3.4. Відомі уродженці с. Волоське
![]()
І. ГЕОРГИЙ БОНДАРЬ: ЗАГАДКИ ОДНОЙ БИОГРАФИИ«Об украинском художнике Георгии Андреевиче Бондаре, родившемся в 1875 году на берегах Днепра, в селе Волосском, стало известно только сейчас. Талантливый юноша-земляк обучался художественному мастерству в Москве и Петербурге, работал в Саратовской губернии и Тифлисе. В 1918-м он вернулся, чтобы трудиться на родном Приднепровьи. Впрочем, предстоит еще немало потрудиться, чтобы приоткрыть завесу загадочности вокруг его имени.
В метрической книге, хранившейся при Волосской Преображенской церкви за тысяча восемьсот семьдесят пятый год (1875) части 1-й о родившихся записан акт о рождении Георгия следующего содержания: 1875 года, апреля 22-го рождение, а 23-го крещение. Родителями Георгия были отставной унтер-офицер Андрей Ефремов Бондарь и законная его жена Ксения Андреева дочь, оба православные. Крещение совершал священник Петр Самойлов.
Видимо, с детства Георгий увлекся рисованием, если в 17 лет твердо решил поступать в Училище живописи, ваяния и зодчества Московского художественного общества. В Москве он учился в 1892‒1897 годах. Но где сын отставного унтер-офицера мог взять деньги на обучение? Помогло Екатеринославское губернское земство, регулярно выдававшее юноше скромную стипендию.
В Москве
Нам известно только два случая, когда наше земство финансировало учебу в художественных учебных заведениях сыновей простых украинских крестьян - Корниенко и Бондарь.
10 декабря 1891 года Екатеринославское губернское земское собрание приняло решение выдавать со следующего 1892 года 168 рублей стипендии в год крестьянскому сыну из Волосского Георгию Бондарю «для получения художественного образования». Интересно, что в 1892-м также получал 400 рублей стипендии от земства крестьянский сын из с. Поповки (Мануйловки) Новомосковского уезда вольнослушатель Императорской Академии художеств талантливый Василь Корниенко (1867-1904).
Последнему удалось закончить Академию художеств в Петербурге. Кстати, оба были удостоены звания неклассного художника. Это значительно повышало их социальный статус – к примеру, Василий Корниенко решением Екатеринославской казенной палаты в начале 1896 года был исключен из общества крестьян Мануйловки под Екатеринославом. Ибо был удостоен «Советом высшего Художественного Училища звания неклассного художника». То есть человек поднялся вверх по социальной лестнице.
Итак, Георгий Бондарь стал учеником училища «живописи, ваяния и зодчества при Московском художественном обществе». 18 ноября 1895 года Контора совета Московского художественного общества выдала свидетельство Г. Бондарю: «в том, что он состоит в числе учеников вышеозначенного училища, поведения отличного, курс наук окончил, а по искусству находится в натурном классе и занимается с хорошим успехом. Свидетельство сие выдано для представления в Екатеринославскую Земскую Управу».
Сам Георгий Бондарь 22 декабря 1895-го обращается в земское собрание с таким прошением:
«В Екатеринославское губернское земское собрание
Ученика училища живописи, ваяния и зодчества при Московском художественном обществе Георгия Бондаря
ПРОШЕНИЕПерешедши в этом учебном году в натурный класс училища живописи, ваяния и зодчества и имея в виду по окончании училища поступить в Академию художеств, для окончательного усовершенствования в живописном искусстве, имею честь покорнейше просить Екатеринославское губернское земское собрание к выдаваемой мне стипендии, в 14 руб. в месяц, сделать прибавку в размере 11 руб. в месяц, т. е. до 25 руб. в месяц, т. к., занимаясь усиленно изучением живописи в классах училища, для более успешного окончания курса, я не имею возможности уделять времени для постороннего заработка, а выдаваемой мне Земством стипендии, в 14 руб. недостаточно при увеличившихся, с переходом моим в старший натурный класс, потребностях в художественных принадлежностях.
При сем прилагаю выданный мне для представления в Управу отзыв от училища о моих успіхах и поведении.
Ученик училища живописи Георгий Бондарь.
1895-го года,
Декабря 22-го дня.»
Заключение Губернской земской управы было следующим:
«Воспитанник училища живописи Бондарь, для усовершенствования в этом искусстве в Академии Художеств, ходатайствует об увеличении назначаемой ему уже собранием с 1891 года по 14 руб. в месяц стипендии, в весьма скромном размере 11 руб. в месяц, что потребует внесения в смету всего лишь трехсот руб., поэтому губернская управа полагала бы возможным ходатайство это удовлетворить».
12 декабря 1895 года губернское земское собрание решило увеличить размер стипендии для Георгия Бондаря. Таким образом, он стал получать уже 300 рублей в год. В статье расходов губернского земства это формулировалось так: «На выдачу стипендии крестьянину Екатеринославского уезда, с. Волосского, Бондарю, для получения художественного образования». Обращаем внимание на то, что Георгий фигурирует здесь как «крестьянин». Но через пять лет он получит звание «классного художника» и распрощается с крестьянским сословием даже формально.
О Строгановском училище, куда попал Бондарь, Т.А. Аксакова-Сиверс вспоминала: «Ведущая роль в художественной жизни Москвы принадлежала Училищу Живописи, Ваяния и Зодчества, давшему России Левитана, Поленова, Саврасова и многих других прекрасных художников».
Искусствовед Елена Полякова в своей книге «Театр Сулержицкого: Этика. Эстетика. Режиссура» (М., Аграф, 2006) рассказывает о талантливом однокурснике Георгия Бондаря Леопольде Сулержицком. Есть в ее книге такой эпизод:
«Порядок, соответствующий инструкциям Министерства просвещения, блюдет А.Е. Львов. Инспектор училища, он в 1894-м утвержден директором. В этой должности состоящий, княжеский титул носящий, он впоследствии буквально вытеснит, выживет из училища Валентина Александровича Серова. Пока же ему больше докладывают о непокорстве учеников. Устроили они сходку. Шумели, высказывали недовольства, «качали права». Особенно рьяно качали трое. Сулер как всегда заводила-запевала. В ноябре проходит Совет преподавателей. Председательствует, конечно же, директор училища, он же секретарь Совета Московского Художественного общества. Решение Совета протоколируется: «Вследствие дурного поведения и неприличного отношения к преподавателю учеников: Сулержицкого Леопольда, Бондаря Георгия и Ермолаева Георгия ходатайствовать об исключении из училища первого из них, а второму и третьему предложить выйти из училища и в случае несогласия их на это, ходатайствовать об исключении из училища».
В чем выразилось «неприличное отношение к преподавателю», не уточняется. Провинившиеся подали прошение, однако «Совет преподавателей 29-го истекшего ноября на ходатайство Сулержицкого о разрешении держать экзамены по научным предметам за пятый класс, Бондаря и Ермолаева об отмене постановления Совета преподавателей, удовлетворил ходатайство Бондаря, оставив ходатайства остальных без уважения».
