Розділ 17. КАЗКИ ПРО ВОЛОСЬКЕ
Дуже давні перекази оживають у цьому розділі. Читаючи їх, уявляєш оповідачів – трохи з хитринкою, з гумором, але неодмінно повторюють: то чистісінька правда!
![Авторка: Галина Лісова]()
Зародження села Волоського
Дорогою до села, обабіч від поля
Супроводжують гостей соняхи й тополі.
Як створилося село - історія знає,
А для тих, хто вже забув, трішки нагадаю…
Давні то були часи, Русі і Туреччини війни,
Запорізький славний флот, уже й не злічиш скільки сот,
І гетьманці, і запорожці під керівництвом Третяка
Взяли турецькії фортеці – Кінбурна та Очакова.
Разом з багатствами й скарбами за здобич взято козаками
Обози хана кримського та ще й ясир ординський.
Були в ясирі полонені – то молдовани та євреї,
Коріння ж їхнєє сягало витоків Молдавської держави,
Правителів Молдавії й Валахії (Мунтянії).
Ось так на березі Дніпра розпочалось нове життя –
Волоського села буття…
Вниз, за течією річки, де шумлять пороги,
Привели нових волохів степові дороги.
Та й заквітла ця місцевість пишним й буйним цвітом,
Волоськая волость Катеринославського повіту.
Оселились на просторах молдавські родини,
З вісімнадцятого віку і живуть донині.
Розпочав той люд завзято хати будувати,
Ще розводити худобу, землю обробляти.
Де несуть потоки хвилі, тихо шумлять верби,
То й на тому бережечку збудували церкву.
І до Бога прислухались, усе як годиться,
Настоятелем призвали Ісаака Бица.
Будували у селі і млини, й криниці,
А як ярмарок справляли, ставили крамниці.
На свята вбирався гарно народ незвичайний,
В особливих вишиванках, одежинах гарних.
Із волохів вийшли вправні ґазди й господині,
Охайні та працьовиті у своїй місцині.
Були між них прибавочні, до славних лоцманів
Проводили крізь пороги десятки плотів.
Бо у водах Дніпрових, не заокеанських,
Вирували два пороги – Сурський та Лоханський.
Та ще й берегом крутим височіють скелі,
Серед них є і відома Змієва печера.
Подейкують, що печера є дуже глибока,
Простори її та глибини не змірити оком.
А край дороги, у степу, де колосить пшениця
Милею позначено шлях імператриці.
Кожні десять верств шляху позначала Катерина,
В подорожі по Новоросії до самого Криму.
Вже десятки поколінь корінні волохи
Змінюють своє життя помалу-потроху.
Та історію свою будем пам’ятати,
Щоб нащадкам цього краю було що сказати.
Ось так в Очаківськім краю, двісті років з тому
Та й звільнили козаки волохів з полону…
Автор: Галина Лісова
![Авторка: Смик Ярослава]()
Волоське дерево
Ми знаємо Волоське як звичайне село, але ніхто з вас не замислювався: «Що? Де? Яка історія і яке дерево його життя?». Можливо це організм, який живе, мислить та розвивається? Це як форма горіха, історія заплутана та невідома для неозброєного ока.
Вслухайтесь у слова: «лангура», «стратіна», «кита» та найголовніше в житті слово «месе». Ці слова для декого якась дурня, але для валаха «кита» – це ж та сама буханка хліба, а месе – це рідна мати. І, напевно, не кожен знає історію про Волоське дерево.
Взагалі вся земля – це живий організм. На цій території знайшлось місце для Волоського. Життя на цих землях було радісне, люди розмовляли своєю мовою – волоською. Поклонялися сонцю, небу, воді та землі. Але в якийсь момент все це було знищено. Чому? Можливо, Боже покарання або доля така була. Та чомусь на цих землях зосталась одна єдина дівчина.
Для спокою на серці треба було їй тікати скоріше, збирати речі, але згоріло усе дотла і залишалось з собою тільки віру брати й тікати мерщій.
