12.2. Освячував храм і… гнобив волохів
Деякі сторінки із життя протопопа Федора Фомича – священика, поміщика, дворянина і найближчого сусіда волохів
Що ми знаємо з історії Волоського ХVIII століття? Головна подія, відображена в літературі, - будівництво та освячення місцевої церкви. А ще відомо про пригноблення волохів сусідами. І ось що цікаво: людина, яка освячувала місце для волоської церкви, а потім і саму церкву, виявляється у певному проміжку ще й пригноблювала своїх сусідів! Священик і він же – гнобитель!
Мова піде про особу неоднозначну, але надто яскраву для яскравого вісімнадцятого століття – протопопа Федора Фомича.
Зі сказаного істориком церкви Василем Бідновим, першим біографом цього священика, протопоп Федір Фомич «принадлежит к числу наиболее видных священнослужителей нашего края». «Рукоположенный из запорожских козаков во иереи к Новокодацкой Николаевской церкви, он снискал благоволение духовного и светского начальства и с 1777 г. сделался протопопом Славянской и Херсонской провинций, пользовался, видимо, влиянием среди духовенства и приобрел немалое состояние. Поэтому он заслуживает особого внимания со стороны любителей местной истории. Приводим те сведения, какие имеются у нас под руками. Биографические данные черпаются прежде всего из напечатанного мной дела местной духовной консистории «О рукоположении Федора Фомича Старокодацкой наместнии местечка Нового Кодаку к церкви Николаевской во священника 1765 года, № 17».
З цієї справи випливає, що Федір Фомич народився у Слобідській Україні (слобідських полків), у містечку Богодухів (Харківської губернії), син міщанина. Коли він прибув до Січі – невідомо, але безсумнівно ще молодим, оскільки у 1773 році йому було тільки 36 років і він значився козаком Левушківського куреня.
П’ятого жовтня 1765 року помер Новокодацький священик Іоанн Василієв (один із чотирьох священиків при Миколаївській церкві) і на його місце Новокодацькі священики, Кодацький полковник Антон Красовський, рядові козаки та посполиті обрали «во иерея на четвертую часть» Федора Фомича. Обравши його, священики і прихожани через Кіш Запорізький і Старокодацьке духовне правління одночасно звернулись до київського митрополита Арсенія Могилянського з проханням рукоположити їх обранця. Правлячий у Коші військовий суддя Павло Головатий просив митрополита за Фомича, як за найбільш бажаного кандидата, «честное обхожденіе» которого, и во всем добропорядочное при войске Запорожском без всякого поткновения жительство» добре відоме Кошу (лист від 20 жовтня 1765 року).
При цьому Кіш пояснював митрополиту, що четвертий священик у Новому Кодаці потрібен для «для полегчения в исправлении треб християнских, дабы в случае, за разноместным жителством прихожан и козаков, в преподаянии оних приостановления и упущения не последовало».
Духовне правління, підтримуючи вибір новокодацьких прихожан, повідомляло, що Фомич «в чтении добр, учения же должносты иерейской сакрамента и катихизис изучует», і ніякого іншого кандидата немає. Між іншим, при Новокодацькім Миколаївськім храмі по сповідній книзі на 1765 рік значився 121 двір або 655 душ чоловічої статі і 615 – жіночої.
На початку грудня 1765 року Фомич вже перебував у Києві, виконав усі необхідні формальності, пройшов випробування у читанні і знанні катехізису (в читанні його визнали посереднім, а для вивчення катехізису відправили до кафедрального проповідника ієромонаха Сильвестра), потім приведений до присяги і 25 грудня рукоположений в диякона, а 26-го - у священика.
26 січня 1766 року новорукоположений ієрей був направлений на місце свого служіння, про що митрополит Арсеній сповістив своїм листом військового суддю Павла Головатого.
Коли настав момент знищення Запорізької Січі і Запорізького козацтва, серед населення колишніх вольностей Запорізьких виявилось невдоволення: не хотіли миритися з новими порядками, мали свої «розпусні» міркування і… втікали до Туреччини. Серед духовенства також знайшлися люди, які не бажали змиритися з фактом знищення Січі і злиття вольностей Запорізьких з іншими областями російськими (зокрема відомий у цьому плані священик слободи Курилівки Феодор Чепеліовський).
