3.5. На роздоріжжі всіх оцих світів
Батько по війні рятував дочку від голодної смерті, вдячна дочка продовжила його поважний вік...
Початок війни застав Івана Григоровича Кучеренка (1919/20 - 2016) на західному кордоні. По війні брав участь у двох парадах у Москві. У свої 93, коли ми зустрілися з ним, він вважався найстарішим у селі Волоське жителем. Чотири роки тому осліп. Дошкуляють тяжкі хвороби. Хтозна чи й жив би. Якби чотири роки тому дочка Галина, кинувши все — дім, чоловіка на Одещині — не перебралася у рідне село доглядати старого й осліплого батька. Бо лиховісного 1947 року він врятував їй життя від голодної смерті.
…Ми зустрілися у 2013-му, коли Івану Григоровичу Кучеренку було вже 93. Він народився і все життя (за винятком війни) прожив у рідному Волоському. Вважався найстарішим жителем села.
На похорон матері приїхала їхня донька Галина з далекої Одещини (45 років прожила в Бессарабії - Татарбунарському районі). Доглядати Івана Григоровича випало саме їй. Бо відчувала себе в боргу за його турботу. Знає як у повоєнний час батько врятував її від голодної смерті.
«Народився я фактично 17 грудня 1919 року, але записали так, що я вважаюсь народженим у 1920 році, - розповів ветеран. – Тут, у Волоському, я народився - тут і похований буду. Батько мій Григорій Михайлович Кучеренко. А мати - Софія Миронівна Волошин. «Це село Катерина заселила валухами, - Іван Григорович називає волохів «валухами». - А від валухів назвали село Волоське. Тут було здорове село. Вздовж нього проходив Дніпро - його можна було по каміннях перейти на ту сторону. Там на лівому березі поставили два дома. Це чи при Леніні було чи що. І сказали: «Работай во возможності. А кушай по потрібності». А вони не работали, а кушали по потребності. Хотіли іспитать жизнь таку. А потім взяли й розігнали їх. І так ті два доми, мабуть, й досі десь там стоять. Там лісок якраз і посєлєніє утворилося. Тільки Діброва нижче по Дніпру, а це вище.
У селі колись був один вітряк і два млини на воді. Разом три млина, - пригадував Іван Григорович. - Тато мій Григорій Михайлович був на всі руки майстер - шив, робив шафи, тумбочки, лави, оно у мене в хаті є зроблена ним скриня. Точив на токарному верстаті різні фігури - робив і на продаж. Не тілько для себе. Це виручатиме його і по війні.
- Ви застали й пороги на Дніпрі?
- Аякже. Застав. Як одправляють ліс, було - зв’язані дрючки і на цих дрючках - корінь (курінь) од дощу. І ото люди одправлялися по назначенію.
Наше село дуже велике було. Коли в 1932-му підняли воду, як збудували ГЕС у Запоріжжі, то тут забрали три нижніх ряди хат і переселили людей у степи - дали їм там по гектару землі, гроші і стройся! Багато стало волохів у Башмачці, Солоній, Нікольській і так далі.
- А ви жили на горі?
- Ні, ми жили коло Дніпра. У 1928 році тато перейшли сюди, на гору. Була зразу хата під соломою на могилі - насип такий. Тоді позавозили каміння. Обгородилися і поставили хату. Брат мій найменший там живе. Ми продали ту хату, колодязь там був, вже завалився. Якраз брат зайняв те місце. Я ж не ходжу зараз, бо не бачу. Я вже чотири годи сліпий. І дочка мене глядить.
До школи пішов 1928-го. Тоді була семирічка. То я на один год тоді зостався. Бо вже заглядав на дівчат, звиняйте.
- А церкву застали?
- Канєшно, застав. У нас здорова була церква. Забрала і її вода. Оце ж підняли воду і все забрало.
- А панів тут не було?
- Панів не було, а були куркулі. Так називали багатих. Як появилась совєцька власть, то їх порозкуркулювали. Знаєте ж? Переворот жизні зробили. Один куркуль був Довгий. А один Охрім Балабух. Так цього Балабуха діти повтікали в Антоновку, в степ туди, а він остався один. І прийшов уполномоченний. Так він ударив того уполномоченного. Так той що хотів - іздівався з нього. Завалив і те, що він построїв для корів, і те завалив. А тоді вмер. Здоровий був дядько Охрім! В його три сина було і дві дочки - всі робили. Раніш же не було тракторів – усе робили, можна сказати, руками, волами орали. Коней тримали. Зараз у нас тільки двоє людей коней тримає, любителі, а дальше їх і не побачиш вже.