Блукала дівчина степами, шукаючи місце для прожиття. Назустріч їй дідусь старенький трапився. Привів він її до хатини своєї, нагодував та й каже: «Що трапилось, дівчино, з тобою?» Розповіла вона йому свою сумну історію, а дідусь їй сказав: «Допоможу тобі у твоїй біді! Йди в далекі гори, знайди там пастушка, що пасе маленьку вівцю. Приведеш його на землю, де хочеш життя відновити. А я дам тобі в дорогу ковдру та їжу, але тобі треба поспішати! Коли вирушиш в дорогу, спочатку валаха знайди, що подарує тобі квітку чарівну, а потім сама зрозумієш що робити далі».
Вирушила дівчина в дорогу. Коли йшла біля струмочка, побачила майже непритомного чоловіка, який ледь пересувався на ногах. Дівчина підбігла до нього і тихо промовила: «Заради моєї землі, не знайдеться у вас чарівної квітки, що ладна для пастушка?» Чоловік подивився їй у вічі і в ту ж хвилину зник, залишивши за собою малесеньку квітку.
Дочекавшись ранку, дівчина вирушила далі. Побачила далеко в горах маленьку хмаринку, яка спустилась на землю. То була не хмаринка, а маленька вівця, біля якої стояв пастушок. Коли промовила вона до нього слово, то не почула відповіді, оскільки його вуста усе життя мовчали. Взяла вона його за руку та й побігла.
Залишалися лічені кроки до її рідної землі. У неї з пастушком вже не залишалось віри і раптом бачить вона свою згорілу хату. Впала дівчина на коліна і проронила сльозинку, а хлопчик в ту хвилину проріс у землю і став горіхом. Підняла дівчина голову до неба та й побачила ластівку, яка на своїх крилах несла на ці землі життя.
Йдуть з усіх країв люди, щоб радість щиру подарувати і залишитись на цій благословенній землі.
Автор – Смик Ярослава, 12 років
![Авторка: Світлана Гаржа]()
Спір
Посперечалися якось між собою поріг Лоханський та острів Сурський, що навпроти села Волоське, хто з них сильніший та більш значущий.
Поріг Лоханський каже: «Я річку перегороджую та кораблі змушую шукати обхідні шляхи!»
«А я, - каже острів Сурський, - вельми великий, так, що розмірами своїми не трохи не поступаюся селу Волоське. І селяни щороку по весні на плотах і човнах з'їжджаються та чешуть мені спину плугами та граблями, висаджують картоплю та інші овочі, а після, вважай, все літо на мені і проводять. А який я родючий, - гордовито гуде острів, - я так багато обдаровую селян по осені урожаєм, що у них плоти і човни мало не тонуть від перевезених овочів... А кораблі і мене обходять, бо якщо близько підійдуть, я їх на мілину посадити можу».
«От ти торохтійка хвалькувата, - рикнув незадоволений поріг, - наплів сім мішків гречаної вовни, а вся суть в двох словах: «Я великий і товстий!..»
Сурський поріг, сусід острова, хотів було вставити свої «п'ять копійок», але передумав, бо товариші як тільки що, одразу обзивали його.
Острів Пуцівка, камені Гірнецеви і Колісники, острівці Кулики галасували між собою, стаючи на ту чи іншу сторону в суперечці острова з порогом.
І тільки висока, вся обвита виноградом, Стрілеча скеля з мудрим мовчанням поглядала на тих, хто сперечаються.
Так сперечалися вони деякий час, поки не почув їх Дід-поріг, що верстах в тринадцяти нижче по річці. «Та що ви, дрібнота, чубитесь, - загуркотів він своїм гучним голосом, - ви мені і в підметки не підходите. І розміром я великий, почитай три версти буде; і гласом могутній - за 18 верст мене чути. Мене кораблі не обходять, а причалюють до берега, вивантажують свій товар і по березі везуть його до тих кораблів, які за порогом.
