14.3. Післявоєнне життя
В 1977 році за радгоспом було закріплено 5 406 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 4 914 га орних земель, з них 446 га поливних, 447 га пасовищ та 45 га садків. Господарство овочемолочного спрямування.
Весілля гуляли всім селом. У дворі напинали балаган, який передавався від одного до іншого, як і столи, лавки та посуд. Нагукували кухарок з добрих хазяйок, готували святкове застілля, обов’язковими були випечені «шишки» та «дивні», з якими гості поверталися з весілля. Несли і букетики штучних квітів зі стрічечкою, приколені молодими. Весілля відзначали декілька днів: перший день реєстрація, фотографування, пишне застілля у прикрашеному балагані, після якого гості з факелами відводили молодят ночувати до заздалегідь домовленої поважної оселі. Вранці ішли будити молодят, наряджалися «циганами», ходили вулицями та пригощали перехожих. На якомусь візочку везли батьків до річки купати, веселилися, як могли. Наступного дня були «кури», далі - «вареники» і так до тижня тривало гуляння.
Виряджання до армії відзначалося тим, що дівчата, кожна своєю стрічкою, пов’язували новобранця через плече. Так він і ходив, уквітчаний, а як від’їжджав - кидав на шлях з автомобіля по одній стрічці.
![Гнатюк Лілія Михайлівна - доярка. Нагороджена двома орденами «Знак пошани» і медаллю «За доблесну працю»]()
Коли проводжали людину в останню путь по дорозі на кладовище кидали живі квіти - помічали путь для повернення душі.
На території села була середня школа, у якій 24 вчителі навчали 325 учнів, клуб, дві бібліотеки з фондом 14 тисяч книг, медична амбулаторія, дитячий садок на 75 місць, відділення зв’язку, АТС, ощадкаса, чотири магазини, їдальня.
За успіхи у праці 65 жителів Волоського нагороджені орденами та медалями СРСР, з них орденом Леніна - овочівник К.І. Голоцван та механізатор Г. Ф. Чабан.
![Голоцван Катерина Іванівна нагороджена Орденом Леніна]()
Яків Олексійович, ГУРИСТРИМБА, 1927 року народження, мешканець с. Волоського: (к. 14.3-5)1947 рік. Дніпробуд. Дніпрогес підняв воду і знесли 15 будинків, дорогу знищили. Було чотири ряди будинків – все пішло під воду, висота якої – 8 метрів 60 см. Я працював на техдільниці: слідкували за днопоглибленням, за обстановкою. Досліджувальні партії також були у Дніпропетровській технічній дільниці шляху. Раніше були крани, вибухівні партії. Їх анулювали, як побудували греблі.
У 1948 році, розповідають місцеві, викликали їх на роботу перед відкриттям навігації. Робили бакени, привальні та мачтові стовпи. На мачтах знак вивішувався: ширина і глибина ходу: ромбики і круглі кульки. Вивішувалось на реї. Робили човни вручну, був шаблон для основи. Інструменти: рубанок, шершебок, фуганок, пилка і сокира. Дошки обирали на лісозаводі. Були майстри - двері, вікна виготовляли, хати будували. Мали свої стандарти. Казали: від ширини хати віднімається одна третина, дві третини – це довжина крокви, стропи однієї сторони і другої. У Волоському човни робив один дід Карпо Олексійович Берелет.
![к. 14.3.-5_Яків Олексійович Гуристимба]()
Раніше риби було багато, найбільше півтонни ловили на човен. А так – півтора центнера-центнер. Здавали в рибгосп. Багато хто в’ялив рибу. Спосіб простий. Свіжу рибу засолювали, потім промивали, вивішували десь під навіс на ніч, коли мухи не літають. Там вона і вив’ялюється. А ще коптили. Діставали примітивні коптилки. Ще фарширували, любили в томаті.
З 1946 на 1947 рік був голод. Їздили на товарняках в Західну Україну, до Львова, міняли одяг на хліб. Привозили, ділили по шматочку. Нелегка то була поїздка: ганяли, не дозволяли переїзди, були випадки нападів на вагони. Не вродило нічого – вигоріло все. А в колгоспі на трудодні видавали мало. Навесні 1947 року у Волоському відкрили кам’яний кар’єр, на роботу приймали без всяких документів. Підтримували, як могли.
У містах все-таки карткова система була, хліба давали по 600-700 грамів, на гарячих роботах – 1 кілограм і двісті грамів. Хто працював у Дніпропетровську, отримували хліба по 600 грамів, крупів – два кілограми і 600 грамів олії – це на місяць. В їдальні можна було поїсти розсольник: вода, огірки і шматочок картоплі.
Опісля голодів уже не було. Пройшов тільки в 1956 році сильний смерч, в городах все пропало. Комісію прислали, щось колгоспу виплатили.
У Волоському була риббригада, а сам рибгосп розміщався в Чаплях. Було там сто човнів, працівників – до двохсот. Входили дільниці: Ігрень, Новоселівка, Новомосковськ по Самарі, Військове. А в Волоській бригаді – вісім човнів. Рибу возили на здачу в Чаплі і в Старі Койдаки. З 1984 по 1985 рік рибгосп орендував катер, підходили до кожного човна, щоб здавали рибу. Щоб план виконувати, від кожного човна треба було 70 кілограмів за день здати. До осені було так. Перед заморозками дуже виручала тюлька. У колгоспі були трали і двома човнами їх тягли понад берегом. Господарства домовлялися між собою: рибгоспу не потрібна була дрібна риба, то збували її в колгосп на корм птиці. А це таки плюс до виконання плану.
Після війни школярі їздили до школи не автобусом, а водоплавною «Ракетою» «Дніпропетровськ-Волоське» - 15 хвилин. Квиток – 70 копійок. І транзитні «Ракети» були «Дніпропетровськ-Запоріжжя. Метеори ходили з Дніпропетровська до Києва. А до Запоріжжя вони не шлюзувалися.
Перед зимівлею треба було всі знаки (буї) і засоби витягувати з води – крани, плавучі крани, відправляли в затон на Амольте. Там ремонтували.
В кінці лютого 1948 року працівники дільниці пам’ятають випадок, як на ранок прорізало дамбу на Амурі, там, де гавань. Утворився залізничний затор. Все, що було в затоні – вигнало в Дніпро: судна, катери… Дещо пішло на дно, але неглибоко, вдалось врятувати. Койдацького моста тоді не було, був тільки дерев’яний для гужового транспорту, був центральний і залізничний. З правого боку був лісзавод – розірвало бон (загороду для запасу колод для потреб заводу), плоти попливли за водою.
Неподалік балки Довжок була Велика дорога, так її називали. Сполучала вона Дніпропетровськ з Нікольським. У тім районі стояла військова ракетна частина стратегічного призначення. Ракетні шахти і зараз використовуються під зерносховища. Ракети стояли у напрямі на Турцію. Років десять тому знайшли ракету С-2, тягнули її вночі спецтягачем і затягли у ставок. Довго потім ще повідомляли у газетах, що знайшли ракету. А пускові установки місцеві хлоп’ята бачили: бетонна плита, на ній складали все, що завгодно, хоч і сміття. А відкрили, то чотири-п’ять установок було.
![Василь Трохимович Волошин]()
Василь Трохимович ВОЛОШИН, 1925 року народження, мешканець с. Волоського: (к. 14.3.-3)
Приємно згадати, як я зустрів свою дружину. Вона недалеко жила, до війни були знайомі. А після війни прийшов, стали зустрічатися, разом до клубу ходили. Танцювали. В 49-ому побралися. Розписав нас я сам, бо у сільраді працював. Я в братовому костюмі був, бо свого не було, а вона у простенькому платті, мама пошила. А для фотографії фату позичила у сусідки. Весільний стіл запам’ятався тим, що сома батько впіймав і коли засмажили – вистачило всім – кілограмів 50. Баяніста найняли, самогонки з абрикосів та цукерок-подушечок нагнали. Що дарували? Сестра з хутора подарувала вулик, тато й мама нареченої – теличку. І ковдру, і гроші… Відгуляли – і на роботу: я – в сільраду, а вона – на кар’єр.
1947-48 роки. Закінчив бухгалтерські курси, взяли секретарем у сільраду. Приймав людей: довідки видавав, вів військовий облік, паспортний, реєстрував шлюби, народження, смерті. І облік по населенню, були господарчі книги. Для податків. Був час, коли рахувалися навіть дерева, я складав такі відомості. Потім шість колгоспів, потрібні були також відомості по підготовці до посівної, до збиральної кампанії. Був у сільраді як черговий, кого викликають до райкому, райвиконкому. Скарги я також приймав, оформляв заяви на виконком. Сиділи в сільраді: голова, секретар і дільничний. І ще збирач податків гроші збирав. Крім збирача податків із заготівельної контори представник ходив: яйця, і шкіри, і м’ясо збирав по людях. А я відомості передавав. А згодом поставили інспектором у фінвідділ. Після скорочення пішов у торгівлю. Потім – у колгосп племінним обліковцем і рахівником. Згодом прийняли майстром на кар’єр. І до пенсії. А далі і майстром дробілки, і дружину-рахівника підміняв, а вона сторожувала. Підвищував рівень знань: став відповідальним при веденні гірничих і вибухових робіт на відкритих гірничих роботах, мав свідоцтво вибухівника.
Кожен колгосп мав свою землю: «Нове життя» на Майорці, «Червоний борець», «Дніпрова хвиля», «Дев’яте січня», «Зоря», Грушківка по Папукові верби – «Червоний садок»… Сільрада могла тільки викликати на виконком голову, завхоза, секретаря парторганізації, заслуховувати поточні справи в присутності представника від районної влади.
Яка робота була в колгоспах? Ручна прополка, збирання врожаю – кукурудзу, наприклад, ламати – і в підводу, підводами звозили на тік. Дисципліна сувора була. Дома сидіти нікому не дозволялось. Через те й карткову систему вже в 48-му було відмінено. Дуже дорожили кадрами. Хочеш житло – йди працюй на фермі, на свинарнику, отримуй ключі від будиночка – живи! І корівники будували прекрасні! А степ увесь був поливний. Дві водяних станції стояли з великими моторами. На найвищій точці степу – басейн і станція, труби розстелені, по всьому степу закопані, йдуть поливні агрегати, зрошують. Було більше чотирьох тисяч тільки корів, а ще нетелі, телята, свині. А кар’єр, спочатку була тільки маленька дробілочка, а ми випускали три фракції переробки каменю, щебінь, відсів. Відправляємо на баржі, в Дніпропетровську розвантажували у вагони, відправляли у Нижній Тагіл.
Був славетний голова колгоспу Іван Андрійович Слобоженко, сам білорус, а тут протягом багатьох років працював. До його колгоспу «Червоний борець» приєднали ще «Нове життя». Радгосп очолював Іван Григорович Лісовий, область його прислала з Нікополя.
В 1941 році у школі був другий випуск, а не перший, як дехто вважає. В 1976 році святкували 50-річчя школи. З тих пір кожен рік фотографуються випускники десятого класу і роблять виставку.
![Ганна Петрівна Нальота]()
Ганна Петрівна НАЛЬОТА, 1927 року народження, мешканка с.Майорки: (к. 14.3.-4)
Батько – Петро Якович Нальота, мати – Ульяна Захарівна Швець (дівоча). Діда вислали – куркуль. Мав молотарку, коня. Вислали і більше не повернувся.
Пам’ятаю голод 1947 року. Було мама погризуть шматочок макухи і мені дають. Буряк варили, терен рвали – як була сила – йшли у балку, там ріс терен. Варення з нього варили – так і виживали.
Як трудились на ниві? Йде три косарки. Моя ланка вслід – в’яжемо у снопи, складаємо у копи, а потім – у круги, щоб дощ не обмивав. Вночі возили снопи возами з волами. Солому треба на сітку, її тягне трактор. Тут полову витягають і зерно. Віялка стоїть. А її треба крутити. Одна крутить, друга насипає зерно, полова відвіюється, зерно треба відгортати.
