7.2. З археологом Іваном Левицьким до гирла р. Сури
Микола Павлович Костюк розповідає про подробиці роботи експедиції, яка на все літо вирушила до Майорки за порадою Дмитра Івановича Яворницького.
![к. 7.2.-1_Микола Костюк юний археолог довоєнного часу]()
Микола Павлович Костюк (1915-1997) був сином священика. Вирішальну роль в його житті зіграла зустріч з Дмитром Яворницьким, фактичним секретарем якого він був в останні роки життя академіка (1933-1940). Яворницький у березні 1935 року рекомендував Миколу Костюка Григорію Мусієнкові – завідувачеві гідрометеорологічною станцією в Запоріжжі. У тому листі Дмитро Іванович так характеризував 20-річного юнака: «Він прехороший працівник, тихий, ввічливий, в мандрівках незамінний товариш».
Миколі Костюкові довелося працювати і з самим Яворницьким, і з його молодшими колегами-археологами, зокрема, Іваном Левицьким і Трохимом Теслею. Останні вели археологічні розкопки в околицях села Волоського.
Виїхавши під час Другої світової війни на Захід, Микола Костюк разом з братом Олександром опинився в Німеччині, Англії, Канаді. На американському континенті пропагував ім’я і заслуги нашого видатного земляка Дмитра Яворницького. З-під його пера виходили нариси і спогади про академіка та його колег. Помер Микола Костюк у Торонто в Канаді. Але перед смертю встиг пару разів приїхати в Україну, навідатися в меморіальний будинок-музей Дмитра Яворницького, поділитися живими спогадами про історика, до якого він ставився з особливим пієтетом. Сам Яворницький відповідав взаємністю і готовий був усиновити Миколу.
Знайомимо зі спогадами Миколи Костюка про його участь в археологічних експедиціях в околицях села Волоського.
Микола ЧАБАН
![к. 7.2-4_Дмитро Яворницький]()
Дмитро Іванович Яворницький знав усе Придніпров’я, як то кажуть, як свої п’ять пальців. То порадив археологові Івану Федоровичу Левицькому (1896-1952) організувати експедицію і поїхати до села Майорки, що на північно-західному розі гирла річки Сури, притоки Дніпра. Левицький -археолог, Костя Бондарець – кухар-землекоп і я землекоп-лаборант-препаратор, фотограф і рибалка. О так, рибальство нам дуже помогало у нашому харчуванні. Дмитро Іванович постарався здобути для нас папірець від обласної влади, щоб як ми будемо робити розкопки, то щоб допомагали нам робочою силою, продуктами харчування і, може, транспортом.
Найважче було нам приготуватись, узяти все потрібне, бо їхали на ціле літо. Шатро, лопати і всяке знаряддя для розкопів, постіль, кухонне приладдя, харчі. Перед самим нашим виїздом я ще забіг до Яворницьких попрощатися і вже тоді, як Дмитро Іванович нас поблагословив та побажав нам хороших успіхів і щасливої подорожі, ми склали все на воза і повезли до спортивної пристані нижче парку Шевченка. Там був музейний човен, міцно збудований і вмістимий, з трьома веслами – двоє гребних і одне - щоб керувати.
Коли ми брали все з воза і укладали у човен, то, виявилося – усього так багато, що думали і не вміститься. Посідали: троє дорослих та ще синок Левицького Назар, хлопчина років десяти, я відіпхнувся, перехрестився – і Господи Боже поможи!
Костя і я гребли, а археолог Левицький керував. Серце з радості тіпається, бо ж їдемо в таку цікаву подорож на ціле літо. Як вибрались із затишної затоки на відкриті води головного фарватеру, то ще й горішній вітер підпихав нас. Наш човен посувався поволеньки, а ми гребли, вже й спітніли, а ще ж далека дорога. Та й думаю собі, а що якби придумати вітрило? От якби поставити весла понад бортами човна, а на весла та начепити краєчок нашого шатра? Та й кажу своїй братії про таку ідею. Вони і не перечили, але й не вірили, що з того щось може вийти. Ще тільки Мандриківка, а чуприни вже мокрі, а що ж буде, як ще 30 кілометрів гребти?
Час від часу пробую витягати краєчок шатра, що було привалене різним причандаллям у човні і радію, що вже можна пробувати ставити весла сторч та напинати шатро. По команді разом витягли весла, поставили і давай натягати «вітрило». Не було то легко, бо все хитке, але якось натягнули і зразу ж побачили, що вітер надув наше вітрило і човен подався вперед швидше, ніж як гребли веслами. Бачу, наша братія повеселішала та й мені самому було радісно, що придумав такий спосіб.