А в стародавні часи так і самі кораблі по суші перетягували. У країнах заморських про мене знають і імен у мене стільки, що вам і не снилося: «Дід-поріг» - тому що я дуже древній; «Ненаситець» - тому що я завжди готовий поглинати невдалих моряків з їх кораблями і скарбом; «Розбійник» - тому що дуже небезпечний і страшний - забираю не тільки майно, а й саме життя людське; «Ревучий»... ну, ви вже знаєте чому. Мені не страшний лютий мороз, бо навіть він не в силах закувати мене в лід. Самі імператори Російські і давньогрецькі в своїх писаннях поминають мене. Так що там в писаннях, - імператриця Катерина II зволіла відвідувати мене в славнозвісні часи, коли перед тим повз вас просто по березі проїхала в кареті і не удостоїла особливою увагою. А в пам'ять про неї біля вашого села Волоського тільки одна кам'яна верста і збереглася. Переді мною ж на березі так цілий палац дерев'яний збудували для Її Величності. Я настільки великий, що саму історію повертаю в інше русло. Адже якщо б не було мене, то не вбили б печеніги славного витязя князя Київського Святослава, сина княгині Ольги, і історія Русі могла бути іншою!..»
Але тут вже не витримала сама річка і перервала величну мова Діда-порога. «Про що ви сперечаєтеся? Яке диво - кілька імен. У мене їх теж хоч відбавляй: Бористенс, Данапріс, Борисфен, Славутич, Дніпро. А якщо б мене не було, то вас би давно люди по камінчику розтягнули. Бо без мене ви - ніщо, - гордо пророкотав Дніпро могутній. - Коли я розливаюсь під час повені, то і острови покриваю і людей з тваринами змушую шукати притулку на підвищеннях, гублю поля і городи. Навіть пороги покриваю так, що на невеликих човнах їх можна пройти...»
«Я, звичайно, перепрошую, - долинув звідкись тихий, але твердий голос, який не всі відразу почули, - але я хоч малий і неглибокий, однак, якби не я і мої родичі, то не був би ти, Дніпро, таким широким і могутнім. Тому як це ми, струмки і малі річки, наповнюємо тебе водами і робимо повноводним і сильним. Так, втім, і сам я, хоч і невелика річка, але дивіться, яку балку глибоку і довгу вимив за століття, так що мешканці села нарекли її на мою імені - «Довжик». Тепер вона село Волоське на дві частини ділить, і щоб з однієї «гори» на іншу перейти, потрібно попрацювати. А стосовно імен - у мене їх теж парочка є. «Должком» кличуть. Це, мабуть, в нагадування тобі, Дніпро могутній, щоб не забував, кому ти зобов'язаний своєю міццю славно відомої.
Загалом, сперечалися вони так довгий час, і ніхто не поступався в цьому спорі. Уже й притомились селяни слухати цей неймовірний шум та гуркіт. Однак вирішувати щось треба щось. Тут, до речі, мужик в бричці по дорозі поблизу річки їде. «Давайте, - кажуть між собою сперечальники, - у волоха запитаємо, як він вирішить, так і буде». Зупинився мужик, вислухав уважно всіх і каже: «Ось що. Справа сурйoзна, потрібно все грунтовно і не поспішаючи обміркувати, а я зараз поспішаю. Їду в Запоріжжя ГЕС допомагати будувати. Ось як повернуся - так і вирішу ваш спір по совісті». На тому й порішили.
Минуло часу - ні багато, ні мало. Перевертається волох в рідне село і бачить дивну картину. Ні острова Сурського, ні порогів - не бачити, не чути. Один Дніпр широкий не поспішаючи котить свої води та струмок Довжик шелестить ледве живий.
«Ну що, Дніпро-Славутич, видно ти наймогутнішим виявився», - звернувся до нього мужик.