Так працювали діти війни. А ще корові надягали ярмо і орали. Одна веде корову, друга йде за плугом – плужить. Треба підтримувати його, на повороті повертати. В обід додому, корову треба здоїть – це після того, як вона, бідна, в ярмі походила. Скільки там того молока було! А потім ще будуватись треба було. Троє дітей, мені 33 роки. Усе глиняне. Люди помагали, клак організовували, чотири рази клакували. Навозили глини, розкидали. З балки трактор возив або самоскид. Тоді місили кіньми. Сапою вальки вкачували в солому. Жінки зносили, а майстри клали стіну. Втоптували чотири рази – по мірі підсихання. Висота стіни – 2 метри 40 сантиметрів. І горища допомагали накладати. І фундамент був з каменів. По балці шукали. Батько робив на тракторі з причепом. Вкидали в причеп і привозили до хати. А глину возити – машину з радгоспу давали. Будувалися в 1959 році.
Якраз організували радгосп у 1959 році. Лісовий був головою. Каже: «Ви свої куфайки позакидаєте, драні, зношені. Жити буде краще, кращі купите». Глину на хату машина возила цілий день. 16 метрів довжина хати. А ширина 5,5 метра. Аж через три роки почали будувати з цегли – квадратні будинки. З перегородками всередині. А в нашій хаті перегородок не було. Піч на дві груби, кухня. Двері з сіней вели у кладову. І корова під цим же дахом. Кум Павло Попов клав піч. А тоді почали нам хліб возить, то піч викинули. Мазали стіни удвох з мамою. Причілок майстрували на дворі, тоді піднімали гуртом. Засови тоді на двері ставили тільки од вітру, щоб двері не відчинялись. Крадіїв не було, і спали надворі. Як іде хазяїн з двору, то двері підпирає палицею, щоб знали, що його дома нема.
В нашому роду бабуся була волошка. Ложку називала «лункою», на ніж казали «кусик». Вишивати бабуня навчила з 12 років. Дід Микита – також волох був.
Колядували, щедрували – школа не забороняла. Узвар, книш, кутя, цукерки – носили вечерю по родичах.
Був дід Юхим, у нього – найкращий сад. Людям допомагав розводити садки. Люди возили фрукти на базар. Декоративні дерева садили для захисту домівки. Акацію, кленки. У діда Юхима була пасіка, більше ні в кого.
До Волоського – чотири кілометри – в школу ходили діти. А молодь аж у Звонецьке ходила, в клуб. Ніхто нічого не боявся. А були ж дикі кабани, вовки. Пробиралися до стаєнь, крали лошат. А люди в свою чергу – крали у диких кабанів поросят. І нічого, виростали.
Чого називається Майорка? Кажуть, що майора похоронили, у степу могила. Ми – майорчани, а волохів називали «жумерє». Першу вчительку звали Уляна Петрівна, одна на всі чотири класи. Потім прийшла Ольга Іванівна.
Як вкривали хату соломою. Брали житню солому, розкидали її, водою збризкували. Тоді граблями жінка гребе, рівняє, зверху – ще. Перев’язують верьовкою – на нагору вилами. Дядько, той, що вміє, сидить наверху, кладе і зшкрібає, щоб густіша солома була, щоб не протікала хата.
Як пекли хліб. Борошно замішували окропом. Захолоняло. Окрема дріжджі сходять. Або на хмелеві. Запарили, водичку ту злили в опару, що захолонула. І борошна добавили – от воно й зійшло. Бувало, сироватку додають, або чисту воду. Розмішують. Ще раз зійде – місять. Піч треба натопить добряче. Бадиллям кукурудзи. Попіл розгорнули по боках і можна садити хліб.
Як мололи борошно. Хороше борошно називали бурат. Декілька господарів по 4-5 мішків зерна набирали, їм виділялась автомашина. Везуть молоти. Вертаються, борошно – окремо, висівки – окремо. Підвозили до двору. Пекли хліб, зберігали на полиці за ширмою. А ще пиріжки закутують у м’який рушник – опускають у погріб.
Домашню локшину готували так: замішували тісто на яйцях. Розкачували тоненько корж. Він підсихав, його згортали і дрібно різали ножем.
Олексій Карпович БЕРЕЛЕТ, 1928 року народження, мешканець с.Волоського:З шести років працював у колгоспі - воду носив. У школі вчився. Була вчителька Марія Францівна, класний керівник. Був Григорій Якович і його дружина Марія Денисівна. Потім вони переїхали в Любимівку. До війни я закінчив шість класів. Після війни ще два роки навчався, пішов просто до 7-го класу. Здобув восьмикласну освіту. А в колгоспі в основному на конях працював. Кухарку возив, бригадира, коротше – був їздовим. Мати працювала в садовій бригаді. Бригадиром. Вирощували черешні, яблуні.
З 1947 року – вступив до ФЗО у Дніпропетровську, на проспекті Карла Маркса, біля головпоштамту. Закінчив, став теслею, працював на будові. Згодом направили мене в Ленінградську школу майстрів виробництва. Там навчався рік і два місяці. Після навчання працював майстром виробництва машин. В 1950 році – призвали в армію, служив чотири роки в Криму, в авіації. Далі – знову будови, вже був одружений, мав сина.
В Ленінграді був просто рай, все в магазинах було. Нас відпускали у місто. А взагалі я працював по-секретному: наш колектив займався виготовленням «глушилок». І у Фінляндії працював. В трест запит поступив, а я був передовиком, керував бригадою. Приїхали, навчились. Дехто в Сінгапур потрапив у 70-ті роки.
А хочеться згадати дитинство. Грали у мафію. Команда 5-6 осіб, м’яч, гілка, щоб ганяти м’яч. Ще робили «байбака», виготовляли таке, щоб пружне було, заганяли палицею в загородку. Найбільше всім подобалось лазити по кручах.
Батьки мої – волохи, розуміли молдавську мову, але нас не навчали. Волохи готували свої страви: мамалигу (кукурудзяна крупа проварювалась, а потім підсмажувалась на сковорідці), ще вертута – пиріжки, коржі розкачають, а потім ріжуть і скручують, як бублик. Посипають маком. Печуть. От тобі й вертута.
Іван Павлович ГУГЛИСТИЙ, 1930 року народження, мешканець с.Волоського:У мене мати – волошка, а батько – руснак. Але ніколи ніхто не відрізняв тих від інших, не дражнили, жили дружно в селі.
Після війни я навчався у ФЗО №26, від автозаводу. Це Нові Койдаки, вулиця Жовтенят (зараз там 73-я школа). Давали учням по 700 грамів хліба на день.
У мене було 30 рублів. Про це дізнався учень Юра з Амур-Нижньодніпровська. Запропонував: давай гроші будемо міняти на хліб і додому відсилати. У нього також мати хвора була. Я віддав. Купували цукерки «подушечки», ходили по гуртожитку, по школі – міняли. Домовились із тією, що хліб видавала, що вона буде виділений нам хліб давати по суботах, щоб можна було щось додому привезти. Вона за це залишала собі одну хлібинку. Це було у 1947 році. Отак я допомагав своїм, ніхто не помер з голоду.
В армії служив – у Комсомольську-на-Амурі, будували місто. Служив в зенітній артилерії, в 1952 році. Прийшов у 1954 році.
Як раніше будували хату? Без фундаменту. Камінь поклали, стійку, откос, кілків набили, обліпили – і хата. Як почали всерйоз ставитись до цього діла, то я навчився крити дахи. Близько 200 дахів накрив. Дах можна й за три дні зробити, але ж я на роботі. Після роботи – на халтуру. На роботі ж теж дахи до фінських будиночків робив.
Ми з дружиною побудували дім та й купили телевізор. До двадцяти осіб приходило. Питають: кіно буде? Буде, приходьте! У 1962 році це було.
До півночі, звичайно ж, ніхто не дивився, бо на ранок треба рано вставати. Дивились та насіння лущили. Ото така забава. Ставили довгу лаву, на неї сідали, вмощувалися і гуртом дивилися і кіно, і концерти. Кому місця на лаві не вистачали, той прямо долі сідав.
Як раніше обставляли всередині хату. Ліжка не було – були нари, піл називався, там стелили солому, накривали рядном, на нього лягали і рядном вкривалися. І на печі спали. Лава була, ряднинками застелена. Стіл. Підлога була глиняна. Травою застеляли. Днів через три міняли, або просто витрушували, заново стелили.
Дитячі ігри. Грали в «цурки»: намічається на землі квадрат, робиться ямка, загострюєш дерев’яну паличку, впоперек планка, б’єш по кінчику, вона піднімається, летить. Було, що й голову пробивали, не знаєш, куди вона полетить. У м’яча грали, у брезентового. Дві команди – хто більше заб’є. А ще карусель робили. Біля колгоспу був огород, лощина. Беремо передок з брички, одне колесо знімаємо, а друге залишаємо. Зняте колесо вставляємо в лощину, до ранку замерзає, міцно тримається. На ранок прив’язуємо дишло. Прив’язали, прикрутили і починаємо заводити карусель: двоє крутять, а решта на санчатах за дишлом – аж вітер у вухах свистить!
Галина Федорівна БЕРНЕВЕК, 1932 року народження, мешканка с. Волоського: Дитинство було важким. Всі ми, четверо дітей, ходили до школи, колгосп допомагав продуктами – десять разів на рік. У школі годували один раз на день. Найменший братик (1939 року народження) дуже добре навчався, в інститут пішов і армію відслужив. Прийшов з армії, одружився. Працював у таксопарку на Войцеховича у Дніпропетровську – головний інженер. Зараз на пенсії.
Бабусі дуже важко було з нами. Яка в неї пенсія була – 8 карбованців. Потім – 12. Прожила 92 роки.
Я закінчила сім класів. Двоє малих братів у мене залишилися тут. Старша сестра пішла дояркою працювати. Вісім класів закінчила, вчилася добре. Звати її Марія. А мене відправили у Дніпропетровськ до хазяїнів працювати. Тоді багато дітей залучали до хазяйської роботи. Відробила я там 5 років. Часто навідую тих людей і зараз. Хазяйка ще жива. Дитинку я у них доглядала, нянькою була.
Потім два роки працювала у лікарні кухаркою, а тоді заміж пішла. Працювала на овочевій базі, на підстанції. А він – на заводі Петровського, а потім пішов на шахту, був шахтарем. Зараз чоловік у мене помер, двоє дітей – син і дочка. Приїздять до мене. Донька – інженер-конструктор. Син водієм був. Є зять, внучка, правнучка.
Голод 1947 року пам’ятаю. Багато дітей померло. Багатьох відвозили до міста і там залишали. А підбирали їх в інтернат. Дитбудинок. Як стало легше, деякі матері приїздили, забирали дітей своїх. А дехто так і не розшукав. Трошки легше стало аж перед косовицею – рвали зелені колоски – виживали, як могли. Адже каралося за колоски. За все треба було платити податки. А нам дві корови дозволили тримати без податку. Звільнили діда (він був нам нерідний) і бабу, бо вони ж сиріт доглядають.
З паспортами була проблема. Мені один сільський хлопець добився, працював у військкоматі на Шмідта. Аж у 50-тих роках виготовили паспорт. Це було так, щоб не виїздили люди із сел. Нікому ж було в колгоспах за безцінь працювати. Багато хто тікав до міста.
Ми з чоловіком купили собі невеличкий флігель. А потім потрапили під знесення і дали підходяще житло усім членам сім’ї. Кожен рік під час відпустки ми їздили у Бердянськ, там у чоловіка сестра живе. Возив нас у Ялту, Алушту, Сімферополь, Судак. Служив у Севастополі, отже знав ті місця.
![Надія Іванівна Китай]()
Надія Іванівна КИТАЙ, 1931 року народження, мешканка с. Волоського:У 1946-47 роках ходили по степу, збирали мерзлу картоплю, виливали ховрахів, їли насіння бур’янів. Мама лежала з пухлими ногами. А я ще бігала до школи, там баланду якусь заколотять, зварять, дадуть нам раз на день. Я біля школи близько жила. Дивлюсь – димок іде. Мабуть, мама щось готує. Я й біжу на перерві. А вона всього-на-всього затопила, щоб зігрітися.
Троє дітей у нас було: я і дві сестри. Старша Олена (1929 року народження), менша – Катерина (1943 року народження). Вони у Дніпропетровську живуть, обоє педагогами стали.
Я дуже мріяла стати лікарем. Бачила, як хворіє сусідка і втішала: «Зачекайте, не вмирайте, я виросту, вивчусь і вилікую вас». А не вийшло. Навчання довелось кинути, поїхала на взуттєву фабрику працювати.
Попрацювала я на взуттєвій фабриці один рік. А тоді сестра приїхала і забрала мене, бо я захворіла. Вплинула шкідлива робота – розчини там всякі. Ще трохи продовжила навчатися в школі, дев’ять класів закінчила, працювала в колгоспній бухгалтерії.