- А церкву розібрали?
- З церкви у 1936-му построїли школу у нас. І зараз вона, ця школа є. З тих пір стала десятилєтка. А то була сємілєтка – такі хати для школи були. Сельсовєт був у такій же хаті. Прості селянські хати.
- А як церкву закрили, в ній клуб був?
- Її ніхто не закривав. Її, можна сказать, одне – що розбили, а одне – що її вода взяла. Бо там був магазин, жидок один було дає в долг – принесеш, каже, потім гроші. Бери мануфактуру. Бо колись у нас тут все ткали полотно. Штани полотняні носили, сорочки. А оце як стали государственну мануфактуру випускать, це все забросили.
Тут був якийсь язик, що вроді підходив під румин. А потом згодом став волоський. Я ось по-волоськи можу балакать. Ножик – кусит, ложка – вінгура. Відро – копа. Я розбираюся, я знаю добре.
Можу вам і пісень заспівать. Знаю багато пісень і багато частушок. Хочеться, щоб хтось записав і щоб хоч колись згадував, що був такий чоловік. Можна концерти ставить з цих пісень. Ось одну вам заспіваю (співає по-волоському).
Про що в ній мова? Був на фронті «діла Нітру перла Прут». «Од Дніпра до Прута» три жінки мав, йшов з фронту. І поки дійшов, три жінки придбав.
Я вісім год ходив до школи. А один год прогуляв. У нас школа українська була, але там і молдаванський язик викладали. Мої батьки самі молдавани. А балакали і по-українськи, і по-руськи. І дочка Галина знає по-молдаванськи. Бо ще й на півдні України під румунським кордоном жила.
Яку українську пісню заспівати? «Тече річка невеличка» (потім переходить у виконанні на слова Глібова «Широкою долиною кудись вона біжить»...).
- А «За Сибіром сонце сходить» про Кармалюка знаєте?
- Знаю. Ось вона:
«Кармалюга – хлопець гарний,
він по світу ходить,
Не одную чорнявую
із ума ізводить.
А в неділю рано-вранці
І дзвони не дзвонять,
А мене же Кармалюгу
У кайдани гонять!
Маю жінку, маю діток,
Та я їх не бачу.
Як згадаю про їх долю,
сам гірко заплачу!
Повернувся я з Сибіру,
Та вже ж не на волі,
А, здається, не на волі.
(Наприкінці пам’ять трохи підвела Григоровича…)
- Ще вам яких? Та яких хоч заспіваю.
Я на фронті був. У 1940 році якраз взятий в армію. А в 1941 -му почалася війна. Служив я в Житомирі. Там був род войск. І такі дурні построїли дома, що авіація знає, що тут, приміром, артилеристи. А тут піхота. Бо построїли буквою «П» або «А». Шпіонаж! Я сам танкіст. Водив танк на фронті і був у мінометній батареї. Так у батареї дуже мені понаравилось. У нас рассчет п’ять чоловік. Я був наводчиком. А той міни носив. Знав усе добре – можеш у кручу залізти, окопатись і можеш стріляти. А тільки коректировщик є на передовій. Передає туда і дальше.
- Яку ж воєнну пісню ви хотіли заспівати?
- Раскинулось море широко:
Я встретил его близ Одессы …,
В атаку пошла наша рота.
Он шел впереди с автоматом в руках
Моряк Черноморского флота.
Он шел впереди, всем привет подавал,
он был уроженец Ордынки.
А ветер гулял за широкой спиной
И в лентах его бескозырки...
- А частівки?
На базарі я була,
Бачила Тараса.
Він хотів поцілувать,
А я не далася!
Або:
- Ой куда ж ти ідеш,
Куди шкандибаєш?
- А іду по окурки -
Хіба ти не знаєш?
(Раніше дітвора собирала недопалки і курили. Частівка про це).
З п’ятьох дітей двох дядькових синів вже у живих немає. Тривалість чоловічого життя в Україні ж невисока.
Дочка Галина Іванівна розповідає:
- Я 1945 року народження. З’явилася на світ тут, у селі Волоському. Чотири роки як тата доглядаю. Залишила свій дім, чоловіка на Одещині. Чоловік дуже на мене за це ображається. Та для мене батько дорожчий.