Львов вызывает к себе главного бунтовщика, чтобы сообщить - ему отказано по всем статьям. Тот изливается в письме Татьяне Львовне (Толстой, дочери писателя): «Не подло ли?.. А мне бы это очень нужно было, так как Маковский выразил, что хорошо было бы, если бы я приехал в академию, а туда нельзя иначе поступить, как сдавши науки нашего училища».
Отношение училищного начальства к Сулеру и беспощадность его исключения, конечно, обусловлены отношением властей к личности и учению Толстого и его последователей. Преследуют, вплоть до высылок и тюрем, именно последователей. А к таким относится училищный «запевала». Ведь именно он организует целые группы студентов своего училища, да еще присоединяет к ним другую молодежь, и ведет в дальнее здание, на Бутырский хутор, где выставлена не принятая, снятая с выставки, евангельская картина Ге. Студенты смотрят, спорят, тут же. А затем еще организуют свои собрания на частной квартире (что строго запрещено уставами Министерства просвещения)».
Леопольд Сулержицкий (1872-1916) был принят на живописное отделение в Московское училище живописи, ваяния, зодчества (Строгановское училище), в 1890 году и проучился там до 1894-го. С 5-го курса исключён за «противоначальственные» выступления.
Атмосферу, в которой учился Георгий Бондарь в Москве, прекрасно передают биографический очерк 1917 года Татьяны Сухотиной-Толстой «Л.А. Сулержицкий». Есть еще примечательные воспоминания известного скульптора Сергея Коненкова (1874-1971) «Мой век».
Можем благодаря таким талантливым мемуаристам восстановить многое из окружавшего Бондаря. И Коненков, и Бондарь учились в гипсовом фигурном классе (может, с разницей в один год, потому что Коненков был на год старше Бондаря).
Вот что писал, к примеру, Коненков:
«И теперь надо делать выбор: живопись или скульптура? Мне почему-то пришлась по душе скульптура, хотя до того я увлекался и рисованием, и живописью. Отправился в скульптурную мастерскую. Открыл дверь и с трепетом подошел к профессору Сергею Ивановичу Иванову, показавшемуся мне очень строгим. Это был человек лет шестидесяти с лишним. Облик характерно профессорский: узенькая жидкая бородка, круглая лысина в венце седых волос, внимательные, умные глаза».
Или: «После рождественских каникул под руководством того же Сергея Ивановича Иванова, - вспоминал С. Коненков, - приступил к занятиям в фигурном классе, где копировал античные статуи «Аполлона», «Боргесского бойца», «Спящего сатира», «Бельведерский торс».
Скульптурная мастерская находилась во дворе училища. Это было большое деревянное строение с верхне-боковым светом с северной стороны. Рядом пристройка – квартира профессора. Каждого, кто впервые входил в нашу скульптурную мастерскую, поражало обилие света. Все значительное пространство этого храма искусства было заставлено прекрасными гипсовыми копиями с античных статуй. Профессор С. И. Иванов любил училищную мастерскую и внушал каждому из своих учеников:
- Вот что, батенька, если придется вам строить себе мастерскую, стройте по этому образцу.
В воспоминаниях Сергея Коненкова имеется еще один любопытный эпизод:
«При училищной раздевалке в маленькой прокуренной комнате помещался буфет, в котором продавались чай и бутерброды. Перед занятиями и в перемену студенты, сбившись в тесный кружок вокруг стола с чайными стаканами, пели:
«Из страны – страны далекой…»
Руководил хором Леопольд Сулержицкий – энергичный, обаятельный студент, всеобщий любимец. Признанный силач, талантливый хормейстер. Сулержицкий был властителем наших душ. Он вырос на Украине, и вследствие этого в большом почете у нас в училище были украинские песни о воле, о казачьей доблести:
Ой, закувала та сива зозуля
Рано вранці на зорі,
Ой, заплакали хлопці-молодці
На чужині, у тюрмі.
Вони плакали, гірко ридали,
Свою долю вони викликали,
Гей, повій, повій, буйний вітер,
Гей, винеси нас із неволі…
От этих призывных могучих слов о буйном ветре директору училища князю Львову делалось боязно, а веселая залихватская «Засвистали козаченьки в похід з полуночі» и вовсе бросала нашего аристократа в дрожь, и он стал придумывать как ему изгнать из стен казенного ученого заведения песни вольности. И вот за подписью директора появилось распоряжение о том, чтобы не пускать студентов в здание училища раньше девяти часов утра. Это объяснялось тем, что, дескать, шум и песни не дают отдыхать преподавателям, квартировавшим в здании. Распоряжение это тотчас было порвано, но тем не менее поутру двери оказались запертыми, и в зимнюю пору мы, бывало вконец продрогнем, ожидаючи пока швейцар без пяти минут девять не откроет дверей. В ответ на эту меру притеснения на месячных экзаменах стали появляться карикатуры…»
Таких живописных эпизодов в воспоминаниях Коненкова много. Так и представляешь себе в училищном хоре поющего украинские песни Георгия Бондаря. Песня связывала с родиной…
В Петербурге
В 1897-м году Георгий Бондарь успешно оканчивает Московское училище. Он удостоен двух малых серебряных медалей. Работы остаются на Рождественской выставке, о которой упоминала Татьяна Толстая. 10 сентября 1897 года Бондарь принят в Высшее художественное училище при Императорской Академии художеств в Петербурге. Принят в мастерскую профессора, академика, руководителя высшего художественного училища и ректора академии Владимира Егоровича Маковского (1846-1920).
25 ноября 1897 года он получает из канцелярии Академии художеств (она в свою очередь относилась к Министерству императорского двора) следующий документ:
«СвидетельствоДано сие из Императорской Академии художеств ученику высшего художественного училища Георгию Бондарь в том, что он, как окончивший в текущем году с двумя малыми серебряными медалями (Сергей Коненков, кстати, согласно его воспоминаниям получил одну малую медаль) Московское училище живописи, ваяния и зодчества, в октябре месяце сего года принят в мастерскую профессора, руководителя высшего художественного училища В. Е. Маковского, где по заявлению профессора, занимается успешно, в чем канцелярия Императорской академии художеств свидетельствует с приложением печати. Свидетельство сие выдано Бондарю, согласно его просьбе, для представления в Екатеринославское земское собрание. Подлинное за надлежащими подписями».
Уже на следующий день, 26 ноября 1897 года он обращается с прошением:
«В Екатеринославское губернское земское собрание
Ученика Высшего художественного училища при Императорской академии художеств Георгия Бондаря
ПрошениеОбучаясь в Московском училище живописи, ваяния и зодчества на стипендию, выдаваемую мне Екатеринославской губернской земской управой (с 1892 до 1896 года по 14 р. в месяц, а с 1896 по 1897 год включительно – по 25 р. в месяц), я в этом 97-м году окончил означенное училище с двумя серебряными медалями.