Звідти і направили мене на курси бухгалтерів. Так і працювала до пенсії. Ми тримали своє господарство: корову, порося, кури. Мама весь час хворіла, податки були великі, ледве встигали віддавати: яйця, м’ясо,молоко. Якщо натурпродукції нема – плати грошима – облігації різні.
А з чоловіком Іваном Лазаровичем Китаєм зійшлися, коли він водієм працював у колгоспі. Двох дітей прижили. Він також із нашого села. У 60-ті роки зарплата була нижча, зате продукти недорогі. І вугілля – 18 карбованців тонна.
Марія Петрівна БІЛОУС (ГУРИСТРИМБА), 1936 року народження, мешканка с. Волоського:В 1944 році я пішла до першого класу. Директором був Андрій Пилипович Щечко. Колишній військовий, у галіфе ходив, у гімнастерці, з орденами. Дружина викладала математику – Олександра Спиридонівна, дочок звали Града і Іра. Жили вони при школі, у кімнаті для вчителів. А тоді радгосп йому збудував будинок. Помер і похований у нас на кладовищі. Дівчата вивчились, роз’їхались, забрали й матір. Вчителі в основному були приїжджі, а місцеві викладали у початкових класах: Дора Андріївна Кармазіна і Тетяна Степанівна Собайчук.
Про голод 1946-47 років. Їли кінський щавель, зварений у воді. Навесні цвіла акація, зривали її цвіт і їли. Мама наймалась продавати у сусідів молоко, коромислом носила бідони понад Дніпром аж у Дніпропетровськ. Баришувала. Тобто, якщо вдавалось продати дорожче, ніж їй наказували, то решту забирала собі. Що-небудь могла купити. У колгоспі не було чим обробляти землю, хлопчаки-школярі починали працювати замість дорослих, які не повернулися з війни.
Я пішла вчитися у Дніпропетровську сільгоспшколу на бухгалтера. Житло винаймали з подругою. Отримувала стипендію і трохи батьки допомагали. Це 1955 рік, стипендія була 330 карбованців. Півтора року тривало навчання. Потім потрапила в колгосп імені Шверніка. Але батьки настояли, щоб я була при них. Я вела 20-й рахунок, обліковці привозили дані. Працювала до 1959 року. Потім реформували, господарство імені Григорія Котовського. Там працювала до виходу на пенсію.
Було м’ясо-молочне господарство, багато поливних площ, ферми добротні. Зарплата видавалась двічі на місяць – аванс і получка. Люди жили заможно.
При будинкові у нас дома було 22 сотих городу. Після того, як зняли податок, можна було більше утримувати худоби, птиці, насаджувати дерев.
Дитячі ігри. До війни у мене була лялька Ліда. Я з нею лягала спати. Найбільша втрата для мене була, коли її не стало. А всього ж на-всього зшита з клаптиків і набита тирсою. Гратися було ніколи. Поліття, поливання – з Дніпра носили воду на коромислі, свіжої трави для корови нарвати, а ще й насушити та набити на горище, щоб було на зиму. За квочкою наглядали, була коза, козенята, їх треба було напувати.
Якщо випадала хвилинка, то бігали «у платочка» грали, у «довгої лози». Найкраща забава – купатися у Дніпрі, а взимку спускатися на санчатах. А ще ковзани – один у мене, другий – у брата – каталися на льоду. Ходили рвати глід на той бік.
Мама нас привчала молитися. Знали молитви: «Отче наш», «Воскресний Бог», «І живи в помощь», «Богородиця», «Ой, Богородиця, радуйся». І зараз в церкву ходжу на свята. Була у нас ікона «Вечеря Божа».
Дуже сувора дисципліна була у сім’ї. Трудитись без ліні і втоми, виконувати все, що наказали старші, довго не гуляти на вулиці. А інакше, то можна було й лозинки спробувати, а більше – морально, називалось «відчитати». Не грубіянити, не дражнитись, у шкоду не лізти.
Були волохи і руснаки. Чому так – не знаю. Але в клуб ходили разом, співали разом. Лікарня була дуже хороша, я там своїх двох дітей народжувала, операції робили – грижу, апендицити. А потім все розвалилося, сказали, буде тільки амбулаторія… А тепер – ЦРЛ, центральна лікарня.
Найкраще жилось при Брежнєві, всього було вдосталь. Газети, журнали передплачували – скільки хочеш: «Краса і здоров’я», «Комсомольська правда», «Роман-газета», «Людина і закон», «Огоньок»… І радіо не вимикалось – воно ж мережа… І телебачення – всі любили подивитись, як у кого не було – йшли до сусідів. Сідали на кабаки і дивилися.
Микола Апатійович ЛЄПША, 1934 року народження, мешканець с.Волоського:Працював після армії, на молоковозі. Пішов до міста, на автобазу 2190. Там до пенсії і трудився. Багато було відряджень по всій Україні. А дружина була комірником на току у радгоспі. Житло своє у селі. Служив у будівельному батальйоні у 1953 році. Три з половиною роки.
Коли мені було 15 років, хотіли влаштувати мене в залізничне училище. Я екзамени здав добре. Мене приймають, а дружка мого – ні. Звісно, що і я не пішов навчатися. Пішли на автозавод, прийняли нас слюсарями-учнями на півроку, перша зарплата з’явилася. Потім я вже став заступником слюсаря, аж поки не призвали в армію.
Найстрашніший голод був у 1946-47 роках. Люди вмирали, билися за конину. Навіть було, що дітей своїх їли, чи тільки похвалялися. Зелені зерна жита їли, ховалися у ньому та в кишені набирали того зерна. Виливали ховрахів, об землю били, обдирали, мили, на дріт нанизували – і на жар. Поїли і далі пішли ловити. Ховрашині шкурки можна було здавати, їх приймали. Шили шуби.
В колгоспі тракторна бригада була в степу. Мама моя там пекла хліб. Треба було основне, щоб хліб був, м’ясо і риба. Рибалки здавали свій вилов у контору. Різали корову чи телицю – це механізаторам. А мамі перепадав іноді шматочок, якщо працювала в ніч, то цілу хлібину давали. Працювали за трудодні. Один трудодень – 70 копійок. Гострили коси – заробляли трудодень. Ті, що косять, виходять як тільки сонце зійшло. Косять, а за ними жінки, збирають у копи, кидають у жатки, складали скошене навіть вночі. Діти зносили, а жінки ставили.
Перший комбайн ми побачили – самохід називався. А до цього трактори тягали причепи. До армії працював у місті. Після армії послали на лісовивезення. У Вологду, за Москву. Я був водієм і зі мною дідусь. Кукурудзи півтонни чи тонну взяли і три бочки бензину. Заправився і поїхали. Вантажники приїздили поїздом.
А потім, хоч і жив у селі, але працював у місті. Автозавод 2190. Потім – лісгосп. Потім – пенсія. Робив на току в колгоспі. Віяли зерно.
Віра Василівна ЧЕРВОНА (ЧЕРНЯК), 1934 року народження, мешканка с. Волоського:Довелося мені, не закінчивши навчання, після визволення йти на роботу. Зв’язували двох корів, стриножували, щоб ті не втікали і я була біля них. Жінки тільки приносили воду, напували, а я стерегла. Сусідка наша теж приносила воду. На ній - велика кашемірова хустка, а ній – маленька трирічна дитина. На коромислі - відра з водою, а попереду – на животі – дитина. Отак і трудились. Я у свої десять років була нянькою, гляділа тих діток і свою меншу сестру.
Коли там було на вулицю ходити? Аж у 1944 році в четвертий клас пішла. У класі навчалося 64 учні – різного віку. Стояла буржуйка, яку ми топили по черзі соломою і дровами. Згодом нам стали американську гуманітарну допомогу давати – вівсяну крупу. Добре навчаєшся – на тобі кашку. Рятували дітей від голоду у 1947 році.
Школу закінчила, вступила до Криворізького педінституту, по закінченню отримала призначення на роботу у Лихівський (пізніше став П’ятихатський, а ще пізніше - Верхньодніпровський) район. 14 років працювала, а потім повернулася в село. При директорові Андрієві Пилиповичу Щечкову працювала у волоській школі аж до пенсії. Підміняла викладачів хімії, географії, біології, анатомії. Мої предмети: фізика, математика і астрономія.
З дитинства вивчилась шити, кроїти. Купила книжку «Крій та шиття», шила людям. І бурки також шила. Розраховувались зі мною продуктами. То квасолю принесуть, то цибулі, то пшениці. У нас було жорно, крутимо зерно і на крупу і на борошно. А в 1947 році – голод. Нічого немає і нема де працювати. Несе мама вузол кураю. Ми з сестрою б’ємо його качалками – та в піч. Бадилля з нього згорить, а дрібне насіннячко залишиться. На решето мама провіє, засипле у млинок, намеле і спече. А те місиво налипає на сковорідку. Ой, а як їсти хочеться! Воно розпадається, так мама почала просто на плиту класти місиво з кураю. І сокирою перевертала. Люди ще рибу ловили, а в нас нікому було, батько ж з фронту не повернувся. Мама могла рибинку заробили шиттям, але дуже рідко. Був неврожай – картопля згоріла, цибуля – теж. Дуже сильна була спека.
Виручала нас корова. У 1947 році мама торгувала ряжанкою. До того ж і шила. З’явились грошенята і продукти. Тут і брат повернувся з армії. Почали на трудодні видавати хліб. А ще ми збирали колоски на полі і натрапляли на «мишаки», це схованки мишей, куди вони наносили колоски. Пригортали землею. А ми розгорнемо і заберемо собі. А наглядач, який об’їжджає поле, забирає все у нас. Ми з подружкою Санею (вона у Москві пізніше опинилася, бо служила у євреїв) несемо у лантухах і боїмось.
Довелось мені ще й обліковцем працювати. Тато у свій час до війни вчився на бухгалтера у Києві, підучив маму (у неї освіта – 4 класи), працювала обліковцем у колгоспі, підучила і мене, коли ще я була школяркою.
Коли я приїхала до Волоського, ми з учнями пололи буряки, соняшник – допомагали колгоспові. Не дуже це подобалось дітворі, але потім їздили на екскурсії в Запоріжжя, в Крим, Волгоград, Київ, Москву.
Була в селі бабка-повитуха Тарабарка. Після того, як у родильному будинку у мене разом з мертвою дитиною видавили і матку, а потім назад уклали, мама запросила її, щоб допомогла мені, бо матка виходила назовні. Вона мені сказала: «Враз у тебе!». А що воно таке – не пояснила. Тільки все там підтягувала, підтягувала, поставила все на місце. Після її лікування я ще трьох діток народила. Коли двійнята у мене з’явились, то не раз до мене приходили люди, щоб я віддала хоч одну дитину, бо дуже важко буде з трьома. Навіть брат двоюрідний просив, бо сім’я бездітна. Я навідріз відмовляла усім. Ще мама мені наказувала: діти – то Божа роса! Вітер повіє, сонце пригріє і роса на землю впаде. Діти виростуть, буде тобі допомога.
Народились дівчатка з недостатньою вагою, мені лікарі наказали годували грудьми як можна довше. То я годувала до трьох років, аж поки й розмовляти почали! Виручала корівчина – тримали її на два двори: два дні у нас, два – у сусідів.
Після війни у селі були прийнято їздити до міста торгувати. Було мама напече пиріжків, називались «плачинди» з картоплею, а з кабаком – варзарі. Податки треба було платити: здавали яйця, молоко. А якщо здавати пряженим маслом, то дорожче. Отож мама возила ряжанку та й на виручені гроші купувала пряжене масло і здавала. Важкі були часи: облігації купуй, самооблог заплати, молоко здай, вишні обірви – здай! Кури у нас звикли спати на кленку, прийдуть описувати курей, а в сараї – порожньо!
Перед тим, як ми отримали повідомлення про те, що тата вбили на фронті, мені приснилось, що горить наша хата. І я – у хаті, навіть чую запах кіптяви. Вискочила надвір, дивлюсь – весь дах згорів, тільки глиняні стіни стоять. Бабуся мені пояснила, що таке сниться перед тим, якщо хтось у хаті помре, або загине. Дах – це господар або господиня. А через кілька днів ми отримали сумну звістку. Похований батько у хуторі Жовтому, де й був убитий, - під Кривим Рогом. Жовтянські слідопити з Софіївського району надіслали нам листа, у якому запросили нас відвідати братську могилу, біля якої організовують зустріч родичів загиблих воїнів. Мій брат був на тій зустрічі, вона пройшла урочисто і хвилююче.