Бо ось у чім справа. Як тато повернувся з фронту, тут була велика голодовка 1946-47 років. А нас п’ятеро у батьків. Але тоді нас було у батьків ще тільки двоє – старший брат та я, менша. Мала півтора-два рочки. І опухла вже. Батько – ще в армії. Тож мама змушена була віддати мене у місто в дитбудинок. А тато прийшов з фронту і сказав мамі: «Забери додому – якщо помремо, то всі. Щоб я знав де похований». Одним словом мама пішла у місто і забрала мене з дитбудинку. У мами був найстарший брат Гриша з Швеців, родом з Майорки – хутора над Дніпром біля Волоського. Дядькова дружина робила в Дніпропетровську в дитбудинку. Мама розказувала, що в якийсь підвал віддали мене. Ще й по знайомству. Тож мене зразу після повернення батька забрали. І тато вивіз родину у Західну Україну.
- Щоб я не прийшов, вимерли б усі! - упевнений Іван Григорович. – Я сім год прослужив. Війна закінчилася. А мене ні разу не пустили до жінки, до дітей. Кінець війни застав мене в Гороховецьких таборах. Мене направили в офіцерське училище – Первое Горьковское танковое училище. Я танкіст. Там і застав мене День Перемоги. Тих, хто понюхав пороху на війні, вирішили повіддавати в училища, щоб був з них офіцерський состав. Так і я там опинився.
- А як Галина з’явилася на світ?
- Мама їздили туди до них, - каже донька. - З сусідньої маминої Майорки один чоловік служив там з татом. Тож дві жінки і вирушили туди. В Житомир.
З довоєнного
«Зо мною служив один друг, - згадує ветеран. - А він старший за мене. То вони потихеньку перед війною мобілізацію робили. Бо з боку Гітлера було 280 порушень на кордоні. Він щупав, де у нас що. Потім несподівано напав. Звичайно, бо в нас на озброєнні були лише скромні танкетки на два чоловіка – кулеметник і водій... Танкетки на бензині. А потім, вже у 1942 році з’явилися танки «тридцять четвірки» – вже на солярці. Танк тільки пального брав 550 літрів! Мав два баки.
- Як війна закінчилася, я двічі був на Параді в Москві. - пригадує Іван Григорович. - Німців прогонили Москвою - «для сміху», знаєте? Йдуть за ними двірники, замітають мітлою... А я був на параді. У мене командуючий – генерал-лейтенант Михайло Катуков.
Катуков Михайло Юхимович (1900-1976) – радянський воєначальник. Командувач бронетанкових військ (1959). Двічі герой Радянського Союзу (1944, 1945). У війну командував танковою дивізією, бригадою, корпусом, гвардійською танковою армією (з 1943). Після війни командував армією, заступник начальника Головного управління бойової підготовки Сухопутних військ. (З енциклопедичного словника). Катуков їздив з матір’ю і жінкою – втрьох. Були такі американські машини, називалися «козлики». Ведущий передок і задок, і їм нічого не страшно, літають вони! І ото не кидають генерала ні жінка, ні мати. Він то не був на передовій. Він командував. А, може, й бував. Він дивився у бінокль як генерал. Аякже – без командира військо чепуха! Побєду то одержали! Хоч і полягло скільки, бо враг був сильний. П’ять год війна йшла – це не п’ять днів!
Після цього я прийшов додому, а тут голодовка розпочалася. Якби я не прийшов додому, померли б тут мої з голоду. Бо я зразу вивіз родину у Западну – хороші там люди були. І тато мій там майстрували – він на всі руки був майстер. На Західній Україні в той час голоду не було. Там одні люди жили – Поліщуки прізвище. За день чоловік сто повз них проходило. Хоч картоплину, а дадуть! Просто так не випустять. Такі хороші люди. А часи були тяжкі. Там, де наш полк стояв, вдень спокійно. А вночі чути постріли. Було вибрали одного голову колгоспу – так його повісили. Бандитизм.
Дочка Галина:
«Колись мене тато взяв з дитбудинку. А тепер його щастя, що я його доглядаю. Його б не було б уже інакше на світі. Так мені серце підказало. Ми з чоловіком не розведені. Він ображався. Останнім часом навіть розлучення попросив. Нікому я розлучення не давала. Хоч я навіть не прописана тут, живучи у тата. У повітрі знаходжуся. Тяжко, дуже тяжко. Правда, пенсію мені перевели сюди – це полегшує життя. А тато мало що не бачить, так ще й пахова грижа його атакувала. Це дуже страшне. Тож все на моїх руках – і город, і домашнє хазяйство».
«Я ж не бачу – допомогти, – зітхає старий. - Я не проти поспівати, якби було комусь записати», - зітхаючи каже на прощання.
Полишаємо їхню затишну оселю по вулиці Ювілейна, 34 у селі Волоському.
Микола ЧАБАН. 2013 р.
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
