тут поселила. У тата батько й мати – молдавани. Я розуміла їх мову. Але як тата не стало у 1962 році, то стала забувати. У мами також батько був молдаванином – Іво звали, але рано помер, мамі 3 роки було. У чоловіка мого дід і баба були молдаванами. Руснаки жили трохи далі від волохів. Колгосп називався «Дніпрова хвиля». А у волохів – «Червоний борець». Цей колгосп був багатшим. Голову направили з міста, він добрий хазяїн, підняв господарство по-справжньому. Почали будувати будинки для людей. А створили радгосп, вже стало гірше.
У нас заведено було святкувати таке свято: «Шапі Верді» - Зелена Цибуля в перекладі з молдавської. Це коли Трійця, тоді через тиждень, у понеділок це свято. Пекли пироги з цибулею. Смажиш сало, додаєш зелену цибулю, збиваєш яйця – також смажиш. Це начинка для пирогів. У цей день прийнято було зелену цибулю в городі притоптувати, щоб вона росла не в стебло, а в корінь, в голівку. Ще пекли плачинди (з картоплею, капустою, з сиром) варзарі (з кабаком). Мама ще пекла з гречкою, з чечевицею. Моя свекруха пекла великі волоські пироги – з яблуками і рисом. Ще пекли сковорідницю. Розкачують корж з дріжджового тіста, зверху нього кладуть шматочки підсмаженого сала, потім зверху ще корж і знову сало і т.д. Потім запікають. Дуже смачна латута. Пироги пекли ще й з товченою вареною квасолею, змащеною олією. Можна використовувати прісне тісто, можна й дріжджове. Коржі розкачують тоненько, змащують смальцем чи маслом і скручують, роблять кружечок і ставлять у піч або в духовку. Потапці були. Накришать хліба, окремо в глибокій мисці товчуть часник, додають юшку з борщу – і туди покришений хліб – от і потапці. Готують голубці, а тільки не з свіжої капусти, а квашеної. Квасять її цілими головками. Ріжемо на дно діжки червоний столовий буряк, вкладаємо капусту щільно і заливаємо розсолом (півлітрова баночка солі на відро води). Залили, а зверху ще буряка докришують.
Волохи робили ще й салат з квасолі, і паштет. Варили квасолю, змащували олією зі смаженою цибулею, перепускали через м’ясорубку. Вкладали в мисочки і використовували, коли треба. І на хліб намащували. Молдавська страва – степова каша. Кипить вода, додають дрібно нарізаної картоплі, звариться, тоді сиплять пшоно – і до готовності. Додають під кінець смажену на салі цибулю. Їсти рекомендують з кислим молоком.
Єлена Петрівна ЧЕЛАК (ШВЕЦЬ), 1942 року народження, мешканка села Волоського:
У нас в роду була молдавська мова, трохи не сходиться з волоською. Бабуся розказувала, що як була молодою, то на вулицю не ходила – не розуміла української мови. Тоді все-таки вийшла заміж, народилось у неї шестеро синів і сьома сестричка Галя, наша мама. Коли мама вийшла заміж, то наш батько не любив, щоб так розмовляли. От і стали потроху забувати мову волохів. Я була у Молдавії, у мене там – брат – Валерій Постолатій, це так по-їхньому звучить. У свій час написана пісня про село Волоське, завдяки моєму брату-співаку. Хором ми її співаємо часто. Відзначали десятиріччя хору, дуже хвалили.
Віталій Михайлович ЧУМАК, 1955 року народження, мешканець с. Волоського:
Я народився у тій частині села, яка називалась «Руснаки», вона за мостом починалася. Там зараз моста немає, а є балка, яка називається Довжик. Це у 1770 році запоріжці подарували свої вольності волохам (валахам). Десь вони відвоювали їх у татар, у гирлі Дніпра. Опинилися вони у гирлі Сури, осіли тут. Нижче школи там церква була і нижче неї – два ряди вулиць. Жили вони там. Потім як Дніпробуд підняв воду – їх переселили. Частина волохів розселились нагору по Довжику. Пам’ятаю, стояв у черзі за хлібом у магазині, то української мови взагалі не чув – тільки волоська. У кожного волоха було прізвисько. От, наприклад, був такий Дікусар. По-волоському це значить – «тільки увечері». Поруч був – Дражитіка. Як перекласти – не знаю. І ще: Варзарь, Комбич, Будулуца, Гудзила, Сьорба, Баюсі, Ракші…
На кладовищі є камінь, висічено на ньому коло, схоже на глобус, підставочка така і трикутник. Коло, кажуть, то язичники вважали – Бог Сонця. Є камінь, на якому значиться – 1807 рік – висічено і стоять квіти. Значить, поминають нащадки.