А ще приснився інший сон - перед тим, як у мене народились двійнята. Ніби знімаю я хустку, а в ній – дві дірочки. Крізь них дивлюся – сходить яскраве сонце. Сусідська баба Параска відразу сказала: «Дві дірки – то дві дівки. Ти будеш з ними дуже щаслива». Так і вийшло.
Що таке – віщий сон? Він запам’ятовується на все життя. Приснилося якось, що я потрапила у кручу Верлату – на честь дядька по прізвищу Верлатий назвали. Зліва – горбок, справа – також. І ще маленькі острівки. Вибратись звідтіля ніяк не можу. І раптом із-за хмар з’являється місяць, я на те сяйво й вибралась. Всі сили докладаю, щоб не впасти і таки падаю і бачу – наручний годинник. Кладу його собі в пазуху. Годинник – друг. От я й знайшла собі друга на все життя. Це мій чоловік, я з ним – 54 роки.
![Василь Михайлович Данов]()
Василь Михайлович ДАНОВ, 1925 року народження, мешканець с. Волоського: З дружиною познайомився, як служив на строковій службі у Москві. На той час ми перебували у військово-інженерних підрозділах. Вийшли ми на недільну прогулянку з товаришем із Богодухова, що на Харківщині. Стоять дві дівчини неподалік від Київського вокзалу. То ми з ними й познайомились. В 1950 році я розписався зі своєю. Вона родом з Рязанщини. Потім демобілізувався.
Роки минають, а в пам’яті - дитинство і нехитра пісенька:
Коляд, коляд, колядниця добра з медом паляниця,
А без меду не така! Дайте, дядьку, п’ятака!
Не дасте п’ятака, візьму бика за рога,
і поведу у Кодак, і продам за п’ятак!
А ще на Різдво співали. Зроблю зірку, всередині свічка горить. А з нами півча ходила. Півча співає і нас навчають. Двадцять копійок за те платили, або шматочок сала.
Анастасія Марківна БЕЛИБА, 1941 року народження, мешканка с. Волоського: У моїх батьків нас було четверо – три сестри і один брат. Найменша, Галя, зараз живе у Москві. Старша сестра Єля померла і брат помер.
Я закінчила вісім класів у Волоському. Пішла працювати дояркою. До 1962 року. У 1959 році вийшла заміж. Згодом перейшла в овочівництво. Працювала 37 років. Спочатку у колгоспі, потім – у радгоспі.
Мої батьки – волохи, батько – тракторист, мама – різноробоча. Дівоче моє прізвище – Демуш. У мене два сини і дочка. Семеро внуків, восьмеро правнуків.
У післявоєнні роки ми ходили на острів через каміння – там траву косили. Років десять мені було. Під війну, мені розповідали старші, тут переправляли колгоспну худобу на острів. Він був довгий, тягнувся аж до Любимівки. Пам’ятаю гранітний кар’єр, як приставали баржі, щоб на них вантажили каміння. Катерами баржі тягали. Колгосп розпилював колоди на дошки. А колоди доставляли плотами.
У 1946-47 роках був голод – це вже і я пам’ятаю. Врожай був мізерним. Батько як механізатор, щось отримував зерном, то ми носили його до діда, який жив над Дніпром і у нього були жорна. Надеремо крупів, мама пересіє, пече маторженики, суп, кашу зваре. В зиму не було чого їсти, бабуся каже: «Я зварю, а тільки треба поділити на всіх, щоб батькам було на вечір». Збираємо мерзлу картоплю в степу. Її підмішували в коржики. На голій плиті пекли їх. Навесні виливали ховрахів. Делікатес! Багато людей померло. Діти залишились, а батьки померли. В кінці городу ховали їх.
А в 1947 році вже краще стало, людям дали більше зерна.
Про шкільні роки. Перша вчителька Ольга Іванівна Дема. Жіночка вже літня, вона вела нас до 5-го класу. А в п’ятому класі був класний керівник Григорій Петрович Якушенко. Географію викладав. У нас була шкільна форма – коричнева сукня, чорний, білий фартух. Галстуки піонерські, в піонери приймали у четвертому класі. Я тільки вісім класів закінчила, а в комсомол вже вступила в колгоспі.
Дояркувала, по 12 корів у групі було. Вручну доїли. Мені було 13 років. Самі й кормили худобу, і вичищали. Важко було. Вранці йдеш на опів на п’яту годину ранку, а повертаєшся опів на десяту вечора. Бо треба корів почистити, повести до Дніпра, напоїти і відвести назад у корівники, прив’язати. Взимку чоловіки прорубували ополонки, щоб худобу напувати, в корита наливали води. А коли радгосп став, то вже групи були по 25 корів, з’явилось механічне доїння, воду підвели, автонапування обладнали.
Ніколи ніякої різниці не було у населення – хто волохи, а хто українці. Але змагання між колгоспами було. У нас був колгосп імені Шверніка, а у волохів – імені Котовського, туди далі до Дев’ятки – «Дніпрова хвиля». Тоді всіх об’єднали – спочатку колгосп, а потім радгосп імені Котовського. Були колгоспи-середняки, а були багаті. Об’єднались – краще стало.
Чоловік у мене на 6 років старший. Почали зустрічатися у клубі. Після кінофільму – танці. Допитувався про мене у дівчат, чи є у мене хлопець. Бо він тільки з армії прийшов. Як до весілля дійшло, то у нас такий звичай був: дівчата-дружки йдуть за мною, а я попереду, кличемо на весілля із шишками. Прожила я з чоловіком 25 років.
Він захворів, два інфаркти переніс. Помер, найменший син до 5-го класу ходив. Я переїхала з синової квартири сюди, в село, доглядала матір. Вона прожила 90 років. Померла під новий рік у 2001 році. Тепер до мене з’їжджаються всі. Так проходить моє життя.
Про обряди. Я хрещена мати для шістьох дітей. Як хтось хоче взяти мене кумою, то домовляється, на який день поїдемо до церкви. Я купую хрестик, крижму (те, на що кладуть дитинку, коли хрестить батюшка). Якщо дівчинка, то матерію купували квітчасту, як хлопчик – біле простирадло. Йдемо в церкві до каси, платимо гроші за, те що похрестять. Потім до батюшки. Там купіль з водою. Якщо взимку, то тільки п’яточки похрестить, водичкою помиє, лобик і ручки. Якщо влітку, то всю дитинку у купіль опускає. І віддає кумі на крижму.
Катерина Андріївна ЖИВОТКОВА, 1929 року народження, мешканка с. Волоського:Під голод 1947 року склянка борошна коштувала 40 карбованців. Якщо вдавалось її придбати, то домішували у варену картоплю, яку збирали в степу напівмерзлою. Пекли, їли. У нас в родині спочатку було п’ятеро: мати, батько, сестра, я і брат. Батька і брата війна забрала. Мама часто хворіла, тому вчитися мені ніяк було, не відпустили. Навіть про заміжжя не було мови. Працювали за трудодні. І косили, і в’язали снопи. Зробила косарка кладь – ми приступаємо в’язати. Все поле поділено на ділянки. Тільки закінчиш в’язати останній сніп – ось коні під’їжджають, знову косарки кладуть скошений хліб. Не встигаєш і випростатись. А оплата яка? Трудодні пишуть та обіцяють, що через півроку дадуть аванс. Віджнивували та й нічого не дали. В степу варили якийсь бульйон, щоб люди могли поповнити свої сили та й далі працювати. Я роботи не боялась: була дояркою, потім перейшла у польову бригаду, стала ланковою. У ланці – вісім дівчат, Наша робота: за косаркою, за полілками, за трактором… Полілки треба було утримувати, щоб на рядок не наповзали. Буряки пололи – на двір доводили завдання. Усе виконували, старались. Молоді були.
І все-таки сім років освіти я здобула, тільки восьмий рік не доходила. Скрутно було без батька, без брата і мама хвора. Математику я любила, мала відмінні оцінки.
Ми з подружкою, тією, що у свій час сміливо у фашистів цукерки крала, ховрахів виливали. Одна стереже біля нірки, щоб він точно там був, а друга несе воду під гірку. Балка Крякувата була, там озерце. Воду набираємо і несемо. Впіймали – і на вірьовочку. А тоді – в торбинку. А вони стрибають, кусають одне одного. Зате нам те м’ясо дуже смачним здавалося – суп варили. Головне, щоб дитинці було, у Тросі залишилось дитинча. Шкурки ховрахів здавали – дід приймав. Взимку, як крига замерзала, набирали всього, що дома було – яка одежина, чи хустка – несли міняти на той бік. На картоплину, на бурячок – хто що дасть.
А після війни в степу працювали, для худоби добували корми, робили все, що скаже колгоспний бригадир.
![Ганна Іванівна Мунтян]()
Ганна Іванівна МУНТЯН, 1931 року народження, мешканка с. Волоського:У 1947 році отримали ми листа із Донбасу від батька: живий, здоровий, хай тато приїдуть. Дідусь зібрався і поїхав. Там тато і каже: «Ніяких сил не вистачає, тут є люди, які збираються втікати, не відробляти оті три роки (після полону). Може і мені втекти?». А дідусь заперечив: «Прийдеш додому, а тебе відразу ж і осудять. Стільки намучився, горя побачив і знову – в неволю. Краще відробляй, скільки вимагають». Дозволили туди сім’ям виїздити. Двоє дітей нас з мамою – поїхали ми.
Пам’ятаю у Червоноармійську поїзд зупинився, цілу добу ми там стояли, то надивились на той голод 1947 року: нещасні люди шукають, де влаштуватись, що поміняти на харчі. Налаштували і ми дещо з одежі у валізу та й повезли нас до станції Цикурихи.
Напівпорожній вагон, а бажаючих їхати не пустили, сказали, вагон переповнений. Їхали ми вночі, тато і мама біля одежі, а ми з братом на полицях. Відкривають вагон якісь волоцюги, викидають наші речі на ходу з вагона і самі вистрибують. Тато також з ними вистрибнув. Мама на ранок плачуть, одежу на собі рвуть. А провідниця каже: «Вчора он всю сім’ю вирізали у вагоні, а ти чого кричиш? Подякуй, що живою залишилась».
Тато наказав нам сидіти і чекати на станції Цикуриха. Мама сидять та плачуть, а ми з братом бігаємо по коліях. Мама йдуть до начальника вокзалу. Там дізнались, що тато дзвонив з полустанка Філідовка і сказав, щоб передали сім’ї, що їде товарняком і через годину прибуде. Звісно, що ніякої одежі він не відвоював. Тато працював слюсарем на другому поверсі, де була майстерня. Там же жили і ми. А тоді зняли квартиру. Хліб по карточках, крупів якихось давали. У Курахівці я пішла до школи, довчилась до сьомого класу. Там жити було небезпечно і мене відправили до дідуся і бабусі – мама повезла.
У селі я закінчила сім класів і пішла на роботу. Дві корови у ярмі – і вперед. Корові треба було казати: «ший, ший!» - і вона клала шию у ярмо. Вони звикали, бідні, до тієї степової роботи.
Тим часом у тата закінчився термін робіт, а його розраховувати ніхто й не думає. Написали люди у міністерство, звідти відповідь надійшла: «Розрахувати за 24 години!».
Йшов 1949 рік, коли тато, мама і брат нарешті повернулись додому. Тато згодом влаштувався на роботу у місті – авторемзавод, там отримав кімнату у сімейному гуртожитку, брат також працював на заводі слюсарем. А я пішла на ученицю токаря. Сім років працювала токарем. Потім вийшла заміж і знову опинилась у селі – колгосп «Червоний борець», згодом приєднали Майорку, Дев’яте січня, Ракшівку – радгосп імені Котовського. А після погіршення здоров’я працювала у школі прибиральницею.
![Галина Федосіївна Волошина]()
Галина Федосіївна ВОЛОШИНА, 1926 року народження, мешканка с. Волоського: Голод 1947 року. Я працювала піонервожатою. Діти були пухлі, а треба було їхати на огляд художньої самодіяльності. Тато працював у сільраді. Я попросила транспорт. Домовилась із сліпим баяністом, одягла йому вишиванку, знайшла бабів, діда Никона, почали ми згадувати пісні та готувати їх на той огляд. Привезла людей, а мене підняли на сміх, бо повинен бути шкільний колектив. Ну, нічого. Як вийшли ми, як заграв баяніст волоський танець, пішли баби танцювати. Зал вибухнув оплесками!