Поступив в октябре этого же (18)97 года в высшее художественное училище при Императорской академии художеств, в мастерскую профессора В. Е. Маковского, для усовершенствования в живописи и не имея средств продолжать художественное образование, имею честь покорнейше просить Екатеринославское Губернское Земское Собрание не отказать мне в таковой же стипендии, - в размере 25 р. в месяц, и для обучения в высшем художественном училище.
При сем прилагаю свидетельство Императорской академии художеств об окончании мною Московского училища живописи, а также об успешных занятиях в высшем художественном училище.
Работы мои, исполненные в Московском училище живописи на получение двух медалей, будут представлены мною Екатеринославскому Губернскому Земскому Собранию в будущем 98 году. Так как в этом году работы эти оставлены при училище для Рождественской выставки.
Ученик высшего художественного училища Георгий Бондарь.
1897 г., ноября 26 дня.
Адрес: С.-Петербург. – Высшее художественное училище при Императорской академии художеств».
13 ноября 1897 года на губернской сессии принято решение продолжить выдачу получаемой Бондарем стипендии на один год. Лишь непонятно, почему его прошения писались не накануне сессии, а пару недель спустя…(13 ноября ему утверждают стипендию, а прошение его об этом датировано 26 ноября).
И в это же время он просит в академии дать ему отпуск, начиная с 15-го декабря 1897 года…
В Российском государственном историческом архиве (РГИА) в Петербурге сохранилось дело на 30 листах канцелярии Императорской Академии художеств на Георгия Андреевича Бондаря.
Поскольку в нашем распоряжении нет пока других архивных материалов, давайте полистаем это дело. Выносим благодарность известному петербургскому исследователю Андрею Шумкову за поиски и ознакомление с этим делом.
Итак, лист 1. Прошение окончившего Московское училище живописи, ваяния и зодчества о принятии в число учеников Высшего художественного училища и допущении к занятиям в мастерских с перечнем представленных документов. Сентябрь 1897.
Л. 2. Свидетельство от совета Московского училища живописи, ваяния и зодчества (ведомства Министерства Имп. Двора) об окончании полного курса от 28.4.1897. На листе 8 нотариальная копия того же.
Л. 3. Свидетельство от совета Московского училища живописи, ваяния и зодчества об окончании курса гипсового фигурного класса с оценками от 10.7.1893. На листе 7 нотариальная копия того же.
Л. 4. Свидетельство Волосского волосного правления Екатеринославского уезда крестьянину Георгию Андреевичу Бондарю в том, что он действительно происходит из крестьян Волосского общества сей волости, под судом и следствием не был…, на поступление в Императорскую Академию художеств препятствий не встречается. Волостной старшина Сидоренко (неграмотный, приложена печать). Волостной писарь Ф. Шокодько. 11.8.1897. На листе нотариальная копия того же.
Л. 5. Свидетельство о благонадежности от Московского обер-полицмейстера. 1.9.1897. На листе 10 нотариальная копия того же.
Нотариальная копия составлена 29.7.1891 нотариусом М. Мардарьевым (город не указан). Копия с копии заверена в Москве нотариусом Я.И. Невяжским 7.9.1897.
Л. 11. Призывное свидетельство… Георгий Бондарь являлся к исполнению при призыве 1896 года, зачислен в ратники ополчения 2-го разряда. 5.11.1896
Л. 12. Собственноручное письмо Георгия Бондаря в Академию художеств о том, что засвидетельствованная полицией фотографическая карточка будет выслана вскоре. 8.9.1897.
Л. 13. Г. Бондарь просит выдать ему свидетельство из Московского училища живописи, ваяния и зодчества для предоставления в Екатеринославское губернское земство для продолжения получения от оного стипендии. Класс проф. В.Е. Маковского. 15.11.1897.
Л. 14‒14 об. Записка о выдаче. «Получил. 25-го ноября. Г. Бондарь».
Л. 15. Прошение об отпуске с 15.12. по 10.1.1898. Отпуск ему разрешен, выдано свидетельство.
Л. 16. Прошение от января 1898 (Екатеринослав, Троицкая ул., д. Погуляевой. Вл. Родион. Масютину для передачи Г. Бондарю): «Страдая расстройством нервной системы и чувствуя необходимость во временной перемене климата, покорнейше прошу выдать мне отпуск до октября 1898…»
(Это единственный известный нам адрес в Екатеринославе, где наверняка бывал Г. Бондарь. Троицкая улица, дом Погуляевой. В справочнике 1913 года указан Д. Погуляев на Больничной, 41. Предположительно это на углу Троицкой (Красной) и Больничной (Бородиновской).
Л. 17. Удостоверение врача Григория Мартыновича Тэриана, 27.12.1897, Москва. Согласно справочникам настоящая фамилия этого врача была довольна сложна – Тэр-Микиртичьянц (Тэриан) Григорий Мартиросович, 1868 года рождения, лекарь с 1891, вольнопрактикующий врач, Москва.
Л. 18. Свидетельство на отпуск (первый) … 11.12.1897.
Л. 19. Записка об отправке отпускного свидетельства до 1.10.1898.
Л. 20. Прошение в канцелярию о свидетельстве для предоставления в Екатеринославское губернское земское собрание. 17.11.1898.
Л. 21. Отпуск такового.
Л. 22. Прошение от 1.3.1899: «Чувствуя необходимость вследствие расстройства здоровья в перемене климата, покорнейше прошу… дать мне отпуск до 1-го октября…»
Л. 23. Отпуск отпускного свидетельства.
Л. 24. 31.7.1899 канцелярия получила от Г. Бондаря записку из Беково Саратовской губернии с вопросом к Педагогическим курсам при Академии художеств, к какому сроку надо представить альбом и можно ли это сделать по почте?
Л. 25. Ответ из канцелярии: можно представить работы к 1.10.1899.
Л. 26. Отпуск свидетельства (4.5.1900) об успешном окончании Георгием Бондарем Педагогических для приготовления учителей рисования и чистописания курсов… свидетельство будет выдано.
Л. 27. Запрос директора Тифлисского кадетского корпуса от 30.4.1900 на имя вице-президента Императорской Академии художеств: «…сообщить Ваш отзыв о нравственных качествах и вполне достаточной подготовке неклассного художника Георгия Бондаря к занятию должности штатного преподавателя рисования в вверенном мне Корпусе».
Л. 28‒28 об. Черновик ответа: «вполне достоин».
Л. 29. Прошение Бондаря от 13.7.1900. Просит документы и рекомендации для его поступления на службу в Тифлисский кадетский корпус.
В Тифлисе
Об этом периоде знаем совсем немного. Но вот что удалось установить благодаря ежегодному «Кавказскому календарю». С 1900 и до самой революции 1917 года Георгий Андреевич Бондарь служит штатным преподавателем рисования в Тифлисском великого князя Михаила Николаевича кадетском корпусе, находившемся на главной его улице - Головинском проспекте. В 1913 году Г. Бондарь имел чин надворного советника.
К 1917 году он уже статский советник (гражданский чин 5-го класса по Табели о рангах), он – преподаватель кадетского корпуса и одновременно – Тифлисского землемерного училища по ул. Гунибской, 46. Сам Ю. Бондарь в 1941 году указал, что в землемерном училище в Тифлисе преподавал в 1910-1918, не оставляя работы в кадетском корпусе.