Священик Федір Фомич виявив повну і очевидну старанність у втіленні в життя планів руського уряду. Він не тільки не дозволяв собі ніяких «розпусних» вчинків проти нинішнього становища у цьому краї, а й навпаки намагався впливати на «непокірних та розпусних», діючи згідно з маніфестом 3 серпня 1775 року і запобігливо виконуючи розпорядження військових властей. Як людина практична, він старався заручитися відгуками («атестатами») командирів різних військових частин про свою «політичну благонадійність». Ці відгуки згодом виявились для нього дуже корисними.
Усі церкви вольностей Запорізьких підлягали Київському митрополиту, який керував ними при посередництві Консисторії та духовного намісництва Старокодацького правління.
Його заснували в 1761 році у Самарі – нинішньому Новомосковську. Очолював правління у 1775 році ієрей Григорій Порохня. Воно продовжувало існувати і після 9 вересня 1775 року, тобто після відкриття Слов’янської і Херсонської єпархії.
Після знищення Січі колишні володіння Коша Запорізького були поділені між Азовською та Новоросійською губерніями. Тому Старокодацьке духовне правління, яке знаходилось в Азовській губернії, відало церквами і в Новоросійській, а саме в її повітах – Слов’янському провінційному, Саксаганському та Інгульському. Незручність такого становища відчувало і духовенство цих повітів, і їх адміністрація, а також і сам намісник, священик Григорій Порохня.
І ось священики і диякони приходів, які знаходились на захід від Дніпра (Нового Кодака, Старого Кодака, Романкова, Кам'янського, Карнаухівки і слободи Комісарки) надіслали архієпископу Євгенію Булгарису колективне прохання-донесення про звільнення їх від підпорядкування Старокодацькому духовному правлінню. Вони просили запровадити для них особливе правління.
Прохання своє священнослужителі мотивували тим, що їх поїздки (стосовно різних указних справ та за власними необхідностями) в духовне правління, яке знаходиться в іншій губернії і за Дніпром, пов’язані з чималими незручностями і труднощами, особливо у весняний та осінній період. Щоб полегшити відкриття нового духовного правління, прохачі мають навіть у своєму середовищі особу, здатну на ведення всіляких указних та інших потреб. Ним і виявився священик Федір Фомич. Його й просили благословити, як чесного і добропорядного, ступінню протопопською. Прохання передали 18 листопада 1776 року архієпископу Євгенію, а той передав його 17 грудня у свою консисторію для відповідних довідок. Атестати та їх копії, надані Фомичу начальниками військових частин, у консисторії зіграли свою роль. Саксаганська воєводська канцелярія підтримала прохання священнослужителів і посвідчила: Фомич – найбільш бажаний кандидат в протопопи!
Ще до отримання прохання священослужителів Слов’янської провінції повітів Слов’янського, Саксаганського і Інгульського архієпископ Євгеній Булгарис знав про необхідність відкриття в цих повітах духовного правління. Із листа губернатора М.В. Муромцова до архієпископа (від 8 листопада 1776 року) та із промеморії (офіційного листа) Новоросійської губернської канцелярії у Слов’янську консисторію було відомо, що у Слов'янській та Херсонській провінціях належить за штатами Новоросійської губернії «бути протопопу і жительствовать йому, поки город Слов’янськ побудований буде в Покровському, де була Січ». Це поруч із сучасним Нікополем.
Але для єпархіального начальства залишалося невиясненим питання про те, скільки у Покровському, окрім протопопа, повинно бути священнослужителів і яким повинно бути їх утримання. Саме тому архієпископ Євгеній, отримавши прохання священнослужителів про запровадження нової протопопії та духовного правління, 18 грудня звертається до М.В. Муромцова з листом, у якому просить пояснити йому питання про кількість штатних священнослужителів у Покровському та способах їх утримання. Відповідь надійшла 18 січня 1777 року: губернатор М.В. Муромцов повідомив, що за висновком священодіючих нині ієромонахів у Покровському повинні бути: протопоп, два священики, два диякони, а священнослужителів стільки, скільки повинно бути на розсуд протопопського правління та згідно зі звичаями тамтешнього народу. Говорилося в листі і про Фомича як кандидата в протопопи, якщо його оберуть, то архієпископу можна залишатися до заснування Слов’янської фортеці на тому місці, де він знаходиться, тобто при Новокодацькій Миколаївській церкві. Погоджувався Муромцов на кандидатуру Фомича ще й тому, що йому, губернатору, шкода було того господарства, яке при переселенні у Покровськ може занепасти.