Той начальник, що сміявся з мене, що не привезла дітей, тепер подобрішав, звелів повести моїх артистів у їдальню. Бо голод же все-таки. Дідові красиву сорочку подарували, шкарпетки, а бабкам моїм – гарні хустки пов’язали. Та й просять: заспівайте ще на дорогу! Так ми як грянемо всі разом: «Їхали козаки, із Дону додому, підманули Галю, забрали з собою. Ой, ти Галю, Галю молодая…» Добряче вийшло! Довго згадували.
Двоє синів у мене, є внучата. Я задоволена, що вони до мене уважні. Заспіваю вам пісню волоську:
Як поїхав братік
до сестриці в гості
Та й прив’язав коня
й на другому боці.
Постій, постій коню,
не тупай ногою, не тупай ногою,
не маш головою.
Не маш головою
поки поговорить,
Та й братік з сестрою.
Ой, ти сестро, сестро,
Чого стара стала,
чи сто днів не їла.
Сили не ставало?
Синів не женила,
дочок не давала,
за дрібними слізьми
Брата не пізнала.
Постаріла, брате,
Нужда та клопоти,
Нужда та клопоти,
На чужій роботі.
На чужій роботі
Гірко нароблюся.
А й прийду ж додому,
Сяду тай журюся.
Шо нічим топити,
Нічого варити.
А й малі же дітки
Плачуть: мамо, їсти!
Ще тато з мамою співали, вони дуже гарно співали. То й я співаю і плачу від душі. І ще знаю одну пісню, яку вони дуже любили співати:
Ой, чорна хмара наступає,
Чорна хмара наступає,
Сестра з братом розмовляє.
Ой, ти брате-сокілоньку,
Ой, ти брате-сокілоньку,
Прийми мене на зимоньку.
Ой, ти сестро-перепілко,
Ой, ти сестро-перепілко,
Як у тебе діток скілько.
як ти сядеш обідати
А я вишлю діток із хати.
Ой, ідіть, ідіть діти з хати,
Ідіть, ідіть діти із хати,
Дядя сяде обідати.
А й поки дядя пообідав,
Поки дядя пообідав
Діткам батьків гроб одміряв.
Ой, устань, устань, тато, з гробу
Устань, устань, тато, з гробу
Горе жити коло роду.
Ой, устань, устань, тато, з ями
Устань, устань, тато, з ями
Горе жити з одной мамой.
А ще пам’ятається така пісня: «Ой, горе тій чайці»:
Ой, горе тій чайці, чайці тій небозі
Шо вивела чаєняток при битій дорозі.
Їхали чумаки, весело співали.
Чаєчку зловили, чаєнят забрали.
Ой, ви чумаченьки, ви ще молоденькі,
Верніть чаєняток, вони ще маленькі.
А чаєчка в’ється, об дорожку б’ється
А ж до землі припадає, чумаків благає.
Не вернемо, люба, голівонька сива,
Бо ми твоїх чаєняток в каші поварили.
А ще було тато співає:
Гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває,
Туман поле, поле покриває,
Мати сина з гори проводжає:
Іди, синку, іди геть від мене
Нехай тебе орда візьме.
Мене, мамо, мене орда знає,
В чистім полі привітає.
Іди, синку, іду додомоньку,
Змию тобі голівоньку
Мені, мамо, змиють дрібні дощі
А розчешуть буйні вітри.
Цю пісню співали, як в армію виряджали. Проводжальна-виряджальна. А ще мене часто просять заспівати молдавську пісню:
Діла Дністер пернапрут
Три любові шо мабуть
А–я–я–а–я–я–я–я–я
По руминськи шо циган
Шило драген молдован
А–я–я–а–я–я–я–я–я
О руминкі шо циганки
Шило драген молдованки
А–я–я–а–я–я–я–я–я
Да баба дала розбой
Дамой синку малай дой
Молдованка де менкарі
Да руминка де пагарі
А–я–я–а–я–я–я–я–я
Молдованка менд шур мат
Ти дитя мала дин садкат
А–я–я–а–я–я–я–я–я
Митя мала менд сен касе
Шо мі пул іту дунмасе
А–я–я–а–я–я–я–я–я
Да бара дала розбой
Долой син амен дой
А–я–я–а–я–я–я–я–я
Дабарба іду ту хат
Оля дусі дут пі кап
А–я–я–а–я–я–я–я–я
Сваяляну олянус
А–я–я–а–я–я–я–я–я.
А переклад такий: були у нього три коханки: молдаванка, румунка і циганка. Чоловік їде на розбой, значить, щось міняти, щоб розжитися на гроші. А вона знайшла собі кращого. Так молдаванка найгарніша, дає йому їсти, а румунка дає випити, а циганка кличе в хату.
Тепер мої внучата люблять слухати мої спогади, просять, щоб співала їм так, як тоді співали.
Олена Іванівна БРАГАРЬ, 1941 року народження, мешканка с. Волоського:Раніше люди скрізь пішки ходили. Якщо треба йти до міста, то на 16-му кілометрі – там базар. Якщо знайдеш там кого, хто погодиться підвезти, то підвезуть. А потім катери по Дніпру почали ходить. На Запоріжжя «ракети» йдуть і до нас заходять. Але замерзне крига на Дніпрі – водним шляхом не доберешся.
Післявоєнний час. Мама працювала в колгоспі, корівка у неї була. Сходяться жінки з корівками, обнімають їх, плачуть. А треба тягти плуг! Батька забрали в армію, так він вже й не повернувся. Там у нього десь інша сім’я.
У школі пам’ятається вчитель німецької мови Ілля Абрамович. Хлопці написали на дошці: «Каховка, Каховка, у нас – забастовка! Ілля злякався, під стіл сховався і каже: «Не буду питать урок». Отаке придумали. А тут заходить вчитель і бачить написане. Схопив того, хто писав, за шкірку і повів до директора. Страшно було.
У чому я до школи ходила? Було пальтечко, на комірі – хутро із кішки. Де його взяли – не знаю. Торба для книжок, у ній чорнильниця, для неї – маленька торбинка, щоб не так виливалось чорнило. Домашня робота була на мені. Батько й мати – на роботі, а я повинна прополоти грядки. А до Дніпра ж хочеться побігти, купаємося з дівчатами, рибок ловимо хусточками – вода тепла, прозора. Ми її навіть носили на коромислі, щоб їжу готувати.
Здобула я восьмирічну освіту, пішла працювати на Млинкомбінат у Дніпропетровськ, вулиця Горького. Сім років там працювала, тоді вийшла заміж.
![Клавдія Федорівна Моргун]()
Клавдія Федорівна МОРГУН, 1937 року народження, мешканка с. Волоського: Голод 1947 року. Хоч і батько вже повернувся з фронту, а виживати було дуже важко. Довелося йому перейти на роботу у кар’єр, там давали триста грамів хліба. Так вдалося нам врятувати від смерті маму, бо вона лежала пухла і не могла їсти. А ще ж і дитинка народилася – мій брат Толя у 1946 році. Його треба було теж годувати. Кар’єр допоміг нам. А ще мама своїм ворожінням – у війну і в голод.
Я працювала у колгоспі. І вийшла заміж. Прожили ми з чоловіком 46 років.
Марія Артемівна БОНДАРЕНКО (ЯРОШЕНКО) 1935 року народження, мешканка с. Волоського:Мої батьки мали 5 дітей, працювали на різних роботах. Батько пішов на війну, повернувся поранений, слабий, у голод 1947 року він і помер. А ми, дітвора, залишились напівсиротами. Дуже багато людей тоді вмирало через недоїдання. Колотили висівки, робили квашу, жменю ягід туди вкидали і їли.
Я працювала в огородній бригаді, вирощували помідори, капусту, огірки. Працювали по-ударному, маю нагороди.
У школу я трохи походила – чотири класи, а потім нічого було ні одягти, ні взутися, то я більш не пішла. Була вчителька Віра Федотівна, я любила їй книжки носить, коли вона йде школи. Ні батька, ні матері, тільки старша сестра. Ніхто не допомагав нам. Отелилась корівка – то ми і раді. Галушки варили, кашу. Порядкували дома, як могли. Косили, молотили…
Сестра Галя вийшла заміж, мати померла, коли їй було 15 років. Я пішла на сестрину групу корів, стала дояркою – десять років пропрацювала. Хоч і не стало рано наших батьків, а ми вижили, повиходили заміж. І хлопці, і дівчата трудились до впаду. А увечері ж гуляти хочеться, йдемо до клубу, там жартуємо, танцюємо до півночі: польку, кроков’як. А тоді – по домівках, бо треба вставати, іти на роботу. Бригадир у нас був хороший – Микола Кирилович. Оце нас 50 осіб у бригаді, а всі його слухали, виконували те, що він казав: пололи, садили…
Як доводилось хату будувати, то всі знали наших майстрів, що хату крили: Ілля Лукич Демченко, Григорій Шмалько. Лампач робили самі. Станочки були. Місили глини багато з соломою – вкладали в станки. Запрошували людей, бо багато лампачу треба на хату. Тоді сушили, перевозили і клали хату. А під фундамент збирали каміння. Спочатку його було багато по балках, а потім майже не стало. Ставили хату вікнами до сонця, щоб дворик був і городець.
У колгоспі, в городній бригаді, носили землю носилками в парники. А дояркою ще важче, бо треба рано вставати. Але до всього звикали. Однак, платили мало за важку працю.
Накривали парники солом’яними матками, наглядали, щоб мороз не проник. Тут не було ні неділі, ні святків. В колгоспі три бригади таких було. А очолював наш голова – Іван Григорович Лісовий. Ніколи не забудемо, бо при ньому нормально платили і трудовий народ поважали.
Весільні обряди. Дуже дівчата боялись, щоб не залишитись у дівках. Коли засилали старостів, ні для кого не було таємницею. Якщо досягали згоди у сватанні, то призначали дату весілля і наречена з дружками ходила по селу, запрошуючи на весілля і додаючи при цьому печену шишку – виріб, який випікали з борошна. За пошиттям весільної сукні звертались до місцевої кравчині. Фату майстрували з гардинної тканини, віночок також виробляла майстриня. Вишиті рушники готувались заздалегідь. На посаг готували: гардероб, ліжко, подушки, простирадла і ковдру. На перший день сходились усі запрошені, пили, гуляли, вітали молодих, дарували гроші, посуд, річні побутові речі. На другий день сходились похмелятись, а на третій день – «кури». Переодягнені у жартівливе вбрання, зокрема у циганське, ходять до господарів-родичів і їм дають курей для святкової вечері. Кухарки готують страви з курятини і гулянка продовжується.
![Марія Миколаївна Гаржа (Рожко)]()
Марія Миколаївна ГАРЖА (РОЖКО), 1939 року народження, мешканка с. Волоського: До школи я пішла у 1948 році. Закінчила десятирічку тут, у Волоському. Жили ми в трьохстах метрах від школи, в бік кар’єру.
Як називались колгоспи. Різні назви були. Наприклад – «Червоний садок», «Дев’яте січня (де Сура впадає у Дніпро), імені Шверніка, це наша сторона, що йде вниз до мосту у напрямку школи. Волоське – то перше відділення, далі – друге. Там клуб, аптека, магазини, школа, склади.
Я працювала у сільській раді вісім років. Села Майорка – близько 300 громадян, Папуки – тридцять дворів всього.
Про голод 1947 року. Ми сиділи голодні, мов миші. Нас четверо дітей і мати, а ще окремо - бабуся і дід. Я виростала у бабусиній хаті. У неї висівки були. Старші сестри Єля і Надя ходили виливати ховрашків – від школи їх посилали, варили їх, смажили. Конину давали людям, коли здихав кінь. Мама не могла таке їсти, хоч вже й пухла від голоду. Терли траву-мітличку, де невеликі колосочки, пекли маторженики. Казали, що був врожай, а тільки де він дівся?
Ходили по кризі на той бік Дніпра у село Маташеве (Через Первомайську і Діброву), щоб міняти речі на продукти. У магазині, у сільмазі, було все – тато там працював продавцем, то приносив додому за свою зарплату штучками матерію – по 10-15 метрів. Мама носила міняти, як не стало батька. Усе виносили, навіть те, що тато велів збирати на посаг старшій дочці. Мама приносила то мисочку квасолі, то борошна, картоплю – щоб на тиждень вистачило.