До него, в 1884 году рисование здесь преподавал тоже художник Феликс Игнатьевич Ходорович.
Свою оценку старому Тифлису оставил в воспоминаниях известный украинский историк и политический деятель Михаил Грушевский, бывший в 1880-х учеником местной Первой гимназии:
«Нынешний Тифлис почти весь принадлежит ХІХ столетию – российской эпохе. После страшного уничтожения, нанесенного ему персидским шахом Ага-Магометом в 1790-х годах, за переход в подданство России, в нем мало чего осталось целого, и он построился заново – в основном во второй половине ХІХ ст. с усмирением Кавказа, когда начался более интенсивный экономический и культурный его рост. В 1880-х годах в нем было около 100 тысяч населения, в большинстве своем туземного, грузинского и армянского – почти по половине. Оно жило в основном по пригородам, тем временем центр занимало российское чиновничество да местная аристократия и армянская плутократия. Головинский проспект и его продолжение были главным средоточием этих «верхних сотен»; они были выстроены с претензиями на столичность, но посему и не представляли ничего интересного. Здесь же были сосредоточены различные чиновничьи и финансовые учреждения. Кроме того, были преимущественно домики кавказского типа – двухэтажные, с деревянными галерейками на легких столиках, они лезли по склону горы св. Давида и в иных направлениях окружали бюрократично-аристократический Тифлис. Лишь за Курой немецкая колония – вдоль Михайловской улицы, широкой, ровной и довольно чистой, ведшей к Муштаидскому городку, имела характер провинциального европейского города…»
На Украину возвращусь
В 1918-м Юрий Бондарь решил вернуться в Украину.
В 1918-1941 годах работал в учебных заведениях Екатеринослава-Днепропетровска.
Чисто случайно нам удалось восстановить страницы его работы на берегах Днепра.
В 1941 году (впрочем, на этом документе нет точной даты) Юрий Бондарь заполнял личный листок (анкету) для поступления на работу в новооткрытый Днепропетровский украинский государственный университет (ректор Иван Розгин). В это время все советские вузы из города эвакуировались, в том числе и Днепропетровский госуниверситет. Под оккупацией возник Днепропетровский украинский государственный университет – совершенно иной вуз, созданный из преподавателей многих вузов, не оставивших город. В новый университет подали заявления на учебу свыше 3000 студентов.
Вопросы в анкете – на украинском, Бондарь также заполняет анкету по-украински. Жил на улице Бородинской 23. Дом Зеленской.
Итак, он называет себя «Юрком» Андреевичем. Указал 1875 год рождения, место рождения – село Волосское Екатеринославского уезда. Имена родителей – Андрей и Оксана, украинцы, православные.
О себе: украинец, вдовец. Значит, к 1941 году художник уже овдовел…
Образование: окончил Училище живописи, ваяния и зодчества Московского художественного общества и педагогические при Академии художеств курсы, дающие звание: художник 1-го разряда.
Профессия – художник-педагог.
Национальность (расовая принадлежность): Украина.
Разговорный (родной, то есть на каком языке постоянно разговаривает) язык – украинский.
Знание иностранных языков – слабое знание немецкого языка.
Партийность – ни в какой партии никогда не был.
Военная служба – не служил ни в какой армии, был ратником ополчения 2-го разряда.
А сейчас – максимально дословно:
«1900-1918 – Викладач малювання. Кадетський корпус. Тифліс.
1910-1918 – Викладач малювання. Землемірне училище. Тифліс.
1918- 1927 – 12–а трудшкола, гімназії Захвалінського, Бутович, Тиблен, робочий факультет. Катеринослав.
1927-1929 - Вечірній робочий будівельний технікум. Дніпропетровськ. (Мрачное трехэтажное здание по адресу: Большая Базарная, 11 (ныне Святослава Храброго, 11), было поначалу еврейской политехникой. Затем там находился вечерний рабочий строительный техникум. И, наконец, в том же здании в 1930-м открылся строительный институт, пока для него не выстроили корпус повыше, на бывшей площади Абрамовича).
1930-1941 Будівельний інститут. Дніпропетровськ.
1935-1941 Гірничий інститут. Дніпропетровськ».
Так восстановилась внешняя биография Ю. Бондаря за 1918-1941 годы.
Любопытно, что рукой Юрия Бондаря заполнен в том же 1941 году личный листок для украинского университета еще одного недавнего работника горного института – 73-летнего препаратора Александра Аркадьевича Кузьменко, бывшего на семь лет старше Бондаря. Может, он попросил более молодого коллегу об одолжении, может, забыл очки дома. А только анкета заполнена характерным почерком Бондаря. Причем в оригинальной манере место прежней работы написано вот как: Гірничий Institut…Своеобразная смесь украинского с немецким. Так непривычно написано в анкетах обоих – и Юрия Бондаря, и Александра Кузьменко…
Юрий Бондарь также преподавал в Днепропетровском художественном училище. Он, к примеру, был преподавателем у заслуженного художника Украины Александра Григорьевича Максименко (1916-2011), умершего в Киеве. Последний, как отмечено в Википедии, в 1933-1938 годах учился в Днепропетровском художественном училище, где его педагогами были Юрий Андреевич Бондарь – ученик Иллариона Прянишникова и Владимира Маковского - и заслуженный деятель искусств УССР М. М. Панин – ученик Ильи Репина.
Бондарь в личном листке при поступлении на работу в 1941 году в университет не стал указывать художественного училища, а ограничился высшими учебными заведениями, так как поступал на работу в вуз и эти места прежней работы были весомее.
Так по зернышку восстанавливается жизненная канва художника Юрка Бондаря, как он сам себя назвал в 1941-м.»
Микола ЧАБАН![]()
ІІ. ПЕТРО МАГРО (1918-2010) - художник-графік, живописець, що отримував насолоду від творчості. Народний художник України, перший із українських художників, твори якого з успіхом експонувалися на престижних закордонних виставках.
Народився художник 22 червня 1918 року в селі Волоському Катеринославської губернії в сім’ї столяра. Згодом родина переїхала до міста Дніпропетровська. Саме тут, спостерігаючи за сусідом, що заробляв на життя копіюванням живописних полотен, юний Петро твердо вирішив стати художником.
Після закінчення школи він вступає до Дніпропетровського державного художнього училища, яке успішно закінчує за рік до війни. Учителями Петра Магра за фахом були знані художники М. Панін, О. Куко, П. Альохін.
«Мистецтвом треба жити, якщо ти художник. Необхідно дихати кожним своїм витвором. Коли працюєш тільки заради грошей – втомлюєшся. Я ж отримую насолоду від творчості. Часом не можу дочекатися ранку, щоб вирушити до майстерні. Якщо художник відбуває повинність у мистецтві, нічого доброго з нього не вийде», - Петро Магро.
У роки Другої світової війни юнак воює в авіації, у батальйоні аеродромного забезпечення. Хлопець не кидає улюбленої справи, навіть, на фронті, створюючи графічний літопис 1-ої повітряної армії. Перше визнання його як митця – участь у художній виставці, присвяченій перемозі над фашистською Німеччиною.