Ось така зворушлива турбота про молодого поміщика.
У січні того ж таки 1777 року намісник Старокодацький, священик Григорій Порохня повідомляв Слов’янській консисторії, що довірених йому церков Слов’янської та Херсонської провінцій (якраз тих, звідки надійшло прохання священнослужителів щодо приведення у протопопи Федора Фомича) за віддаленістю місць утримувати в управлінні він не зможе.
Таким чином прохання духовенства, підкріплене клопотанням Саксаганської воєводської канцелярії і самого губернатора, увінчалось успіхом: 28 січня 1777 року архієпископ Євгеній затвердив постанову консисторії про приведення Фомича у протоієреї, і 30 січня він був приведений у настільки важливий тоді сан – став протопопом.
Після цього Феодор Фомич зайняв видне громадське становище, надбав чималу шану і не терпів жодної втрати у своєму господарстві. А яким воно було, можна судити зі скарги на Фомича, поданої Новокодацьким товариством правителю Катеринославського намісництва генерал-майору І.М. Синельникову 29 червня 1785 року. Там зазначається, що протопоп Федір Фомич, самовільно володіючи громадською землею, завів тут три «футори»: один у Толочному яру, інший в Оситняговому озері, третій – поблизу слободи Сохачовки. При цих хуторах заповзятий батюшка зайняв чимале число десятин під власні левади. Скаржники тепер не можуть ні пускати худобу на підніжний корм, ні ганяти її до водопою. Але й трьома хуторами батюшка не наситився. Він також мав вівчарний завод по той бік Мокрої Сури, де казною відводилась йому для цього використання земля. Тут він також привласнює чимало десятин землі, відведеної Новокодацькому товариству. Таким зазіханням протопоп завдав немалої кривди полковому асаулу Макару Тарану та іншим людям. Забороняв утримувати там хутір, хоча Макару він належав здавна і в близькому від нього байраці той виростив чимало корисних для товариства дерев.
Повідомивши Катеринославському губернатору І.М. Синельникову про самочинство і кривду від Фомича, скаржники просили його «чрез кого следует повелеть соизволить», щоб Фомич не мав хуторів у Новокодацькій окрузі.
Скаргу склав відставний полковий хорунжий Василь Кунпан, який мешкав у Нових Кодаках. Розписався і за себе, і за і інших мешканців: значкових товаришів Олексія і Григорія Баранченків і військових обивателів – Степана Юрченка, Петра Шевченка, Василя Левченка, Лук’яна Куличенка і Карпа Ситаленка.
Щоб мати уяву про Новокодацьку округу, треба пам’ятати, що до її складу входили казенні поселення Нові Кодаки, Половиця, Лоцманська Кам’янка і Старі Кодаки. Всього землі на вказані поселення було виділено 39 тисяч десятин, тобто, значно більше, ніж було дворів, адже на кожен двір мало бути по 60 десятин. Заповзяті люди, користуючись наявністю вільної землі, засновували хутори і на широку ногу займались тваринництвом та землеробством. Місцева адміністрація прихильно ставилась до таких господарів, оскільки вбачала у їх діях економічне зростання краю. Саме таким заповзятим здавався й священик Фомич, хоч і чинив кривду своїми хуторами місцевим мешканцям.
Отримавши скаргу, губернатор розпорядився послати у Нові Кодаки повітового землеміра для перевірки фактів самочинства протопопа Фомича, а також для вияснення «кому оная (земля) свойственнее принадлежать будет». Чим скінчилась ця справа – сказати важко, оскільки відповідні документи відсутні.
Коли влітку 1778 року новоросійський губернатор генерал-майор Микола Язиков об’їздив губернію, до нього звернулись зі скаргою мешканці слободи Волоської, що, мовляв, козацький протопоп Фомич утиснув їх землі, оскільки має їх у власності. Губернатор розпорядився, щоб у Фомича витребували документи на ту землю і звелів надіслати їх у губернську канцелярію для розгляду. А межовій експедиції належало повідомити «была ль в том месте какая земля оному протопопу в отводе».
Тим часом і Фомич не ловить гав. Він звертається в Новоросійську губернську канцелярію з доношенієм: «Имею я в Славянском провинциалном уезде при речке Мокрой Суре хутора, один доставшейся мне по купле от священника новокодацкаго Евтихия Иванова, а другой, не вдаль онаго, куплен у козака старокодацкаго жителя Федора Лати».