Я закінчила десять класів. Учні були у нас звідусіль: Первомайська, Діброва, Башмачка, Маташева, Звонецьке, Військове, Василівка… Вчителька у нас була Валентина Іванівна Чумак, а в третьому класі – Тетяна Степанівна Собачук.
Для дітвори у нас було все: Дніпро, з якого ми не вилазили, кручі височенні, з них стрибали у воду – згодом їх роздробили. Звичайно ж, вчитись не дуже хотілося, та й додому не хотілось, а там же роботи для нас було повно: і прибирати, і корові траву рвати… Тільки встигай!
Носили ми шкільну форму – коричневі сукні і чорні та білі фартушки, книжки купували, якщо не вистачало, то користувались на двох і трьох учнів. Директор у нас був суворий – Андрій Пилипович Щечко. Як викличе на шкільну лінійку за успішність – не знаєш, куди подітися від сорому. Жив він при школі. Після нього там ще жив Іван Васильович Різняк, математику читав. Ще вчителям квартири надавали місцеві мешканці. Школа насаджувала сад, були шкільні ділянки, вирощували кроликів. Привчали усіх до праці. Улюблені мої предмети були – географія і література. Прочитала багато книг. Математичні дисципліни не любила.
Були дитячі ігри: моришки – шукали одне одного: із зав’язаними очима стоїш, а коли всі сховаються, знімаєш пов’язку і шукаєш. Ще були – класики, ігри в наших і німців. Нас часто залучали допомагати колгоспу в огородній бригаді. Коли оголошували перерву в роботі – отоді були ігри.
У селі прийнято було колядувати, посипати на старий Новий рік. Робили красиву зірку, щоб світилася зсередини і різнокольорові скельця були. Прикріпляли зірку до ялинкової гілки, вішали ще іграшки, цукерки, печиво – і ходили по дворах. Господарі давали сало, гроші і навіть спиртне для старших. А дівчата меланкували перед старим Новим роком.
Весільні звичаї. Приходили свати і казали: «У вас є куниця, красная дівиця, а у нас є хлопець, молодий козак». Дівчина виходить і колупає піч, наче їй соромно глянути на сватів і наче вона не хоче йти з двору. Коли вже свати домовляться, тоді батько каже: «Бери, мати молоду і давай нам якийсь гостинець, щоб свати були задоволені». Виносять випивку, закуску, сідають і домовляються про весілля. Молода повинна винести молодому рушник. Як пов’яже йому руку, то згодна за нього вийти А як не згодна, то виносить гарбуза, кладе на стіл. Це велика ганьба і погані чутки по всьому селу. Бувало, що й білу хату вимажуть грязюкою. Це коли подруга відіб’є хлопця.
Посаг (придане). Ну найперше – це гардероб. А ліжко вже ми самі придбаємо. Моє діло – гарно прибрати там, де будемо жити. Гардинки на вікна, рушники вишиті – вчилась у старшої сестри та у бабусі, простирадло вишите з плетеним мереживом – це ще школяркою я все готувала. Наволочки на подушки з прошвою – для гарного вбраного ліжка. Ті, що спати – окремо. Щоб ковдра була ватяна і простенька, щоб були доріжки на підлогу простенькі. Я пізно заміж ішла, то й пральна машинка була і швейна. Заміж треба було йти до чоловіка. Ми невдовзі і квартиру отримали. Сестра вишивала картини, їх близько тридцяти у школі висять.
У школі нас тримали в суворому вихованні. Був класний керівник Іван Васильович Куряба, то він просив дозволу у директора, щоб нас повести в кіно. Це в десятому класі!
Трудове моє життя почалося після десятого класу – я пішла допрацьовувати за маму на городню бригаду, їй не вистачало до пенсії одного року стажу. Відпрацювала я той рік, а тоді пішла на кар’єр, там більше було молоді. На дробілці працювала чотири роки. Там естакада, конвеєрна стрічка, плити, які подрібнюють камінь. Буває, що стопориться камінь, один на один наповзає, треба його відкинути, щоб ішло далі. Жінкам платили менше, ніж чоловікам, хоч роботу виконували однакову. Так було заведено.
Після цього я пішла працювати бібліотекарем. Там мені порадили вступати до культосвітнього училища. Здобула спеціальність, двадцять років пропрацювала, потім обрали секретарем сільської ради.
![Ганна Єлисеївна Гаркуша]()
Ганна Єлисеївна ГАРКУША (ГЛУЩЕНКО), 1926 року народження, мешканка с. Волоського:З діда-прадіда ми всі жили у Волоському. До війни закінчила сім класів. Після визволення ми працювали у колгоспі. Групу молоді (від наших селян було п’ятеро) послали на навчання у Сурсько-Литовську машино-тракторну станцію (директором МТС був Петро Магро), курси трактористів – це був 1943 рік. Наступні два роки я працювала на тракторі ХТЗ.
![к. 14.3.-10- Фото для Дошки Пошани, 1979 рік- Передовики виробництва. Г.Є. Гаркуша в нижньому ряду друга з правого боку]()
Одягала спідницю з німецької плащ-палатки, намочиш, то не викрутиш – стоїть дубом. Ще надягала сукню із звичайного трав’яного лантуха, пофарбованого у зелений колір. Так ходили і мої подруги. Взувала німецькі солдатські чоботи.
А у 1945 році стала обліковцем у тракторній бригаді. Не послухала маму, вийшла заміж за колишнього армійця, який повернувся з війни інвалідом другої групи – куля пройшла навиліт в області серця. Поранення отримав при визволенні Карпат. Прийшов він у село, ми знали одне одного ще зі школи. Він був найвродливішим хлопцем у селі. З багатьма дівчатами-красунями зустрічався. А мене спитав просто: «Підеш за мене?» Без ніяких побачень чи ніжностей. Спитав, а я відповіла: «Так!». І в нас було перше весілля після Перемоги. Він все-таки жив недовго, у шлюбі ми пробули 21 рік, помер і я залишилася сама виховувати трьох дітей. Працювала весь час в городній і в рільничій бригаді. Бувало, що біля телят кілька років управлялась. Але все-таки в огородній бригаді мене призначили обліковцем і там вже працювала до пенсії.
Дідусь був – Андрій Хомич, захворів на тиф, помер в 54 роки, бабуню звали Ониська. Це по батьковій лінії. Батько мій – Глущенко Єлисей Андрійович – 1900 року народження, мати – Федора Миколаївна – 1902 року народження. Заміжжя було нелегким. Пішла у багатодітну сім’ю, крім чоловіка там було п’ятеро дітей. Але бідними чоловікових батьків не вважали. Тримали вони кузню в господарстві і з того жили. Коли одружились ми з Іваном, то мудрий його батько наказав: «Вам треба відділитись і жити окремо». Якраз настав голод 1947 року. Пішли ми наймати квартиру. А згодом купили хату у колишнього куркуля. У нього була майстерня, багато інструментів – він їх закопав і досі ніхто на них не наткнувся.
Чоловік мій, Іван, був теслею-столярем, працював у будівельній бригаді. А я коли після його смерті стала обліковцем, то не знала ні дня, ні ночі. Приїздили у той час люди з різних організацій, студенти – збирали врожай на колгоспному огороді. Розвивалось соціалістичне змагання. Підсумки треба було підводити вчасно, щодоби. Діти залишались з дідусем і бабусею, з моїми батьками. Тато освічений – закінчив чотири класи церковно-приходської школи з відзнакою. Був партійний, закінчував курси у Пущі Водиці, мав звання заслуженого городника України. А мама пекла хліб для колгоспу.
Люди були більш згуртовані, сходились на вулиці, співали. Везуть нас з дівчатами у степ – у бричці, без сидінь. Ще й сонце не сходить, а ми – у степ. І допізна. Діти всі в мене здобували освіту: Люба поступила в технікум після десятирічки, закінчила з відзнакою, син Коля – тракторист, Толя – тесля і здобув спеціальність водія.
Школу у Волоському побудували у 1936 році, відразу після колективізації. Я закінчила сім класів, 14 років мені. Ніде не можу влаштуватись, мала. Так батько, щоб я не була без нагляду, попросив директора школи, щоб я повторно пройшла курс сьомого класу. А тоді почалась війна. Дуже жалію, що не пішла в педагогічне училище, а тільки курси трактористів закінчила. Зате як потрапила в дім-музей, де стояв рідний ХТЗ, то аж заплакала, ладна була його цілувати. І досі знаю всі механізми, регулювання. Трактористам добре платили. На вироблений трудодень припадало три кілограми зерна і один карбованець (ми працювали від МТС, а в колгоспі платили тільки один кілограм зерна і карбованець на трудодень). Ми удвох з чоловіком заробили 370 трудоднів, а фуфайка коштувала 370 карбованців і кирзові чоботи були дорогі. Ми утримували корову, щоб було чим податки заплатити. Молока не пили – все йшло на податки: треба було віддати 40 кілограмів сала, 300 літрів молока і 150 яєць. Прийшов Малєнков – відмінив податки.
Весільні примовляння. Про старшу дружку співали: «Старша дружка-неспівушка, повісила вушка, мов та свиня-капловушка», про старшого боярина: «Старший боярин, як болван, витріщив очі, як баран. Очі – в клочі, голова – в пір’я». Про бояр: «Під столом криниця, туди впала телиця, бояри витягали та її цілували».
Любов Іванівна ЛУЦЕНКО, 1957 року народження, мешканка с. Волоського:Про своїх родичів. Мамин тато вважав грамоту обов’язковою для всіх членів сім’ї, знав багато церковних обрядів, молитов, цитував Біблію. Цілком усвідомлено вступив у партію під час війни, вважав, що там справедливість, чесність і добропорядність. Як не стало нашого тата, то виховання перейшло рук діда, ходив на збори у школу, цікавився нашим навчанням, перевіряв зошити. Влаштовував перевірки знань. Жодних партійних зборів не пропускав, хоч його дружина дорікала, що мало буває дома. Привчав нас трудитися і не лінуватися.
Ми тримали корову, їздили у степ. Купили нам дідусь з бабусею велосипеди, щоб легше було траву доставляти. Мамин брат Олексій Єлисейович навчався дуже добре, школу у 1941 році закінчив з відзнакою. І відразу ж його забрали на фронт. Він пройшов війну, мав багато нагород, був військовим і у відставку пішов полковником. По лінії батька також значущі люди. Його батько Петро Сергійович був рибалкою, значився у спілці рибалок. Виконували плани, багато риби здавали державі.
Пісня, яка передавалась від старших поколінь:Жила вдова на подолі,
Жила вдова на подолі,
Та й не мала щастя й долі.
Тільки мала три синочки,
Три синочки й дочку Галю.
Сини зросли, врозбрід пішли,
Дочка Галя заміж вийшла,
Вийшла заміж за крамаря,
Вийшла заміж за крамаря,
За крамаря молодого
за купчиха удалого.
Ой став крамар крамувати,
Ой став крамар крамувати,
Став Галю з собой брати.
Стала нічка нічка наступати,
стали вони в полі ночувати,
А до їх розбійники стали наступати.
А вона й каже: Що хотіте, те й беріте,
А вона й каже. Що хотіте, те й беріте,
Мого мужа не займайте.
Що хотіли те й забрали,
а крамаря зарубали...
Стали вони ночувати в цьому місці,
А самий менший тай питає Галю - якого роду.
А вона розказує, що жила вдова на Подолі,
Не мала ні щастя, ні долі.
Мала тіки три синочки, і дочку Галю.
Сини, каже в роздроб пішли, а дочка заміж.
А він тоді каже: вставайте хлопці.
Що ж це ми зробили, зятя вбили, а сестру полюбили.
Олена Титівна МОРГУН, 1931 року народження, мешканка с. Волоського:Про культурні розваги. У нас був клуб, привозили кіно. Спочатку німе, а потім зі звуком. Сходилося усе село. На стіні вивішене полотно, на ньому дивимось, а з будки демонструють. Приїжджали бричками сюди з Ракшівки, з Дев’ятки, з Папуків. Сільська рада була тільки у Волоському – тут справжній центр. Людей багато, дітей у школі навчали у паралельних класах. Але лікарня була аж у Ямбурзі.