Нагороджений орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня, багатьма медалями.
Після війни П.І. Магро працював на Дніпропетровському художньо-виробничому комбінаті, згодом очолив правління Спілки художників України, обирався головою художньої ради СХУ, делегатом двох всесоюзних з’їздів художників.
Починаючи з 1948 року, П.І. Магро бере активну участь у художніх виставках, спершу – в обласних, з 1958 року – в республіканських, з 1960 року – у всесоюзних.
У різні роки майстер створює серію ліногравюр, які вирізняються гармонійністю та завершеністю: «Хліб», «Мир. Праця. Воля», «Шинний будується», «Праця створила людину», «На Криворізькій землі» та інші.
У зрілі роки митець починає створювати живописні полотна, пейзажі української природи, вкладаючи в них весь свій професіоналізм, багатий досвід та не розтрачені почуття. З-під його пензля з’являються картини «Сліпий», «Т. Шевченко в Україні», «Врожай», «Туманний ранок», «На березі Сури», «Зимова тиша», «Березень», «Літо», «Дорога до храму» та інші.
П.І. Магро є першим із українських художників, чиї твори з успіхом експонувалися на престижних закордонних виставках у Лондоні, Единбурзі, у Європейській академії мистецтв.
Значна колекція творів майстра зберігається в Дніпропетровському художньому музеї, є його роботи в Музеї українського живопису (м. Дніпро), в художніх музеях Донецька, Луганська, Кривого Рогу. Знайшли вони своє місце і в багатьох приватних колекціях України, Росії, Білорусі, США, Великої Британії, Канади, Франції та інших країн.
![]()
![]()
З метою вшанування багатогранного таланту живописця, графіка, народного художника України, 6 грудня 2011 року в м. Дніпропетровську, за адресою вулиця Пушкіна, 61, де жив та працював Петро Іванович Магро, урочисто відкрили пам’ятну дошку.
![]()
ІІІ. СИЛЬНИЙ ДУХОМ. ЗАСЛУЖЕНИЙ АРТИСТ МИКОЛА ПОСТОЛАКА
45 років віддав служінню Дніпровському академічному українському музично-драматичному театру ім. Т.Г.Шевченка наш чудовий земляк заслужений артист України Микола Трохимович Постолака.
Народився він 9 серпня 1933 року у Волоському. У дитинстві малий Миколка не мріяв бути співаком чи артистом. Як всі хлопчаки любив активні ігри: лазити по деревах, грати у жмурки, плавати у Дніпрі, стріляти з рогаток. Пішов до першого класу 1941-го, коли в рідному селі Волоському хазяйнували фашисти. Усе життя Микола Трохимович любив свого старшого брата Івана, який пройшов і фінську, і Другу світову, мав високий офіцерський чин. Вперше прокинувся потяг до мистецтва з приходом до школи нового вчителя української мови та літератури Василя Терентійовича. Той читав вірші на уроках так зворушливо, що всі слухали його з відкритими ротами. Учитель організував у школі хор і драматичний гурток, в якому Микола зіграв свою першу роль Вовка у байці «Вовк та Ягня» Леоніда Глібова. Згодом поставили «Марину» за Т. Шевченком. І в хорі, і в драмгуртку, і на олімпіадах Микола завжди був перший. Маючи від природи міцну статуру, вступив до фізкультурного технікуму. Проте артистичний талант взяв гору над спортом, і 1961 року Микола Постолака закінчує Дніпропетровське музичне училище ім. М. Глінки.
Працював актором-вокалістом у Дрогобицькому українському музично-драматичному театрі, у Вінницькому музично-драматичному театрі (протягом десяти років), а у 1969 – 2014 рр. безперервно служив у театрі ім. Т.Шевченка. У 1970-х головний режисер Ілля Кобринський доручив молодому акторові головну роль у драмі «Пам’ять серця» О. Корнійчука. Знадобилися фізичні дані артисту при створенні образу богатиря, чемпіона світу з вільної боротьби Івана Давидова у опереті Лядової «Під чорною маскою». З успіхом виконував партію Володимира з «Князя Ігоря» Бородіна в оперному театрі Дніпра.
Романтичними героями, які стверджували думку про піднесену непереможну силу справжнього кохання, були сміливий український козак Андрій у опері «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського, грузинський князь Коте у «Витівках Хануми» Канделі, румунський вчитель Мірою у опереті «Алькор і Мона» М. Себастіана, у комедійній та характерній формі існували герої Олексій, а згодом Кандзюба у «Сватанні на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, Левко в «Майській ночі» за Гоголем, циган Палі Рач («Циган-прем’єр») та театрал Феррі («Сільва) в оперетах І. Кальмана та багато інших. Поряд з героями з музичних вистав жили своїм різноманітним життям персонажі з драматичних творів. Серед кращих ролей – мудрий кобзар з драми «Роксолана» за Павлом Загребельним, Мирослав («Ярослав Мудрий») Івана Кочерги, Кобзар («Маруся Чурай» Ліни Костенко), директор гімназії Барильченко з трагікомедії «Житейське море» І. Карпенка-Карого, емоційний Яків Ковінька з комедії «Шлюб за оголошенням» В.Канівця, Фельдфебель з історичної хроніки «Матінка Кураж та її діти» Б. Брехта, Золотницький з комедії «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, Ґжеґош («Дами і гусари» А. Фредро), Виборний («Наталка Полтавка» І. Котляревського). Полонила серця глядачів пара похилого віку в драмі «А далі тиша» за п’єсою «Поступися місцем завтрашньому дню» В. Дельмар у чудовому виконанні заслужених артистів України Миколи Постолаки та Алли Пуліної .
Годі було уявити собі жоден концерт без Миколи Трохимовича. Протягом багатьох років творчої діяльності він чарував слухачів українською піснею, даруючи українське слово, пропагуючи справжнє мистецтво. Пісенний репертуар його відзначався різноманітністю: твори К. Стеценка, М. Лисенка, П. Чайковського, М. Глінки, С. Рахманінова, І. Поклада, Ю. Мілютіна, пісні на тему війни та, звичайно, українські народні.
Микола Постолака був членом Національної спілки театральних діячів України і членом художньої ради театру, лауреатом регіональної театральної премії «Січеславна» у номінації «Наш родовід» та інших фестивалів і конкурсів.
Через хворобу Микола Постолака був змушений залишити рідний театр. Проте життя без мистецтва не уявляв – навіть на милицях виходив на сцену до своєї коханої (заслужена артистка України О. Петровська) в драмі «Заради любові» Р. Галушко в образі ветерана війни Миколи Івановича.
9 березня 2018-го на 85-му році після тяжкої хвороби Микола Постолака залишив цей світ. Микола Трохимович лишився в пам’яті глядачів, родичів і колег як людина сильного духу і водночас наділена добродушністю та щирим гумором. На прохання упорядників цього видання працював над спогадами про своє волоське дитинство. На честь видатного земляка у Волоському названа вулиця - вулиця Миколи Постолаки.