«Летимо» вперед, аж вода за човном шелестить. Всі четверо сидимо ззаду і нічого не бачимо, що діється перед нами, бо «вітрило» непрозоре, і вікна немає. А що як трапиться острів або якась скеля?
Довелось швиденько витягнути одно весло, щоб мені пролізти в передок човна, і тоді гукати тому, що керує ззаду, куди направляти човна, вправо чи вліво. Так ми вже минали довжелезне село Лоцманська Кам’янка, а потім має бути наш славнозвісний Кодак, той самий, де поляки колись побудували міцну фортецю, щоб загородити запорозьким козакам плавати Дніпром. Та в 1648-му році наш гетьман Богдан Хмельницький переміг там польське військо, і Кодак знову був наш.
А як уже наближаємось до Кодака, то я зразу ж пригадав, як Дмитро Іванович Яворницький мене попереджав: «Коля, глядіть же, щоб не забули, як уже допливатимете до Кодака, то причальте до берега і знайдіть лоцмана, щоб він вас перепровадив через К о д а ц ь к и й п о р і г».
![Кодацький поріг]()
Почав я гукати Левицькому – «направо, направо!», бо мусимо негайно причалити до берега, наш човен так розігнався, що аж на пісок вискочив. Слава тобі Господи! Так я собі думав. Потім ми побачили якогось чоловіка на березі і пішли до нього та й просимо його, щоб поміг нам пошукати лоцмана аби перепровадив нас через поріг. А він каже: «Я і є лоцман».
Вернулись ми з ним до нашого човна, а лоцман питає нас, чи ми знаємо, де є поріг ? Кажемо: та десь має бути тут у Кодаку. А він усміхнувся і показав рукою на Дніпро вниз та й каже: «Вже й півкілометра нема»…
Сказав лоцман мені і Костеві, що ми будем гребти, а він керуватиме та щоб Левицький з хлопцем тихо сиділи і не рухались.
Як ми відіпхнулись і почали гребти, то я думав, що ми пливтимемо понад берегом проти води, а тоді мали повернути вправо на головне річище і рвонути в напрямку лівого берега Дніпра. Там був канал, зроблений для того, щоб ним проскочити нижче порогів, а лоцман керував прямо до лівого берега, до верхів’я каналу. Спочатку ніби було все добре, але тому, що наш човен тяжкий, сидів глибоко у воді, а течія води перед порогом щосекунди ставала сильнішою, то нас уже тягнуло в пороги. Бачу: наш лоцман злякався, ми з Костем гребемо зі всіх сил, вже й між першими каменями порогу. Тоді я прямо крикнув до лоцмана, щоб повернув за водою і навперейми – може, встигнемо доскочити до стіни каналу, бо його верхів’я вже було вище нас.
Так і трапилось. Ми доскочили до стіни каналу, і тоді я схопив кінець вірьовки і вискочив на стіну, притягнув човна до стіни. Тоді ми з Костем удвох втягнули човна, а лоцман і Левицький веслами відпихалися об стіну і так ми крок за кроком добралися до верхів’я каналу. Повернули ми свого човна довкола стіни, направили знову за водою і тоді ми з Костею вскочили в човен і відіпхнулися в напрямку середини каналу. Сильна і швидка течія прямо ніби вихром кинула нашим човном і вмить ми вже були нижче порогів. Усе тіло трусилося від втоми, всі виглядали як перелякані і навіть лоцман зблід, а наш човен, добряче збудований, плив до берега, як качечка.
Причаливши до берега, всі зійшли на землю. Мої ноги трусилися. А лоцман підійшов до мене, взяв мою руку і так сказав: «Хлопче, дякую тобі, за те, що ти крикнув мені повернути за водою і за те, що ти вискочив з вірьовкою на стіну. Спасибі тобі. Було б розбило вашого човна і могли б і люди потопитися. Вірте мені, я є справжній лоцман, але я помилився»...
Ми таки вирішили «лоцманові» заплатити, бо без нього не знали, як той поріг перепливти. А Дмитрові Івановичу велике спасибі, що попередив нас про такий небезпечний поріг, та ще й повторював не раз: глядіть же не забудьте!
Тепер ми, знову напнувши наше вітрило, прямуємо до того гирла, куди Дмитро Іванович так сильно радив їхати, - до річки Сури.
Мандруємо і милуємося прямо таки казковою і чарівною красою довкілля нашого дорогого і любого Дніпра.