«Та ні, - понуро озвався великий Борисфен, - якби був я найсильнішим, то хіба б дозволив погубити моїх друзів, пороги та острови. Хіба дозволив би людині, яка тріпотіла перед моєю водною могутністю, поневолити мене і закувати в залізо і бетон, щоб працював я на нього і крутив турбіни ГЕС, добуваючи електрику. І не можу я тепер розлитися під час повені, як раніше, коли я був вільної рікою. І людина тепер може навіть мою течію зупиняти. Боюся, як би тепер вона не надумала звернути мої води назад, - сумно, з тремтінням в голосі закінчив Дніпро».
«Так-то воно так», - зітхнув волох і побрів будувати новий будинок, бо стару його хату затопило Дніпром, що розлився.
І тільки одна Стрільча скеля з мудрим мовчанням дивилася і на мужика, і на Дніпро, і на нові хати села Волоське...
Ось така оповідь...
Автор: Світлана Гаржа
Казки на волоській мові
Уривок із казки «Вовк та семеро козенят»
На волоській мові | Переклад
|
- Тріїєц кукуєц Мама адуфі лапти інциці, Сарі пісті нарі, Роу ін будже. - Ба мама ба нуй мам? - Ба мама ба нуй мама? - Же ді капрі тору шину, Паті іті ді уша. Кінді шиї лупу, Утаді ла копро шор, Ішна хапать, Опріс пікапі шору шомакод. | - Відчиніть мамі двері, Мама принесла молоко у грудях, Соль на спині, Мед на губах. А козеня питає: - Це мама прийшла? Це мама прийшла?
Чи не мама? Одкрило двері козеня, а на дверях вовк стоїть, схопив за руку, придавив і з`їв.
|
Казка про Главануци
Отраїть тетя кубита Деменяци тетя кубита соскулат Щи омерз афари Праєшті суп ферестрі Шеди мітитєл баіцан Ши плинжі полуат битя Пі баіцан Ши содус Інкаси латетя Тетя опраіт пі баіцан Ши дзиші биті Лас траєші ла нуй Ши имбли Куваки ши боу Олуат баіцан Боу кувака ши содус Деминкат ярби Манинки ярби боу кувака Да баійцан сокулкат ярби Ши о дорніт Да боу о мерз Ши оменкат пі баіцан Овініт сара Требуй сим симб ле акаси Мітител баіцан да Главануци Требуй мєрц акаси да Главануци нуй Вака ку боу, омеру сингур акаси Тетя овініт Праєші нуй Главануци Тетя лоєші ші ракніт Мей мей главануци Унди ту єсті Да главануца де мацу боу ракнеші Олуат тетя пі куцит Ши отаіт пі боу Битя олуат маци Ши опус ін апа Праєц праєц да главануци нуй Тетя инки ракнеші Мей главануца унди ту єші Да главануци ракнеші Євдя маци рацилу Тєтя содус ін апи Ши опрінц пірату Отаєш пірату Олуат пі Главануци Одат єл пі буш Ши содус акаси. | Жили собі дід та баба. Прокинувшись зранку Вийшли на двір, А під вікном сидить і плаче Маленький хлопчик. Вирішили вони залишити хлопчика, Нехай пасе корову та бика. Пішов хлопчик пасти. Корова і бик їли траву, А хлопчик ліг в траву Та заснув. А бик ішов і його з’їв. Наступив вечір, Потрібно повертатись додому, А Главануци все немає. І пішли бик з коровою додому самі. Бабуся почала звати хлопчика: - Гей, гей Главануци, Де ти є? І кричав Главануци з нутрощів бика. Дідусь взяв ніж, Зарізав бика. Бабуся взяла нутрощі і пішла до берега, Полоскала нутрощі, А Главануци все немає. Вона знову почала його звати: - Гей, гей Главануци, Де ти є? А хлопчик кричить вже з нутрощів качки. Дід зарізав качку, Побачили Главануци. Дід дав йому по сраці, Та й пішли вони додому. |
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