IV. «БЛАГОСЛОВЕН ЄСИ, ЧАСЕ МІЙ!» Кіндрат Петрович Брага
Благословен єси, часе мій!
О, жорстокий! І весь в крові!
Це нічого, що я, мов гній, -
Під посіви твої нові!
Євген Плужник
Кіндрат Петрович Брага (у справі НКВС Гальченко-Брага, 1885- 1938) з’явився на світ у мальовничому селі Волоське над Дніпром.
…Перед арештом Кіндрат Петрович Брага-Гальченко жив у станційному селищі Емануїлівка (Мануїлівка) біля станції Верхньодніпровськ у будинку Охріменка. Ще недавно він займав непогане соціальне становище в суспільстві. Був членом партії (без цього в СРСР не можна було робити кар’єри), працював начальником залізничної станції Верхівцеве. І, звісно, приховував, що до революції був активним просвітянином і таким же активним режисером, актором, керівником аматорської трупи просвітян.
21-річний Кіндрат Брага став свідком народження в Катеринославі Катеринославської «Просвіти». Її установчі збори відбулися 4 жовтня 1906 року. Микола Аркас писав тоді: «Історія призначила нашим «Просвітам» зробити тепер таке саме велике діло на користь нашої Вітчизни, яке робили колись наші братства в XVІІ ст.».
Нестерпна атмосфера військового стану, в якому перебувала Катеринославщина з початком революції 1905-1907 років, певна річ, не сприяла діяльності «Просвіти», по суті, паралізувала Товариство. «Невесело тепер в Україні, — сповіщав катеринославський дописувач журналу «Рідний край». — Здебільшого заведено скрізь «усиленную охрану», а через те невільно людям збиратися й радитися про свої потреби. Багато людей сидять під арештом — інтелігентів, селян, робітників. Та й ще арештовують щодня нових. Газети припиняються, конфіскуються».
Забороною кінчалися спроби театральної секції «Просвіти», до якої пригорнувся Кіндрат Брага, підготувати українські вистави. До того ж, аматорам бракувало власного приміщення. Часописи закривалися. «Гніт військового стану такий важкий, — згадував один з членів «Просвіти», — що неможливо було членам Товариства навіть зібратися задля обговорення своїх справ».
Та попри все найбільш жвавою й продуктивною у новонародженій катеринославській «Просвіті» була секція драматична. Самі умови, які гуртували в секцію тільки аматорів, людей, що палко люблять своє мистецтво, згадував Микола Новицький, були причиною того, що секція досить легко подолала перешкоди, як при більш спокійному відношенню до справи, здавалися непереможними. Виждавши час, коли стало вільніше збиратися, секція увійшла у згоду з адміністрацією «Аудиторії народних читань» й за незначну плату здобула право давати вистави й концерти в аудиторії. В аматорів не було ні грошей, ні реквізиту, ні бутафорії — все необхідне збирали з власних речей, з пожертв симпатиків. Вже перший вечір відбувся з великим успіхом, і це ще більше заохотило аматорів.
За друге півріччя 1907 року було впорядковано дванадцять сімейних вечорів, один концерт, три денних і двадцять вечірніх вистав. Декотрі упоряджалися з благодійною метою. Були вони загальнодоступні, а прибуток був-таки значною сумою — 323 карбованці. Усього за перший сезон секція поставила 57 спектаклів, зокрема, за п’єсами М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, Б. Грінченка, Яновської, Тогобочного, Глібова, Кащенка. Було придбано дещо з реквізиту, поновлено бібліотеку. Восени, залишивши дороге й незручне помешкання «Аудиторії», «Просвіта» орендувала більш зручне.
З початком 1908 року драматична секція «Просвіти» почала проводити по суботах сімейні вечірки, яких відбулося за рік 34, і дитячі ранки (8 за рік). Одного разу аматори сцени виїздили ставити спектакль на станцію Гришино (нині Донецька область). Потім у Катеринославі провели два літературно-вокальні вечори і Шевченківський вечір у роковини поета.
Проте у другій половині 1909 року товариство позбулося свого будинку. Поруч з тим помічається зростання апатії і байдужості в товаристві. (Треба нагадати, що в роки столипінської реакції подібні настрої були характерні в цілому для тогочасного суспільства).
Загальні збори скасували драматичну секцію і замість неї заснували «виставочну» комісію з п’яти осіб, з правами кооптації потрібних членів. Ця комісія організувала 19 вечірок і лише одну виставу…
У другому півріччі 1909 року і ця комісія нічого не робила. Грошові справи «Просвіти» ставали дедалі гіршими. 1910 рік теж був кризовим – драматична секція не зробила нічого в цьому році. І її найбільш діяльні члени працювали в Мануйлівській філії (лівобережжя Дніпра), щоб не сидіти без роботи.
Значне пожвавлення діяльності «Просвіти» помічається з осені 1911 року. Оживає театральна трупа, керована К. Брагою. Ось що напише про тридцятирічного режисера 1916 року Микола Новицький:
«Скасована у 1909 році драматична секцiя Катеринославської «Просвiти» розвилась у органiзовану трупу, поповнялась потім самостійно, увесь час під орудою одного керманича, просвітянина К. П. Браги.
Бачили ми її і на окремих гастролях, i на систематичних виступах у народному театрi 2-го залізнодорожнього товариства тверезості. I по репертуарі, i по манері гри мусимо сказати, що трупа зберегла й розвивала традицiю, той принцип - «театр - школа», з яким первісний склад її починав свою діяльність 9 років тому назад, як секція «Просвіти». І треба гадати, що вона й надалі не загубить цієї традиції».
Деякі факти його біографії містить архівна справа репресованого і потім посмертно реабілітованого земляка з архіву Дніпропетровського обласного управління СБУ (Справа П-7091). Прикро, але в тій справі переважають факти не з творчої біографії подвижника сцени, а про його уявне «шкідництво» на залізниці.
З членів його родини слідчий записав 1937 року лише дружину Варвару Корніївну Гальченко, домогосподарку, 1885 року народження. А була ж ще донька Тетяна Кіндратівна (по чоловікові – Годик), яка звернеться листом від 28 лютого 1955 року до головної військової прокуратури з проханням про перегляд справи свого репресованого батька.
На допиті 23 жовтня 1937 року сержант держбезпеки слідчий Колісниченко спитав Кіндрата Петровича:
- Назовите свою настоящую фамилию.
- Моя настоящая фамилия по отцу Брага Кондрат Петрович.
- Каким образом вы присвоили себе фамилию Гальченко?
- Работая на транспорте, я одновременно принимал участие в любительских спектаклях, играл на сцене. Примерно в 1910-11 гг. администрация на службе, у которой я находился, запретила иметь в афишах фамилии своих работников. В связи с чем мне необходимо было избрать себе театральную фамилию, что мною и было сделано. Театральную фамилию я избрал Гальченко, и с того времени вплоть до ареста я именовал себя Гальченко. Об этом я поставил в известность сельсовет, после переменования фамилии Брага на Гальченко, но ответа об этом от сельсовета не получал.