Надія Олексіївна ШМАЛЬКО, 1937 року народження, мешканка с. Волоського:
По материнській лінії у нас родичі – молдавани. Прізвище мами – Мунтян Олександра Гнатівна. Після війни саме цим молдаванам надавали продуктову допомогу представники якогось фонду із Молдавії чи Румунії. Мама теж отримувала по своєму молдавському паспорту.
Євдокія Якимівна ШУТЯК, 1937 року народження, мешканка с. Волоського:
Мої предки – волохи. Мою бабусю звали Марфа. У неї були три сини і три дочки. Землі дали мало і вони поїхали в Захарине, у Нікопольський район. А ми залишились з мамою (Девон Марія Григорівна – 1901 року народження) і татом (Девон Юхим Юхимович – 1895 року народження). Спочатку самі хазяйнували, а прийшла колективізація – стали колгоспниками. У сім’ї було 13 дітей, я – дванадцята. Але всі померли від голоду 1921 та 1933 років. Жили дуже бідно. Але навчили мене готувати волоські страви. Варили галушки крупні, таких ніхто крім нас не готує. Ми їх і в борщ вкидаємо. А ще окремо готуємо: юшку підкисляємо, яйце туди кладемо, пуп курячий ріжемо, печіночку, кислого молока трішки, соди, перчику, сирого сала маленький шматочок – от із цього всього робимо галушки.
Можна й десяток зварити, якщо велика сім’я. Можна борщем поливати, а можна й масло покласти. Ще ми варимо вареники з сиром, але виліплюємо їх так, що вони стають схожими на пташку – гостренькі сюди й туди. Родич чоловіків на Хмельниччині сказав, що вони ніби чайки, мої вареники.
Анастасія Марківна БЕЛИБА, 1941 року народження, мешканка с. Волоського:
Мої батьки – волохи, батько – тракторист, мама – різноробоча. Дівоче моє прізвище – Демуш. У мене два сини і дочка. Семеро внуків, восьмеро правнуків. Бабуся моя розповідала, що на них казали – руські. Спочатку козаки, різні війська тут проходили, а потім наїхали молдавани, румуни. Бабуся також була молдаванка. А тато мій (1910 року народження) втратив батьків у голодовку, померли вони. Йому було 4 роки. Через те він повторював: «Я виріс, діти, батраком». То корів пас, то домашню роботу у людей виконував.
А підріс – забрали в армію, після армії вивчився на тракториста. Батько – тутешній, а мама приїхала із Молдавії. Розмовляли молдавською і я – також. У школі навчилась української мови. Бабуня казала, що у Молдавії їм жилося кепсько, а тут – краще. Батько їх пішов на пошту працювати. І землю їм дали, і хату вони збудували.
Невеличкий українсько-волоський словничок
Баба – кубита
Берег - апа
Бик – боу
Бовтатись у воді - праєц
Бувай здоровий - схій санатоз
Вдарити - одат
Вечір – саре
Вино - діжин
Вип’єм – омбе
Відчиніть - тріїєц
Вікно - ферестрі
Встати (прокинутись) – соскулат
Гей ти - мей фа
Готувати – офакуд
Гукає – ракніт
Де - унди
День – дзива
Двері - кукєц
Двір – афари
Дід – тетя
Дивитись - праєшті
Добрий – буни
Додому – окаси
Жити – отраїть
Є - єсті
Істи - деменкат
Йти – імбліц
Качка - рацилу
Кішка – лицушор
Коза – капра
Корова – куваки
Кричить - мацу
Курка – гаїна
Лежати - сокулкат
Маленький - мітитєл
Мати – месе
Молоко – лапті
Наступив - овініт
Не дуже добре - нупря бун
Немає – нуй
Ніж - куцит
Ніч – напти
Паслись - манинки
Пішов – соду
Пиріжки – перогій
Плакати – плинжі
Повертатись - сим симбле
Погана – скирнав
Подивитись як там діло - опраїт кум аколоруклу
Пока – раманец
Потрібно – требуй
По чарці - вам погаруш
Ранок – деминяци
Рука - інша
Сидіти - шеди
Собака – кини
Сонце – сарі
Спати - одорніт
Суп з овочами, яйцем, пшоном та великою кількістю зелені - борщ марі
Там все добре - около тот бун
Ти - ту
Тоненьке рване тісто, зварене як галушки - тішка цей
Трава - ярби
Хлібина - кита
Хлопчик - баіцат
Щось - нуйші
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