Одружились ми з чоловіком у 1955 році, купили тут хатину і почати тут жити.
Дітям була робота: нарвати худобі трави, напоїти теля, обривати вишні на сухофрукти… Матері на роботу ходять, а дітвора підростає сама по собі – старші менших доглядають.
Після війни було шість колгоспів. Голова сільради їздив тачанкою – машин не було. Прополку робили з допомогою полілок із запряженими кіньми. Водили коней діти.
У сільраді треба було чергувати по черзі з кожного колгоспу. А потім призначили платного сторожа.
Рибу організовано почали ловити вже після війни. Там, де Баракуда – стоїть будинок двоповерховий. Там рибалки сіті латають, зберігають – бригада працює. Рибспілка була. Рибу зберігали у ямах, наповнених кригою. Льодник називали.
Великі податки були після війни: 150 яєць, 700 літрів молока, сорок кілограмів м’яса. Порося зарізав – шкірку здай. Тільну корову контрактують. Тобто, як народиться теля, місяць тримай дома, а потім здавай, собі залишати не маєш права. Воно й зрозуміло: у країні така руїна стояла, треба було все відновлювати, зміцнювати.
![Леонід Володимирович Назаренко]()
Леонід Володимирович НАЗАРЕНКО, 1954 року народження, мешканець с. Волоського: Батько мій – Назаренко Володимир Ілліч, тракторист, мати – Олена Іванівна, вчителька, довгий час працювала з учнями-слідопитами. І вони зуміли знайти родичів льотчика Ганіна, якого фашисти розстріляли за школою. Сам льотчик родом з-під Ульяновська. Звідти і приїхали на зустріч з учнями родичі Ганіна.
Їм розповіли про бабусю, яка переховувала Ганіна. Вона зберігала подарований їй гаманець-портмоне і компас, залишений Ганіним. Батько льотчика впізнав портмоне сина, там навіть гроші залишились. Рідня забрала цю річ як пам’ять, а компас здали в музей. Рідним стало відомо також про те, хто видав німцям юного льотчика – це був Овчаренко. Їм вдалося навіть з ним поговорити. Про що була мова і в яких тонах – ніхто не знає. Але користь від цієї зустрічі надзвичайно велика. Стало відомо, що рідні Ганіна детально про роботу пошукової школярської групи із села Волоського розповіли в одній московській радіопередачі і щиро дякували за проведений пошук. Група школярів побувала на їх запрошення в Ульяновську. Всі документи про роботу групи моя мама передала педагогу Раїсі Миколаївні Херовух.
Буває, що справжні герої живуть поруч. У нас, у Майорці жив Герой Радянського Союзу, колишній льотчик Іващенко, з ним проводили зустрічі у школі. У Ракшівці був повний кавалер орденів Слави – Журавко.
У нас тут багато розмов точиться щодо тунелів, нібито вони проходять поблизу села. Трапляються глибокі провали, ніби земля просідає. От як ми будували цей будинок у 1958-59 роках, то з одного боку під стіною скільки не сипав батько каміння, а яма залишається, ніби у прірву все котиться. Ми тому значення не надавали. У нас тут медсестра мешкала, то казала, що скільки не роблять ремонт у медчастині, весь час на стінах з’являються тріщини, видно десь під землею є пустоти. Але люди обминають цю тему.
Галина Павлівна НАЛИВАЙКО, 1932 року народження, мешканка с. Волоського: Батько повернувся додому на милицях – комісований. А був до війни знатним рибалкою – з 9-ти років рибалив зі своїм батьком. А потім створили рибколгосп. Так він і повернувся туди працювати – від Дніпра нікуди.
Я продовжувала навчання в школі. З’явилась новенька вчителька з Криворізького педінституту і вона нас загітувала йти вчитися. Нас було 5 дівчат и 4 хлопці. У 1951 році закінчили десять класів. Тоді вчителька майже змусила нас, дівчат, їхати продовжувати навчання в інституті. Вісім екзаменів тоді здавали і здали успішно. Я провчилася 4 роки і директор школи зробив запит, працювала в Новомиколаївській школі, потім перейшла у Волоське. Часто зустрічаюсь зі своїми випускниками. Тими, що 15 років тому закінчили школу, а потім буде – 20 років… Де ми тільки не побували у свій час: і в Криму, і в Краснодоні, і в Полтаві, і в Києві, і в Асканії Новій - наймали катер. А найбільш запам’яталось, як їздили аж в Ульяновську область, в Спішньовку, до рідні того льотчика, що у нас біля школи його розстріляли німці.
Збили його літак, а йому пощастило врятуватись. Зайшов він у крайню хату і попросив що-небудь переодягнутись. Той хазяїв направив його до інших людей (до своєї ж рідної сестри!), які жили нижче. Усі казали, що саме він і видав його фашистам. Хоч і переодягся, знайшла там жіночка для нього одяг, а все одно його знайшли. Розстріляли. А люди зневажали потім зрадника, який його видав, все його життя.
А та жіночка зберегла документи льотчика, ми дізнались, хто і звідки. Зайнялися пошуками. Нам допоміг пошуковець Міронов із Дніпропетровська. Знайшли ми батьків льотчика. І вони сюди приїхали, а потім – ми до них їздили. Я працювала організатором позакласної роботи, допомагала мені викладачка фізкультури – бойова жінка.
Отож ми й поїхали. Як добирались – також залишилось у спогадах. З Ульяновська ми найняли автобус, бо батьки льотчика у селі жили. Дорога була занедбана, автобус застряг. А тут їде самоскид. Зупинився та й виручив нас. Виявилось, що за кермом сидів… рідний брат нашого льотчика! Нас потім так гостинно зустріли! Все село зібралося, голова сільради, школа, вся громадськість. А увечері нам треба вже було повертатись, бо й квитки були куплені.. А голова сільради каже: «Давайте ваші квитки!». Поїхали на вокзал, поміняли на наступний день, доплатили, щоб ми їхали у кращих умовах. Ми залишились. Ще й концерт давали, бо з нами й баяніст був. І вони також – зустрічний концерт. Наступного дня нас проводжали, як найпочесніших гостей: завезли у пекарню, там отакенні хлібини – пригощали, дали з собою. А ще ціле відро яєць, грошей дали на дорогу. Незабутні враження!
Як приїхали у Москву з Ульяновська, сумна звістка: загинув Гагарін. Вирішили залишитись на похорон. Якісь тоді часи були – ми нічого не боялись, ні в поїзді, ні у дорозі, через всю Росію проїхали без пригод.
Знову таки поміняли квитки. Залишились у Москві, підійшли до міліціонера, спитали, де можна переночувати. Він кудись подзвонив і дав нам адресу якогось інтернату. Діти якраз на канікулах були і нам можна було там заселитись на одну ніч. Дівчата дивились на процесію по телевізору, а хлопці… зі стіни цегляної, яка огороджувала Красну площу.
Приїхали у Дніпропетровськ, тут нас зустрів Міронов. Їздили ми на екскурсії щороку, але цю поїздку обов’язково вирізняли серед інших. Заробляли кошти на поїздки ударною працею на радгоспних полях. У школі я працювала до 72-х років. Маю нагороди, я – відмінник народної освіти. Викладала українську мову.
![Наталія Михайлівна Попова (Папук)]()
Наталія Михайлівна ПОПОВА (ПАПУК), 1919 року народження, мешканка с. Волоського: Після війни молоко носили продавати – пішки. Встаємо у три години ночі, несемо у бідонах молоко. А назад – купуємо керосину, макухи для корови. Поки прийшла, а тут вже прийшли за податками, ждуть на подвір’ї. А було, що на базарі вкрали бідон та ще й не мій, а сусідчин, вона попросила спродатись. Ми іноді так одне одного виручали. От була прикрість! Приходжу додому, а тут голова сільради з двома помічниками – плати податок! Який податок, я ледве на ногах тримаюсь та ще й бідон украли. Голодна, розлючена. А вони ще й до скрині лізуть. Там три відра пшениці, мама у снаряді її товчуть, щоб крупа вийшла та з дрібного маторженик спечуть. Так я – за качалку і кричу: «Зараз у когось попаду!». Так вони бігом – у двері! І більше не приходили.
Ходили через аеродром – і на Троїцький ринок. Бувало, що від аеродрому хтось машиною підвезе. І ото в одному бідоні – 20 літрів молока, у другому – 10, а окремо ще у пляшку наливаю, щоб господарям заплатити, де ночувати буду. Куплю макухи шматочок, а до неї – цукерки, лампасьє називали. І ото таке харчування. Ніби то халва.
Пізніше стали до нас катери заходити, стало легше діставатись до ринку. А потім і автобуси пішли на село.
Галина Захарівна РУДА, 1939 року народження, мешканка с. Волоського: Батько мій (1907 року народження) працював бригадиром, завгоспом, експедитором у радгоспі – на роботі і загинув. Розвантажували вагони з вапном і він потрапив під поїзд. Мати, Ульяна Івовна Кравченко, 1911 року народження, пекла хліб у колгоспі, пізніше поралась біля телят. Дід Андрій (по батьковій лінії) був дзвонарем.
Нас у мами було шестеро (найстарший був 1931 року народження, найменший – 1952). В 14 років я пішла корів доїти у колгосп. У мами були двійнята і у мене також. Четверо у мене дітей, шестеро внуків, є правнук.
Робота була дуже важка – все робили вручну: гній виносили, водою з відер напували, силос возили, рубали кукурудзу руками.
Про острів. 1946 рік. Ми, дітвора, туди діставались із дідом. Вода була чиста-чиста, прозора. На острові – дерева, стоїть дідів курінь. Дід рибалить, сидячи на березі, а ми пасемо телят. Тихо-тихо і чути, як ляскотять у воді дикі качки. Дід впіймає нам качку, принесе, зварить юшку. Пахне димком і дуже смачна.
Батько повернувся з війни у 1945 році, я його дуже боялась, бо зовсім не пам’ятала, який він. Почали ми всі працювати і тоді жити стало краще. У 1958 році ми сім’єю отримали дві тонни пшениці. Багатий був колгосп. А при радгоспі розподіляли між відділеннями – де краще вродило і вже менше стали заробляти. Голова був у нас Іван Андрійович Слобоженко, так казав, якби ще нам дали погосподарювати, то за три роки господарство стало б мільйонером.
А директором школи був Андрій Пилипович Щечко – тримав сувору дисципліну. Школа була на вищому рівні. А жив у глиняній мазанці при школі. Викладав історію і Конституцію. Географію викладав Афанасій Миколайович Матвієнко. Його достатньо послухати на уроці і можна не вчити.
В один час до нас привезли «патронажних дітей», це з дитбудинку. Толя Затримайло, Толя Акінін – мої ровесники. І ще були такі хлопці. Так баба Оля Чабан приймала їх підряд, у неї був як «перевалочний» пункт. Чоловік у неї загинув на фронті, то вона каже: «Давайте мені дітей, давайте!». Діти у неї виростали і дехто навіть тут і одружився. Колгосп їх одягав, годував.
Із тих пісень, які співали старі волохи:Ой всі гори, ай, зеленіють.
Й усі гори зеленіють.
Тільки одна гора чорна.
Ай, тільки одна гора,
ой гора, чорна,
де сіяла бідна вдова.
Ай, засіяла, ай, волочила,
де сіяла й волочила,
слізоньками примочила.
Тетяна Якимівна ТРИОДІАЛ (ДЕМАХ), 1943 року народження, мешканка с. Волоського:Батьки мої – Юхим Якимович і Марія Григорівна - були дуже бідні. П’ятеро дітей (до мене) померли від голоду. Добре пам’ятаю голод 1947 року. Просила у мами що-небудь спекти. А вона питає: «З чого?», я кажу: «Хоч і з попелу!». Мала була і не знала, що таке попіл. Тато їде до міста, він сторожував зернову базу і треба було підміняти його. Їсти ніхто нічого не дає, сама соняшникового насіння насмажу на плиті і водою запиваю – то на цілий день.
У школу доходила до восьмого класу, трохи залишилось до кінця навчального року, не було ні одягу, ні взуття. Троє нас було у мами і тата. То я й покинула навчання. Поїхала я в інше село – Лікнеп, там тітка жила і лежала у лікарні. Треба було доглянути її господарство.