Слідчий вже мав підшиту у справі відповідь з сільради, бо ще 4 серпня 1937 року (коли Брага ходив на волі) зробив письмовий запит у Волоське…
…Коли 1906 року в Катеринославі виникла «Просвіта», режисером у ній став зовсім молодий 21-річний Кіндрат Брага. У розпалі була революція 1905-1907 років, і українці скористалися нагодою заявити про свої національні права. Правда, створювати українські партії царський уряд не дозволив, а ось відкрити у Катеринославі «літературно-артистичне товариство «Просвіта» нехотя погодився.
Пропрацював Брага лише декілька місяців, і його забрали у солдати. П’ять березневих листів 1907 року до шанованого всіма директора Катеринославського історичного музею професора Дмитра Яворницького – крик душі молодої людини, яка не хоче «йти у москалі», опирається військовій муштрі, знеособленню, можливій втраті рідної мови тощо.
«Вельмишановний Дмитро Іванович! Я Брага, був режисером у Т-ві «Просвіта» кілька місяців. А от тепер мене забрали у москалі і мучать тут так, що, здаєця, забудеш зовсім, що ти чоловік… Повертаюсь (тобто – звертаюсь) до Вас з великим проханням, повертаюсь як до рідного батька і благаю допоможіть мені вирватись з цього пекла. Ви напевне можете що-небудь зробить, коли згодитесь. Я ще молодий хлопець і можу для свого люду кой-що зробить і послужить на його користь, а тут зовсім пропадеш, навіть забудеш рідну мову, що для мене дуже дороге. Д. І. (Дмитре Івановичу), батьку рідний, ради Бога, коли можна зробіть для мене це , ослобоніть мене від москівщини. У Вашім Т-ві «Просвіта»» я багато доброго зробив. Ви, як голова цього Т-ва, допоможіть мені в цім, я Вас довіку за це не забуду».
Для обстеження призваного до війська Кіндрата Брагу поклали в друге чоловіче терапевтичне відділення, напевне, земської лікарні. Зв’язковою поміж Кіндратом Брагою і Дмитром Яворницьким була молода українська поетеса Лідія Сохачевська (передчасно помре від сухот 1911 року). Лікував К. Брагу лікар Матвій Щоголів. Кіндрат Брага писав Яворницькому, що він хворий хронічним катаром шлунку і з таким діагнозом, мовляв, його не повинні брати в солдати. Молодий чоловік, годувальник родини слізно просить Яворницького звернутися до знайомих йому лікарів Матвія Щоголєва і Всеволода Глаголєва, щоб вони послали його на комісію і мерщій звільнили від військової служби. Оскільки в довіднику «Российский медицинский список» на 1908 рік Всеволод Анемподистович Глаголєв значиться як старший лікар губернської земської лікарні в Катеринославі , то можна допустити, що саме в цій лікарні і обстежувався у цей час К. Брага.
Ще в одному листі Брага сповіщає Яворницького, що дізнався буцімто один лікар за грошову винагороду в 300 карбованців звільняє рекрутів від служби. Кіндрат просить професора позичити йому ці гроші до осені тільки, «поки знімуть селяни хліб – а я тоді зараз же продам 2 десятини землі і верну Вам їх». Якщо вірити листу Браги, то за гроші звільняв від армії лікар Кронберг («Я запевнився, що через дохтаря Сімферопольського полка Кронберга можна ослобонитись»). Як свідчать довідники, лікар з подібним прізвищем Едмунд-Олександр Едуардович Кронберг був справді молодшим лікарем 134-го піхотного полку в Катеринославі. Чи був він «корупціонером»? Через 110 років відповісти на це питання важко.
Не знаємо, як Кіндрат Брага вийшов зі складної ситуації, але Яворницький його листів без уваги не залишав.
Наш Кіндрат Петрович Брага потрапив і до чотиритомного «Словаря псевдонимов русских писателей» Івана Масанова (М., том 4, 1960. – С.80). Чи багато в цьому словнику вихідців з Волоського?.. Ось що пишеться про нього в словнику:
«Брага Кондрат Петрович, член МОДН (Московского общества «Долой неграмотность!»). Псевд.: Гальченко».
У Катеринославі Кіндрат Брага працює на Катерининській залізниці, а живе за адресою: Ярмарковий спуск, 23, кв. 7. Донедавна цей спуск називався спуском Калініна, а нині йому знов повернено історичну назву Ярмаркового. Це зовсім недалеко від автовокзалу і управління залізниці.
«Український гурток, що склався під орудою д. Браги, з залізничних катеринославських служащих, почав зимовий сезон сього року 27 сентяб(ря) виставою п’єси «Мазепа». 28 сентября було виставлено п’єсу «Хатня революція», 6 октября – «Доки сонце зійде», 19 октября – «Степовий гість» з участю бандуриста. На 3 ноября призначено на пошану 75-ліття з дня смерти Котляревського виставу «Наталку Полтавку» з вступним словом про її незабутнього автора. Глядачів на виставах українського гуртка буває багато. Одбуваються вони в помешканні «2-го общества трезвости» при ст.(анції) Катеринослав. Раніш гурток друкував афіші українською мовою, тепер же українські афіші начальство не хоче підписувать».
Отже, розквіт театральної діяльності Кіндрата Браги припадав на 1906-1920 роки. На жаль, після 1913-14 років ми протягом чверті століття майже нічого не знаємо про Брагу аж поки енкаведисти не заарештують його восени 1937-го. Ім’я Гальченка-Браги потрапляє до сталінських розстрільних списків.
Арешт і тюрма
А почалося все зі зняття його 25 липня 1937 року з посади начальника залізничної станції Верхівцеве.
Потім прийде час виключення його з лав компартії у вересні 1937-го. Ось виписка з протоколу засідання Дніпродзержинського міському партії від 13 вересня 1937 року, де Брагу виключали з партії:
«6) Гальченко Кондрат Петрович,
Член партии с 1927 года, партийный билет № 0727934, рождения 1880 года, украинец, служащий, работал начальником станции Верховцево. Парторганизацией ст. Верховцево Гальченко из партии исключен, как сын крупного кулака, скрывавшегося под вымышленной фамилией (действительная фамилия Брага). Органами НКВД Гальченко арестован как враг народа.
(докл. Т. Барковский).
Высказались: т. Купинас.
ПОСТАНОВИЛИ: Гальченко К. П. как врага народа из партии исключить».
Конвеєр працював безупинно. Та й хто у Дніпродзержинську міг гаразд знати начальника залізничної станції Верхівцеве? До його арешту залишалося пару тижнів. Тим часом чекісти збирають компромат…
На запит енкаведистів від 4 серпня 1937 року у рідне село К. Браги – Волоське – прийшла така відповідь з місцевої сільради, датована 20 серпня 1937-го:
«Отделу политического управления государственной безопасности НКВД ст. Верховцево Сталинской железной дороги
На Ваше отношение от 4 августа 37 г. под №71048 Волосский сельсовет препровождает при сем справку-характеристику на гр-на Брагу Кондрата Петровича, который в настоящее время проживает на фамилии Гальченко.