Побачили нас і тутешні рибалки. Вони, мабуть, були дуже здивовані чудернацьким виглядом нашого вітрила, бо зразу ж один рибальський човен, як стріла, помчав до нас. Їхні човни зовсім інакші ніж наш – легенькі і довші.
Ми привітались, познайомились та сказали рибалкам, хто ми такі та куди прямуємо. «О,- каже один рибалка,- то ви, може, і Яворницького знаєте?» Кажемо їм, що оце Яворницький і порадив нам сюди їхати. А я ще й додав: «Яворницький нам казав, що тут дуже гарні люди, а особливо рибалки».
Тоді наші рибалки щось між собою пошушукались та й питають нас, чи ми хочемо трохи риби? Кажемо, чому ж ні? Рибалка знову питає: «А маєте якусь посудину?» «Та щось знайдемо», і ми витягли з човна відро і подали їм. То вони вкинули нам з десяток рибин. Ми їм сердечно подякували, вони нам побажали добрих успіхів і подались, та так легенько, ніби пір’їнка на вітрі. А ми, обрадувані таким несподіваним подарунком, свіжачком на вечерю, теж попрямували на південь.
Ось уже показалась й колонія Майорка. Кажу «колонія», бо це ще Катерина І, «вража баба» навезла сюди, на козацькі землі, німців, щоб нас українців тут «просвіщали».
Заїхали ми в річку Суру, пристали до берега і вийшли на землю. Радіємо, що, хоч і з пригодами, але таки прибули, та ще й рибку маємо на вечерю, бо вже й голодні, позаяк нічого не їли від самісінького ранку. Оглядаємо, де найкраще поставити шатро. Як уже мали дах над головою, то Левицький з синком зносили речі до шатра, я чистив рибу, а Костя назбирав на березі паліччя, щоб розвести вогнище, засмажити рибу та закип'ятити води.
Дуже смачно вечеряли та сердечно дякували нашому дорогому і любому Дмитрові Івановичу за те, що завдяки його добродушності люди всюди його люблять. Якби не він, то ми б і риби не мали.
Спалося нам, як після маківки, на свіжому повітрі, чудово. Вранці Костя готував сніданок, Левицький щось записував, а я пішов трохи далі, щоб викопати яму аби було де ходити за потребами. Докопався, що вже було мені майже до пояса, як раптом моя лопата об щось дзенькнула. Я почав копати в іншому кутку, аж і там моя лопата об щось шкряботить.
Тоді я пішов покликати археолога Левицького. Він захопив з собою деякі знаряддя, і ми швиденько пішли до ями. Іван Федорович вскочив до ями і почав щупати, підрізати попід тими предметами, що перешкоджали мені далі копати. А тоді каже мені: «Коля! Та це і є якраз те, заради чого ми сюди приїхали. Дмитро Іванович – старий вовк і має добрий нюх, знав достеменно, куди порадити нам їхати, де зупинитись і де копати. Недарма він намовляв нас приїхати сюди, бо самому ніколи не вдалося здійснити свого бажання приїхати до Майорки, через брак часу та й грошей не було досить».
![к. 7.2.-2_Дмитро Яворницький в центрі з учасниками археологічної експецдиції 1927-32 років]()
Потім Левицький виліз з ями і каже: «Підемо снідати, а з цього місця почнемо розкопки. Яму ж для потреб будемо копати десь в іншому місці».
Так воно й було. Спочатку копали самі, а потім довелось наймати людей у селі Волоське, що було на другому боці Сури. Виявилось, що ми потрапили якраз на стоянку пра-давніх наших пра-предків, дуже цінну з погляду історичної науки.
Коли по закінченні наших розкопів ми повернулися до музею з численними експонатами, то науковці зраділи і казали, що наша експедиція була дуже успішна.
Та найбільше був захоплений наш Дмитро Іванович, як ми з Левицьким відвідали його та стали розповідати про наші пригоди з лоцманом, про наше вітрило та про успішні розкопки. Очі Яворницького аж іскрилися. Видно, то була велика для нього насолода нас слухати, та пригадувати і свої подорожі та пригоди, як він, ще молодим професором бувши, присвятив все своє життя дослідженню нашого славного минулого, запорозьких Січей та лицарів-козаків, що ті січі будували і боронили Україну від усяких займанців... Були і ми задоволені, що зробили йому, нашому Запорозькому Батькові таку приємність.