Йшов 1957 рік, мені було 14 років. Я відчула себе по-справжньому щасливою, коли тітка за моє господарювання подарувала мені білого штапелю, пошила ситцеве платтячко і купила парусині босоніжки за 90 копійок. Поверталась додому одягнена і взута. Відразу ж вирішила йти на роботу. Про навчання мені ніхто нічого не казав. Дитинство було дуже важке. Батько часто випивав, а мама не вникала в те, як дається достаток. Я на степ їздила, на тік, на поліття, на збирання врожаю кукурудзи… Податки треба було платити, у хаті – порожньо, дах протікає, а нам погрожують: прийдемо та опишемо!
А у 1959 році вийшла заміж. Шістнадцять років було. Батьки тільки спитали: хто він? Якщо механізатор, то добре, зароблятиме хліб і житимете.
Прожили ми 43 роки. Я дуже тяжко працювала: і на радгоспному будівництві, і в колгоспі. А чоловік останнім часом освоїв спеціальність водія, працював на КАМАЗі. Мені довелося пережити смерть батька, матері, сестри, свекрухи… Чоловік був дуже хороший, і заробить, і захистить, і дістане все, що треба. Він був із волохів. Мама у мене була з молдавських коренів.
Олена Павлівна ЦИГАНОВСЬКА (ДЕМУШ), 1934 року народження, мешканка с. Волоського:У нашій сім’ї було восьмеро дітей, я – найменша. Мама ніде не працювала, дітей доглядала. А батько працював біля волів, сторожував у степу.
Багато людей померло під час голодовки у 1947 році. Хто міг – рятувався. Продавали, що тільки у хаті було, щоб купити зерно, помолоти на жорна. Суп варили, кашу. Маторженики їли з кураю. Гнилу картоплю збирали.
Я ходила в школу, кінчила 4 класи. Писали ми на шматочках цупкого паперу з паперових мішків. Одна книжка була на весь клас. Потім залишилась дома з батьками і меншим братом. Було домашнє господарство: корова, бички, свині, кури. Підросла, пішла в колгосп доїти корів. Сестри всі були у місті, брати одружилися після війни. А мені довелося бути підмінною дояркою, роздоювати групи, де доярка вихідна.
У 1950 році вийшла заміж і тільки тоді з допомогою чоловіка отримала паспорт. Працював на тракторі, на фермі й познайомились. Весілля гучне було - 5 днів гуляли, закололи кабана, кури були, риба – всього вдосталь. І гостей було близько двохсот.
А потім працювали ми обоє в колгоспі – обох нас ставили в приклад, трудилися сумлінно. Важко було роздоювали первісток, вони не звикли, її доїш, а вона норовиста, не стоїть, б’ється. Із синцями постійно ходила.
Про розваги. Привезли в магазин 5 гучномовців. Купив і наш батько. То до нас півсела ходило послухати радіопередачі. Любили слухати останні вісті, дуже вірили керівництву країни. І газети стали передплачувати: «Сельская жизнь» та інші – до десятка було приносить листоноша. Вишивали, шили – все вручну, без машинки, мереживо плели.
Куховарили, готували солодощі: рулети, солодкі пироги, коржики, паски.
Олена Петрівна ЧЕЛАК (ШВЕЦЬ), 1942 року народження, мешканка с. Волоського:Мати моя, Швець (Постолака) Галина Петрівна, (1912 року народження) була селянка, а батько, Швець Петро Мефодійович – робітник, хороший тесля, мав 7-й розряд. Дітей у сім’ї було троє. Виховувала нас бабуся. Мама більше в степу працювала (як їде на волах, то впізнавали по голосу, завжди співає), а коли поставили дояркою, то ми в одинадцять років з сестричкою-близнючкою ходили допомагати їй доїти корів. Я у 17 років вийшла заміж, працювала дояркою. Жили над Дніпром, до ферми було неблизько – возили нас. Тоді поставили мене обліковцем у тракторну бригаду. В степу, на коняці – отак 28 років.
Мама дуже любила співати і батько – теж. Правда, він з нами жив рідко. Ми, три сестрички, також співали – і в хорі, і так на концертах виступали. На роботу їдемо – співаємо, вертаємось – теж співаємо. Дружно працювали, за гуртом ніколи не бувало нудьги. Клуб у нас був на 400 місць, простора сцена. І зараз ще я в хорі «Ромашка», в один час їздили навіть у Переяслав-Хмельницький. Дочка у мене, син, внучата. Рід у нас співучий. Мій двоюрідний брат Микола Трохимович Постолака – професійний співак, артист театру імені Шевченка. Книжка є про наш рід – чотири сім’ї.
У 1949 році пішли до школи, закінчили по сім класів, а старша сестра – 10. Пішли працювати доярками з 14 років.
Голод 1947 року. Батько нас, як завжди, покинув, пішов рятувати власне життя. А ми з мамою залишились. Виливали ховрахів, вона ж ланковою була. Приносили додому, бабуся обдирала їх, засмажить і ми їмо. Потім мама почала помічати, що ми з Надею пухнемо. Була в нас дядина мамина, так по-волоськи кажуть. Так вона дала свою теличку тільну. Вона нас від смерті врятувала. І ще бабуня, Векла Іванівна, пекла хліб для колгоспу і нам щось перепадало.
Дитинство було важке. Грошей не вистачало, продавали молоко, курей, бичка чи теличку – усе на своїх плечах. А ще треба було будувати дім. Сходилися люди – клак називалось, робили лампач. Саманом викладали замість шлакоблоку. Мазали самі.
Обряди. Заведено було: якщо руснак бере волошку, то має дати великий викуп за наречену. Наречена у п’ятницю йде запрошувати родичів на весілля. Одягають її святково, віночок і багато на ньому кольорових стрічок. За нею йдуть восьмеро дівчат. Ми співаємо. Куди б вона не заходила – стоїмо і співаємо:
По городу шипшину садила,
По городу шипшину садила,
По шипшині цей камінь котив…
В суботу гуляли, а в неділю – дівич-вечір. Наречена прощалася зі своїми подруженьками, заходять старі, ми співаємо їм пісню і тоді вже гулянка буде по закону. І в понеділок, і у вівторок. Молодим співали про боярів:
Їли бояри, їли,
Їли бояри, їли.
Цілого вола з’їли,
На столі чистенько,
Під столом повненько....
Маслачків.
А бояри у відповідь – про дружок:
Їли дружечки, їли,
Їли дружечки, їли.
Півголубки з’їли.
На столі - повненько,
Під столом – чистенько.
Носили вечерю 6-го, перед Різдвом. До батька хрещеного, до матері, до дядька, до тітки. Ми одягали вишиті сорочечки, спіднички на підтяжках. Підходимо під хату: пустіть колядувати! Це були 1949-50 роки. Ми дуже гарно співали з сестрою-близнючкою, з Надею. Вона – першим голосом, а я – другим. Ходили хором із зіркою на Новий Рік, з баяністом і співали:
Добрий вечір тобі, пане господарю,
Радуйся, ой, радуйся, земле, син Божий народився.
Застеляйте столи та все ж килимами.
Радуйся, ой, радуйся, земле, син Божий народився.
Кладіть паляниці з ярої пшениці.
Радуйся, ой, радуйся, земле, син Божий народився.
Люблю співати пісні про Волоське. Особливо, «Заридали над степом орли». Автор слів – Олександр Андрійович Тараненко. Музику його друг написав. Звучала вона на семінарі 2010 року і в честь 10-річчя хору «Ромашка».
Співучі у нас люди. Дуже люблять до будь-якого обряду співати пісні. Ось, наприклад, коли проводжають хлопця в армію. Рекрутська називається:
В суботу пізненько,
В неділю раненько
Кувала зозуля,
В саду жалібненько кувала.
Зозуля в саду жалібненько.
Ой, то ж не зозуля, то рідная мати –
Вона виряджає синочка в солдати.
Ганна Іванівна ШВЕЦЬ, 1926 року народження, мешканка с. Волоського: Після війни я пішла працювати на кар’єр. І на розкопки ходила. Були на Стрільчі, бачили якісь скелети. Не цікаво було. Я пішла в колгосп, стала ланковою, три гектари люцерни тричі за літо треба було звільнити від бур’янів. Нас десятеро дівчат. Скосили, змолотили – дрібна люцерна…
Обрали мене депутатом сільради. В пошані була, три нагороди маю. Вийшла заміж, чоловік працював у рибколгоспі. У нього здоров’я було не дуже добре. Отримав контузію в боях за Майоркою, під Нікольськом. Додому прийшов глухонімим. Батько відправив його до шпиталю. Підлікували, визнали придатним до служби – відправили знову на фронт, на Західну Україну. Отримав поранення в область серця. Не оперували, не можна було. Так і дослужував аж до 1947 року. Дві сестри, мати зустріли батька з сином з радістю, аж тут украли з хліва телятко. Був голод, хтось і наважився на таке.
Працював у рибколгоспі, прожив до 1980 року з тим осколком під серцем і помер. У мене – два сини і дві дочки. Виросли, стали самостійними, живуть своїми сім’ями.
Надія Олексіївна ШМАЛЬКО, 1937 року народження, мешканка с. Волоського:Я закінчила тут десятирічку, вступила до технікуму. Закінчила його, потім приїхала назад у село, працювала в школі бібліотекарем. Ще вступила і до інституту, але закінчила тільки три курси, працювала в Солоному, у школі бібліотекарем до 1963 року. Директором був Андрій Пилипович Чучко. Потім довелося піти продавцем у магазин. Потім – автозавод в селищі Мирному, працювала при їдальні бухгалтером. Сімейне життя не склалося.
Про голод 1947 року. Мій батько працював вагарем на току, приймав від усіх комбайнів зерно. Врожай був добрий, але його вивезли увесь, до зернини. Людям довелось виживати, хто як міг. Хто робив на фермі, то брали дерть ту, що колотили поросятам. Десь знаходили дохлу конину – їли і помирали. Буряки, траву, листя – все переробляли і їли. А нас у школі трохи підгодовували.
![Євдокія Яківна Шутяк з чоловіком Петром Семеновичем]()
Євдокія Якимівна ШУТЯК, 1937 року народження, мешканка с. Волоського:Страшно згадати про голод 1946-47 років. Вродило все. У нас багато було картоплі, але все треба було здавати. Нам довелося їсти траву, ховрахів виловлювати – зима і весна були дуже голодними. Взимку обабіч дворів замерзлі люди лежали. Везуть бричкою мертвих на кладовище – зовсім голі, накриті лахміттям. Трактором яму вирили, скидали всіх і зарили. Я дуже хворіла, але лікар попередив, якщо віддати в лікарню, то не виживу. Не віддали. Батько працював біля волів у колгоспі, мама в огородній бригаді.
У школу я пішла після війни. У класі були діти різного віку – 40 осіб. Провчилась я 5 років. А далі вимушена була покинути навчання із-за бідності. Служила домашньою працівницею у багатих міських людей. Паспорта не давали, так одна жінка придивилася до мене і допомогла з паспортом. Отоді вже можна було влаштовуватись на більш серйозну роботу. Пішла в ательє головних уборів, потім – офіціанткою при військовому училищі. Далі – санітаркою у військовій частині. Там вийшла заміж. Він – із Хмельницької області, рано залишився сиротою, отже й погодився жити зі мною і працювати у колгоспі водієм.
Побудували хату у 1963 році і він погодився йти на понадстрокову службу в ракетну військову частину, 15 років служив, а потім вирушив на Камчатку, де рік іде за два. Жили ми там шість с половиною років і повернулись у село. Ще працював на насосній станції, поля поливали. Дві доньки у нас, вже одружені.
Розкопки. У 1954 році нас, групу мешканців села, запрошували працівники історичного музею на розкопки. Ми знаходили уламки посуду, все підписували: яка скеля, який штик лопати. Їздили у Верхівці, там знайшли поховання молодої дівчини – довга коса, золоті сережки і посуд біля неї. Так колись хоронили. А ще як церкву вода підмивала, то під горбом знаходили ризи та рештки скелетів батюшок, яких хоронили на території церкви. За сільмагом на кар’єрі також були розкопки. Там знайшлась ціла сім’я. Усі в одному напрямі головами, а один, видно, вожак, головою – на схід. Все це ми ретельно очищали для відправки у місто. Головними у них називали дядю Шуру (Бодянського) і Ганну Миколаївну, а з нею приїхав Валентин Попов. А нас було 15 осіб. Знаходили стріли, наконечники, різне знаряддя. Два сезони продовжувалась робота.
liudmilashutiak@gmail.com
+38 097 969 73 46