Председатель сельсовета (підпис).
Секретарь (підпис)».Справка-характеристикаВыдана Волосским сельсоветом Днепропетровского пригороднего района на гр-на Брага Кондрат Петрович. В том, что он действительно уроженец с. Волосского и происходит из крестьян.
Его отец до 1914 г. проживал в с. Волосском.
Занимался в основном спекуляцией земли и всевозможными поделочными сделками, обманывающими крестьян. В 1902 году имел собственный трактор (!) и заезжий двор на бывшей дороге Екатеринослав- Никополь (в настоящее время Днепропетровск-Запорожье в 4 километрах от с. Васильевки Солонянского района). Хозяйство имел 1 крестьянскую хату, 2 сарая, 3 лошадей, 2 коровы. Собственной земли 10-15 десятин, которые сдавал в аренду.
Точных сведений об убийстве людей с/ совет не имеет.
В 1914 году сослан в Сибирь.
Сам Брага Кондрат Петрович до 1914 года имел связь с родными, выражающуюся появлением его в селе к родным.
С 1914 года он сельсовету неизвестен и в с. не появлялся за исключением появления его в с. Волосском в 1920 г. с труппой артистов.
Братья Браги К. П. Василий Петрович и Петр Петрович в 1918, 1919, 1920 годах принимали активное участие в белых бандах. Где они сейчас сельсовету неизвестно.
Председатель с/с (підпис).
Парторг (підпис).
Секретарь (підпис).
20 августа 1937 г.
с. Волосское».
28 вересня 1937 року сержант держбезпеки Калениченко виписує постанову про прийняття справи Браги у виробництво. «Злочинна діяльність» К. Браги виявилася в тому, що «Гальченко К. П., будучи враждебно настроен к сов. власти, в начале 1937 г. вступил в антисоветскую троцкистскую вредительски-диверсионную организацию, существовавшую на Сталинской ж. д. (железной дороге), по заданиям которой, до дня своего ареста, проводил активную подрывную деятельность, направленную на разрушение железнодорожного транспорта».
І далі вся справа саме про це – про підривну діяльність Кіндрата Петровича на транспорті. Цитувати явні дурниці навіть не хочеться, настільки все має фантасмагоричний характер.
Оперуповноважений Дніпропетровського транспортного відділу Головного управління держбезпеки молодший лейтенант держбезпеки Петровський того ж 28 вересня 1937 року виносить постанову про арешт Гальченка-Браги і подає її для санкції прокурора. Того ж дня виписано і ордер на арешт. Того ж дня Кіндрата Петровича заарештовано і відправлено до дніпропетровської тюрми.
Як усе стрімко робилося! Як невтомно працював зловісний конвейер…
16 жовтня 1937 року той же сержант Калениченко виписує постанову про притягнення Браги як звинуваченого.
Допити, очні ставки, власноручні зізнання…
Усе працювало на заздалегідь відомий результат…
На 10 січня 1938 року енкаведисти вже підготували обвинувальний вирок. Цитувати його – марна справа. Все безглузде і мов писане під копірку. Якщо двома словами – звинувачений в участі в контрреволюційній організації.
«…Вследствие изложенного обвиняемый Гальченко-Брага Кондрат Петрович подлежит суду Военной коллегии Верховного суда СССР, с применением закона от 1 декабря 1934 р.»
У підготовчому засіданні Військової колегії Верховного суду 10 січня 1938 року все вже визначено наперед. Судді ухвалили таке:
«1. С обвинительным заключением, утвержденным пом. Прокурора СССР Рагинским, согласиться и дело принять к производству Военной коллегии Верховного суда СССР.
2. Гальченко-Брага К. П. предать суду по ст. ст. 54-7, 54-8, 54-11 УК УССР.
3. Дело заслушать в закрытом судебном заседании без участия обвинения и защиты и без вызова свидетелей в порядке постановления ЦИК СССР от 1. 12. 34 г.
4. Мерой пресечения обвиняемому оставить содержание под стражей».
Судили його в Києві в січні того ж 1938 року. Головуючим на судовому засіданні був диввоєнюрист А. І. Орлов, членами суду – бригвоєнюрист І.М. Зарянов і військовий юрист першого рангу Ф. А. Клімін.
«…Подсудимый ответил, что виновным себя полностью признает и полностью подтверждает свои показания на предварительном следствии. В а/с (антисоветскую) организацию он был завербован в 1936 году Журавлевым. Судебное следствие закончено.
В последнем слове подсудимый просит даровать ему жизнь.
Суд удалился на совещание, по возвращении с него председательствующим оглашен приговор».
Так режисера і тонку артистичну натуру Кіндрата Петровича Гальченка-Брагу засуджено до розстрілу з конфіскацією всього, особисто йому належного майна. «Вирок остаточний і підлягає негайному виконанню». Вирок про розстріл приведено до виконання 12 січня 1938 року в Києві.
У 1953-му помирає Сталін, і вже за два роки в Головну військову прокуратуру СРСР звернулася з заявою дочка Кіндрата Гальченка-Браги. Ось цей лист:
«Мой отец Гальченко Кондрат Петрович, 1883 года рождения (так в оригіналі листа), член партии КПСС с 1924 года, был репрессирован органами НКВД в сентябре м-це 1937 года в гор. Днепропетровске без предъявления каких-либо обвинений. (Чому ж? Звинувачення були. Тільки засідання неправого суду відбувалися в закритому режимі.)
Арест был произведен вне дома и вне службы. Последнее место работы моего отца – начальник станции Верховцево Сталинской железной дороги. Отец мой проработал на этой жел(езной) дороге более 20 лет, был неоднократно отмечен и награжден за отличную работу. В 1935 году, как лучший работник, был на совещании железнодорожников в Кремле, в г. Москве, где также был отмечен и награжден.
На мои запросы органы НКВД сообщили мне, что отец мой осужден, как враг народа на десять лет без права переписки. Я глубоко убеждена в невиновности моего отца, в его честной, искренней, добросовестной работе и потому прошу Вас расследовать дело об аресте моего отца и о его реабилитации.
Татьяна Кондратьевна Годик.
Г. Днепропетровск.
Пр. Пушкина, дом №29/31, кв. 4.
(підпис)».
Реабілітували його 6 квітня 1957 року. Визначенням Військової колегії Верховного суду СРСР від 6 квітня 1957 року справу припинено «за відсутністю складу злочину».
Правда, людини вже двадцять років як не було серед живих…
У Тетяни Кіндратівни Годик і її чоловіка Володимира (Веніаміна) Львовича народилася приблизно в 1937 році донька Ірина. Тетяна (Тася) Годик і її чоловік жили на першому поверсі. Дружина не працювала – домогосподарка. Він був 1912 року народження. А вона десь 1907-го. Відчувалося, що вона жінка статечна, «за чоловіком». Їхня дочка Ірина Годик дуже добре навчалася в школі, стала лікарем, одружилася і виїхала до Новомосковська.
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