![Дмитро Яворницький на розкопках]()
В пошуках печери коло Стрільчої скелі
…Ми знову готувалися виїхати у чергову експедицію з археологом Трохимом Трохимовичем Теслею. Всі директори шкіл і багато вчителів прибережних сіл обох берегів Дніпра знали професора Дмитра Яворницького, дуже його поважали і любили, та завжди тримали з ним зв’язок, як не листами то телефонували йому і повідомляли ученого про всякі новини. То школярі, які шукали ягоди по придніпровських ярах, несподівано знайшли якісь кістки, вимиті дощовими водами чи хвилями Дніпра, то старезні дідусі розповідали про цікаві речі для вивчення нашої історії, і про все таке інформували Яворницького.
Якось старий-престарий дідусь Пасльон з села Волоське розказав директорові школи, що він знає де є печера на правому березі Дніпра близько Стрільчої скелі. Хоч головне завдання нашої експедиції було дослідити глибокий яр, що звався Сажавка, а вже друге – розшукати дідуся Пасльона, щоб показав нам, де є ота печера. Директор Дніпропетровського історичного музею Дмитро Іванович Яворницький знав і досліджував багато печер, а про печеру коло Стрільчої скелі не чув. Тож ми мали те зробити. Дідусь Пасльон був дуже старий і ледве дибав, то ми попросили воза і привезли його до того місця, де мала бути печера. Дідусь був дуже охочий нам допомогти і пішов, лопатою опираючись. Стукав, стукав лопатою поміж камінням, аж почув інакший звук і сказав нам: «Отут копайте, тут вона». Ми почали копати між трьома каменями. І раптом земля під лопатою провалилася і ми побачили чорну дірку. Дідусь і ми зраділи, що помилки не було. Бо ми всі бачили вхід до печери.
![Трохим Тесля - археолог]()
Дідусь дуже просив передати привіт з низеньким поклоном Яворницькому, казав, що знає професора, частенько бував у музеї, то там й запізнались. Ми подякували дідусеві і відвезли його до хати, а я давай розкопувати більшу дірку, щоб хоч і тісненько, а влізти до печери. Три величезні камені творили трикутний отвір. Я ледве проліз туди і одразу ж і виліз, бо не було чим дихати, в печері бракувало кисню. Облишили до ранку. А вранці Трохим Трохимович прив’язав до моєї ноги клубок шнура, щоб я не заблудив і не загубився. Та й цього разу я мусів вилізти, бо свічка не горіла, тяжко було дихати, як і раніше, бракувало кисню. Вирішили почекати з тиждень щоб вже потім замість свічки мати прожектор з батарейкою.
За тиждень я знову причепив шнур до ноги і Боже поможи! Просунувся, увімкнув світло і аж ахнув з дива, як побачив довжелезний тунель, спочатку низький і вузький, а далі ширший і високий, що вже було можна просто йти на повен зріст. Пробирався я і розглядався, побачив довгий качан з кукурудзи, але без зерна. Хотів підняти, а качан геть спорохнів і від дотику моїх пальців розсипався. Пішов я далі. Раптом побачив яму продовгастої форми, повну води. Перескочити – не перескочиш, а обминути не було як, бо стіни тунелю – вологі аж плісняві. Поміряти, чи глибока та яма, щоб перебрести, не мав чим. Кинув камінця у воду. То як сплеснула вода і луна рознесла підсилений звук по всій довжині печери, я почув дуже дивне звукове явище. Моє враження було таке, ніби я вдарив у дзвін. Хотів виколупати більшого камінця зі стелі, щоб ще раз кинути у воду, а воно почало обвалюватись, мусив відскочити. Подумав – так може й привалити...
Жаль, що не мав з собою фотографічного апарата, щоб зробити хоч зо дві світлини. Роздумую, що робити? Аж раптом відчув, що шнурок, прив'язаний до моєї ноги, почав мене смикати. Подумав собі, що смикають в добрий час, й так треба вилазити на свіже повітря, бо було тяжко дихати.
Виліз, задихався, як циганський міх, а Трохим Трохимович і Костя зраділи, обіймають мене і питають, що я там робив, що так довго перебував під землею.
«Та, - кажу, - досліджував». Детально розповів їм, що собою являє печера, та ще дійшов до ями повної води... але 37 метрів було за мною.
Тоді археолог Іван Левицький сказав таке: «Добрий сховок від звірів, від напасників, знаменита засідка на ворога. А для нас тепер небезпечна, бо може привалити. Ми тут зробили що змогли, а тепер вертаймося до балки Сажавки, бо там нас чекає велика робота. Школярі знайшли у глибині яру обвалену стіну і там у стіні стирчали різні кістки, посуд, сліди вогнища і мамонтові кістки та зуби».
Попереду були нові пригоди.
Микола КОСТЮК
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