Протопоп стверджував, що Запорізький Кіш надав відкритий ордер на володіння сінокосами і байраками. Також і від колишнього губернатора Матвія Васильовича Муромцова має завірення про спокійне володіння тими землями, котрими володіло духовенство Новокодацької церкви.
Фомич повідомляв, що при хуторі займався розведенням дерев. Для викопування рівчака та виготовлення греблі для ставка витратив чимало грошей. На його ж кошти збудовані хати на хуторі – всього сім. Але просив відмежувати йому землі з розрахунку на 24 двори – оскільки «на чин мой положенное число и той же земле в отмежевании учинить рассмотрение и определение». Цей лист написаний у серпні 1778 року, а вже 7-го січня наступного року Фомич просить Новоросійську межову експедицію відмежувати йому додатково до вже відведених 240 десятин ще 120. Землі просить у гирлі ріки Сухої Сури, на межі із слобідськими селянами-волохами: «Я во оном хуторе имею шесть хат, а седмую землянку, и пруд, да еще против хутора моего на речке Мокрой Суре намерен строить мельницу и завести сад, где уже и начинание сделано и окопано ровом; для того оной межевой экспедиции прошу к тому объявленным прапорщиком Иосифом Федоровым назначенному числу двом стам сороку десятинам под сад сто двадцать десятин прибавить, и на триста шестьдесят десятин земле выдать мне от оной экспедиции обыкновенной на ту землю ко владению билет».
Звісно, йому пішли назустріч і десятини нарізали, оскільки за поміщиком Катеринославського повіту Федором Фомичем у 1786 році значилась пустка при річці Мокра Сура в 360 десятин – це майже 750 гектарів.
Але конфлікт з селянами тільки розгорівся. Ось як це описано у рапорті Слов’янської провінційної канцелярії новоросійському губернатору М. Язикову від 25 листопада 1779 року:
«государственной Волоской слободы обыватели немалые обыди и притеснения делают, как то и ныне насаженных им, Фомичем, при том хуторе верб до шести десяти вырубили, греблю сделанную для пруда, где была и рыбная ловля, раскопали, буерак опустошили, и землю вокруг оного хутора поорали, а дабы он от тех обывателей и далее чрез то не мог в обиде оставаться просит о нечинении впредь Волоской слободы обывателями ему таковых обид кому следует подтвердить; а по справке с имеющеюсь при Славянской провинциальной канцелярии о всех уездах картою оказалось: прописанная в данном ему, протопопу Фомичу, из межевой экспедиции билете по обе стороны речки Мокрой Суре дача под самим селением с левой Старого Койдака, а с правой стороны от Волоской слободы и не более расстоянием от жилья как две версты, по протяжению ж черты дачи в самой поперешнике слобожских округах, так что жители всегда принуждены переежать чрез ево дачу, равно и хлебопашество иметь почти совместное, а потому и не без утеснения государственных поселян, да и чрез сближение пахотного поля всегда будут происходить (а особливо при отводимом ему месте есть лутчие в сенокосах по балкам выгоды, коих жители весьма лишаются с обидою) ежедневные споры и в занятии один от другого скота разорении, а команде затруднении, о чем Вашему Превосходителству Славянская провинциальная канцелярия в рассмотрение сим представляя просит в резолюции представления».
Варто знати, що, як дворянин, Фомич вносився у дворянську родовідну книгу зі всім сімейством – визнанням Дворянських депутатських зборів.
Близько 1784 року Слов’янське духовне правління, у якому протопоп Федір Фомич перебував першоприсутнім, перейменували у Катеринославське, а Фомич став підписуватись протопопом Катеринославським. Так і називався до самої смерті – до 1790 року.
У протопопа Федора і його матушки Настасії Іванівни був єдиний син – Самійло. Заради нього, напевно, і старався активний батечко. Поміщиця Настасія Фомичова зі сином-студентом володіли поселенням Мала Василівка Катеринославського повіту. Там і 1791 році проходило межування землі.
Скоріш за все спадкоємці Федора Фомича невдовзі розлучились із його землею і хутором. Судячи по опису, його землі знаходились між Старим Кодаком і Волоським. У 1793 році тут була заснована німецька колонія Ямбург.
…Така історія священика із козаків, який злетів у дворянство та став поміщиком. За рахунок таких же як він, вчорашніх козаків. З таким треба бути насторожі. Червоне яблучко, та всередині – черв’ячок.
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
